Бог-Імператор Дюни

* * *

— Владико, я хотів би, щоб ви дали мені більше часу, — сказав Монео роздратованим тоном.

Він стояв на подвір’ї Цитаделі в коротких тінях полудня. Лето лежав просто перед ним на Імперському Повозі, відкинувши бульбашковий ковпак. Він об’їжджав околицю з Хві Норі, що займала свіжовстановлене сидіння всередині опорної рами бульбашкового покривала, поруч із обличчям Лето. Здавалося, що єдиним почуттям Хві була цікавість до всієї метушні, яка наростала довкола неї.

«Яка вона спокійна», — подумав Монео. Придушив мимовільне дрижання, яке охопило його від згадки про те, що він довідався від Малкі. Бог-Імператор мав рацію. Хві була достеменно такою, якою і здавалася — найлагіднішою та найчутливішою з усіх людських створінь. «Вона справді могла би спаруватися зі мною?» — задумався Монео.

Усілякі перепони відволікли його увагу від неї. Доки Лето возив Хві довкола Цитаделі на повозі з підвісками, тут зібралася велика група придворних і Рибомовок. Усі придворні були у святкових блискучих шатах, здебільшого червоного та золотого кольорів. Рибомовки вдягли свій найкращий темно-синій одяг, що розрізнявся лише кольорами облямівок та яструбів. Вантажний караван на повозі із підвісками тягся позаду, ним займалися Рибомовки. Повітря було повне куряви, збуджених звуків і запахів. Більшість придворних злякалася, почувши про місце їхнього призначення. Дехто відразу ж закупив власні намети й павільйони. Це все послали вперед, разом з іншим громіздким скарбом, складеним на піску відразу ж за досягом ока з Туоно. Рибомовки, що входили до складу супроводу, не виявляли святкового настрою. Голосно нарікали, коли їм заборонили взяти лазеростріли.

— Лише трохи більше часу, — говорив Монео. — Я досі не знаю, як ми будемо…

— Ніщо не замінить час при розв’язку багатьох проблем, — відповів Лето. — Але ти надміру на нього покладаєшся. Я не можу прийняти жодних затримок.

— Ми будемо там тільки через три дні, — скаржився Монео.

Лето подумав про цей час — швидка хода — біг підтюпцем — піша подорож… сто вісімдесят кілометрів. Так, три дні.

— Я певен, що ти добре облаштував місця зупинок, — сказав Лето. — Багато гарячої води, щоб знімати корчі м’язів?

— Нам буде досить зручно, — відповів Монео. — Однак мені не подобається, що ми в такий час залишаємо Цитадель! І ви знаєте чому!

— Ми маємо комунікаційні пристрої, вірних помічників. Гільдію належно покарано. Заспокойся, Монео.

— Ми могли б провести церемонію в Цитаделі!

Замість відповіді Лето згорнув бульбашкове покривало довкола себе, залишившись сам на сам із Хві.

— Це небезпечно, Лето? — спитала вона.

— Це завжди небезпечно.

Монео зітхнув, відвернувся і підтюпцем побіг туди, звідки Королівська Дорога починала довгий підйом на схід, перш ніж повернути на південь, оточуючи Сар’єр. Лето рушив своїм повозом за мажордомом і почув, як його строкатий загін крокує за ними слідом.

— Усі рушили? — спитав Лето.

Хві озирнулася.

— Так. — Обернулася до його обличчя. — Чому Монео такий стурбований?

— Монео зрозумів, що хвилина, яка тільки-но його покинула, більше йому не доступна.

— Він був дуже неспокійним і розсіяним, відколи ви повернулися з Малої Цитаделі. Геть не той Монео, що зазвичай.

— Він Атрід, моя кохана, а тебе було спроєктовано, щоб удовольняти Атрідів.

— Це не те. Я знала б, якби це було так.

— Так… ну що ж, думаю, Монео відкрив також неминучість смерті.

— Як воно в Малій Цитаделі, коли ви там із Монео? — спитала вона.

— Це найсамотніше місце в моїй Імперії.

— Думаю, