Бог-Імператор Дюни

* * *

Виславши звістку Рибомовкам, Лето пізнього вечора спустився до крипти. Вирішив, що найкраще розпочати розмову з новим Дунканом Айдаго в затемненій кімнаті, де гхола міг би почути, як Лето описує сам себе, перш ніж на власні очі побачити тіло предчерва. У центральній ротонді крипти була вирізана в чорному камені бічна кімнатка, яка задовольняла ці вимоги. Покій був достатньо великим, щоб помістити Лето з його повозом, але мав низьку стелю. Приміщення освітлювали приховані кулі, якими він керував. Двері одні, але складалися з двох сегментів — один розкривався широко, аби пропустити Королівський Повіз, другий був малим проходом, для людського зросту.

Лето вкотив свій Королівський Повіз до покою, зачинив великий прохід і відкрив менший. Налаштувався на майбутнє випробування.

Нудьга була дедалі більшою проблемою. Взірець тлейлаксанських гхол став нудно повторюваним. Якось Лето вислав тлейлаксу застереження не присилати більше Дунканів, але вони знали, що в цій справі можуть його не послухатись.

«Інколи я думаю, що вони роблять це лише для того, аби зберегти непослух!»

Тлейлаксу трималися за важливу річ, що, як вони знали, давала їм захист в інших справах.

«Присутність Дункана тішить Пола Атріда всередині мене».

Як Лето пояснив Монео в перший день його служби мажордомом Цитаделі:

— Дункани повинні прийти до мене з чимось більшим за тлейлаксанську підготовку. Мусиш простежити, щоб мої гурії лагідно поводилися з Дунканом і щоб жінки відповіли на частину його питань.

— На які питання вони можуть відповісти, Владико?

— Вони знають.

Звичайно, за роки Монео вивчив усе про цю процедуру.

Лето почув голос Монео ззовні затемненої кімнати, за ним долинули звуки супровідної групи Рибомовок, а потім — характерні невпевнені кроки нового гхоли.

— У ці двері, — сказав Монео. — Усередині буде темно, а ми зачинимо за вами двері. Ввійшовши, зупиніться і почекайте, доки заговорить Владика Лето.

— Чому там буде темно? — У голосі Дункана з’явилися агресивно-тривожні нотки.

— Він пояснить.

Айдаго впхнули до кімнати, двері за ним зачинилися.

Лето знав, що побачив гхола — лише тіні між тінями та темряву, у якій годі виявити джерело голосу. Як зазвичай, Лето ввімкнув голос Муад’Діба.

— Я радий знову тебе бачити, Дункане.

— Я тебе не бачу!

Айдаго був воїном, а воїн атакує. Це дало Лето певність, що гхола повністю відповідає оригіналові. П’єска-мораліте, завдяки якій тлейлаксу пробуджували досмертні спогади гхол, завжди залишала у їхніх свідомостях певні сумніви. Частина Дунканів думала, що вони загрожували справжньому Полу Муад’Дібові. Цей теж поділяв такі ілюзії.

— Я чую голос Пола, проте не бачу його, — сказав Айдаго. Не намагався приховати роздратування, дозволив йому вилитися в голосі.

«Чому Атрід грає в цю ідіотську гру? Насправді Пол давно вже мертвий, а це говорив Лето, носій воскреслих спогадів Пола… і спогадів багатьох інших! — якщо вірити розповідям тлейлаксу».

— Тобі сказали, що ти лише найновіший у довгому ряді дублікатів, — промовив Лето.

— Я не маю цих спогадів.

Лето розпізнав у голосі Дункана істерію, погано приховану під вояцькою бравадою. Клята відновлювальна тактика тлейлаксу викликала звичайний ментальний хаос. Цей Дункан прибув сюди у стані, близькому до шокового, майже впевнений у власному божевіллі. Лето знав: щоб заспокоїти сердегу, зараз потрібні найделікатніші засоби. Це неодмінно буде емоційно виснажливим для них обох.

— Багато чого змінилося, Дункане, — сказав Лето. — Але одне зосталося незмінним. Я все ще Атрід.

— Мені сказали, що твоє тіло…

— Так, воно змінилося.

— Кляті тлейлаксу! Намагалися змусити мене вбити того, кого я… ну, хто мав вигляд, як у тебе. Зненацька я згадав, хто я, і це було… Це міг бути гхола Муад’Діба?

— Це мім-лицепляс, запевняю тебе.

— Він мав твій вигляд і розмовляв як… Ти певний?

— Актор, не більше. Він вижив?

— Звичайно! Так вони розбудили мою пам’ять. Пояснили всю цю чортівню. Це правда?

— Правда, Дункане. Я цього не схвалюю, проте дозволяю, щоб мати змогу тішитися твоїм товариством.

«Потенційні жертви завжди виживають, — подумав Лето. — Принаймні з тими Дунканами, яких я бачив. Були невдачі, фальшиві Поли гинули, а Дункани марнувалися. Але завжди залишаються дбайливо збережені клітини оригіналу».

— А що з твоїм тілом? — запитав Айдаго.

Муад’Діб міг піти на спочинок. Лето повернувся до свого звичайного голосу.

— Я прийняв піщаних форелей як свою шкіру. Відтоді вони мене змінюють.

— Як?

— Поясню тобі в належний час.

— Тлейлаксу казали, що ти на вигляд як піщаний черв.

— А що сказали мої Рибомовки?

— Сказали, що ти Бог. Чому ти називаєш їх Рибомовками?

— Стара вигадка. Перші жриці у снах розмовляли з рибами. Так вони навчилися багатьох цінних речей.

— Звідки ти знаєш?

— Я є тими жінками… і всіма, що з’явилися до них і після.

Лето почув, як Айдаго ковтає сухим горлом.

— Я розумію, навіщо ця темрява. Ти даєш мені час пристосуватися.

— Ти завжди був швидким, Дункане.

«Окрім випадків, коли був повільним».

— Як довго ти змінюєшся?

— Понад тридцять п’ять століть.

— Тлейлаксу сказали мені правду.

— Вони рідко наважуються брехати.

— Це довго.

— Дуже довго.

— Тлейлаксу… копіювали мене багато разів?

— Багато.

«Час спитати, скільки, Дункане».

— Скільки мене було?

— Я дозволю тобі самому переглянути записи.

«Так воно починається», — подумав Лето.

Здавалося, ця розмова завжди задовольняла Дунканів, але не можна було уникнути суті питання: «Скільки мене було?»

Тіла Дунканів не відрізнялися, хоча гхоли спільного походження не передавали спогадів одне одному.

— Я пам’ятаю свою смерть, — сказав Айдаго. — Харконненівські вістря, багато з них намагалися дістатися до тебе й Джессіки.

Лето миттєво повернув голос Муад’Діба до гри:

— Я був там, Дункане.

— Я заступник, правда? — спитав Айдаго.

— Правда, — відповів Лето.

— Що сталося з іншим мною… тобто як він помер?

— Усяка плоть зношується, Дункане. Це є в записах.

Лето терпляче чекав, міркуючи, скільки часу мине, доки така пом’якшена історія перестане вдовольняти Дункана.

— Який насправді в тебе вигляд? — спитав Айдаго. — Яке хробаче тіло описували тлейлаксу?

— Одного дня воно стане різновидом піщаного черва. Метаморфоза вже далеко зайшла.

— Що означає різновидом?

— Матиме більше нервових вузлів. Буде свідомим.

— Можна додати світла? Я хотів би побачити тебе.

Лето скомандував рефлекторам. Кімнату наповнило яскраве світло. Чорні стіни та світлокулі були влаштовані так, щоб усе світло зосередилося на Лето, виявляючи кожну зовнішню деталь.

Айдаго перевів погляд на фасеткове сріблясто-сіре тіло, зауважив зародки ребристих секторів піщаного черва, хвилясті вигини… маленькі протуберанці виступів, що були колись ногами, один із них дещо коротший за другий. Знову зосередився на добре окреслених кистях і передпліччях, а врешті дістався обличчя під каптуром оболонки. Рожева шкіра лиця майже губилася на тлі цього безміру, воно здавалося кумедним виступом на такому тілі.

— Добре, Дункане, — сказав Лето. — Тебе попередили.

Айдаго безмовним жестом вказав на тіло предчерва.

— Навіщо? — спитав замість нього Лето.

Айдаго кивнув.

— Я все ще Атрід, Дункане, і запевняю тебе всією честю цього імені, що були поважні причини.

— Що зробило можливим…

— Із часом довідаєшся.

Айдаго лише похитував головою з боку на бік.

— Це не є приємним одкровенням, — сказав Лето. — Щоб його збагнути, слід спершу дізнатися про інші речі. Вір слову Атріда.

Упродовж століть Лето затямив, що заклик до глибокої вірності Айдаго всьому Атрідівському негайно перекривав потік особистих питань. Формула вкотре спрацювала.

— То я маю знову служити Атрідам, — промовив Айдаго. — Звучить знайомо. Як це має бути?

— Багатьма способами, старий друже.

— Можливо, старий для тебе, але не для мене. То як?

— Мої Рибомовки тобі не розповіли?

— Казали, що я командуватиму твоєю елітарною Вартою, силами, набраними з них. Я цього не розумію. Армія жінок?

— Мені потрібен довірений спільник, який командував би моєю Вартою. Ти проти?

— Навіщо жінки?

— Існують поведінкові відмінності між статями, які роблять жінок надзвичайно цінними в цій ролі.

— Ти не відповів на моє питання.

— Думаєш, вони негодящі?

— Деякі з них здаються доволі міцними, але…

— Інші були, ах, м’якими з тобою?

Айдаго залився рум’янцем.

Лето така реакція здавалася чарівною. Дункани були одними з нечисленних за цих часів людей, спроможних на таке. Зрозуміло, що це наслідок раннього вишколу Дунканів, їхнього почуття особистої честі — дуже лицарського.

— Не розумію, чому ти довірив жінкам охороняти тебе, — сказав Айдаго. Кров поволі відступила від його щік. Він глянув на Лето.

— Але я завжди довіряв їм, як довіряю тобі, — усе своє життя.

— Від чого ми тебе захищаємо?

— Монео і мої Рибомовки повідомлять тобі стан справ.

Айдаго переступав з ноги на ногу, його тіло погойдувалося в ритм калатання серця. Оглянув малу кімнату, ні на чому не зосереджуючись. Аж раптом повернувся поглядом до Лето.

— Як мені тебе називати?

То був знак згоди, якого Лето чекав.

— «Владика Лето» влаштовує? Або «мілорд».

— Так… мілорде. — Айдаго глянув просто у фрименські сині очі Лето. — Чи правда те, що кажуть твої Рибомовки, наче ти маєш… спогади…

— Ми всі тут, Дункане. — Лето промовив ці слова голосом діда з батьківського боку. Тоді: — Навіть жінки тут, Дункане, — то був голос Джессіки, бабки Лето по батькові. — Ти добре їх знав, — сказав Лето. — А вони знають тебе.

Айдаго поволі, з дрижанням вдихнув.

— Потрібно трохи часу, щоб до цього призвичаїтися.

— Точнісінько моя перша реакція, — промовив Лето.

Айдаго затрусився від реготу, а Лето подумав, що це занадто як для такого убогого жарту, але промовчав.

Айдаго сказав:

— Твої Рибомовки мали забезпечити мені гарний настрій, чи не так?

— Їм це вдалося?

Айдаго вивчав обличчя Лето, розпізнаючи характерні атрідівські риси.

— Ви, Атріди, завжди аж надто добре мене знали, — сказав він.

— Так краще, — промовив Лето. — Ти починаєш розуміти, що я не просто один із Атрідів. Я — це вони всі.

— Якось Пол сказав це мені.

— Справді казав! — промовив сам Муад’Діб, судячи з тону й акценту.

Айдаго ковтнув і відвів погляд до дверей кімнати.

— Ти щось у нас відібрав, — сказав він. — Я це відчуваю. У цих жінок… Монео…

«“Ми” проти “ти”, — подумав Лето. — Дункани завжди стають на бік людей».

Айдаго знову перевів увагу на Лето.

— Що ти дав нам взамін?

— Мир Лето у всій Імперії!

— Бачу, які тут усі напрочуд щасливі! Саме тому тобі й потрібна особиста варта.

Лето всміхнувся.

— Мій мир насправді є вимушеним спокоєм. Люди мають довгу традицію опиратися спокоєві.

— То ти даєш нам Рибомовок.

— А ще ієрархію, яку ви можете безпомилково розпізнати.

— Жіноча армія, — пробурмотів Айдаго.

— Найвища притягальна сила для чоловіків, — сказав Лето. — Секс завжди був способом підпорядкувати собі агресивного самця.

— І вони саме це роблять?

— Вони відвертають або пом’якшують ексцеси, які можуть призвести до більш болісного насилля.

— І ти дозволяєш їм вірити, наче ти бог. Не думаю, що мені б це сподобалося.

— Прокляття святості огидне мені так само, як і тобі!

Айдаго насупився. Не такої реакції він очікував.

— В яку гру ти граєш, Владико Лето?

— У дуже стару, але з новими правилами.

— Твоїми правилами!

— Ти волів би, щоб я повернув усе ДАПТу, Ландсрааду й Великим Домам?

— Тлейлаксу кажуть, що Ландсрааду вже нема. Ти не дозволяєш жодного справжнього самоврядування.

— Ну що ж, я міг би усунутися на користь Бене Ґессерит. Чи, може, іксіан або тлейлаксу? Ти хотів би, щоб я знайшов іншого барона Харконнена, який перейняв би владу над Імперією? Скажи тільки слово, Дункане, — і я відречуся!

Від цієї лавини смислів Айдаго знову захитав головою.

— У недобрих руках, — промовив Лето, — монолітна централізована влада є небезпечним і нестабільним інструментом.

— А твої руки добрі?

— Я не певен щодо моїх рук, але скажу тобі, Дункане: я певен щодо рук тих, хто відійшов переді мною. Я їх знаю.

Айдаго відвернувся від Лето.

«Який захопливий, украй людський жест, — подумав Лето. — Відкидання водночас із визнанням власної вразливості».

Лето заговорив у спину Айдаго.

— Ти слушно опираєшся тому, що я використовую людей без їхнього відома та згоди.

Айдаго напівобернувся до Лето, тоді повернув голову, дивлячись на обличчя в каптурі оболонки, схилився, заглянув у цілковито сині очі.

«Він мене вивчає, — подумав Лето, — але може проаналізувати лише моє обличчя».

Атріди навчили своїх людей розпізнавати найтонші сигнали обличчя й тіла, і Айдаго добре оволодів цим умінням. Однак можна було розгледіти, як його накриває розуміння: те, що відбувається тут, вище рівня його здібностей.

Айдаго кашлянув.

— Яка річ найгірша з того, про що ти мене попросиш?

«Як типово для Дунканів!» — подумав Лето. Цей теж класичний. Айдаго присягає на вірність Атрідові, хоронителеві присяги, даючи водночас сигнал, що не переступить власних меж моральності.

— Я попрошу охороняти мене всіма необхідними засобами й зберігати мою таємницю.

— Яку таємницю?

— Що я вразливий.

— Що ти не Бог?

— У цьому сенсі не до кінця.

— Твої Рибомовки розповідали мені про бунтівників.

— Вони існують.

— Чому?

— Вони молоді, і я не переконав їх, що мій шлях кращий. Дуже складно переконати молодих у будь-чому. Вони вже народилися всезнайками.

— Ніколи не чув, щоб хтось з Атрідів глузував так із молодих.

— Можливо, тому, що я значно старший — старістю, помноженою на старість. А моє завдання стає все тяжчим із кожним поколінням.

— Яке твоє завдання?

— Якщо ми йтимемо поруч, із часом ти зрозумієш.

— А що станеться, якщо я тебе підведу? Твої жінки мене знищать?

— Я намагаюся не обтяжувати Рибомовок почуттям провини.

— Зате обтяжуватимеш мене?

— Якщо ти погодишся.

— Якщо я виявлю, що ти гірший за Харконненів, обернуся проти тебе.

«Як типово для Дунканів. Міряють усе зло, порівнюючи його з Харконненами. Як мало вони знають про зло».

— Барон пожер цілі планети, Дункане. Що може бути гіршим? — сказав Лето.

— Пожирання Імперії.

— Я вагітний моєю Імперією. Помру, народжуючи її.

— Якби я міг у це повірити…

— Ти командуватимеш моєю Вартою?

— Чому я?

— Ти найкращий.

— Уявляю, яка це небезпечна робота. Як померли мої попередники? Виконуючи ці небезпечні обов’язки?

— Деякі з них.

— Я хотів би мати пам’яті тих, інших!

— Ти не міг би їх мати, зоставшись при цьому справжнім собою.

— Усе-таки я хотів би знати.

— Знатимеш.

— То Атріди досі потребують гострого ножа?

— Ми маємо роботу, яку може виконати лише Дункан Айдаго.

— Ти кажеш… ми… — Айдаго ковтнув слину, глянув на двері, тоді на обличчя Лето.

Лето сказав так, як сказав би Муад’Діб, але все ще власним голосом.

— Коли ми востаннє разом піднімалися до січі Табр, ти був вірним мені, а я тобі. Насправді ніщо не змінилося.

— То був твій батько.

— То був я! — Голос Муад’Діба, видобутий із огрому Лето, завжди шокував гхол.

Айдаго прошепотів:

— Ви всі… у цьому одному… тілі… — Урвав.

Лето промовчав. Це був вирішальний момент.

Згодом Айдаго дозволив собі знамениту посмішку «нехай-йому-чорт».

— Тоді я звернуся до Лето першого й Пола — тих, що знають мене найкраще. Використайте мене добре, бо я вас любив.

Лето заплющив очі. Ці слова завжди завдавали йому болю. Знав, що любов — те, від чого він найменше може захиститися.

Монео, який прислухався до розмови, вирушив на порятунок. Увійшов і сказав:

— Владико, мені забрати Дункана Айдаго до вартівниць, якими він командуватиме?

— Так. — Це єдине слово, на яке спромігся Лето.

Монео взяв Айдаго за руку й повів його.

«Добрий Монео, — подумав Лето. — Такий добрий. Так добре мене знає, але я втрачаю надію, що він колись мене зрозуміє».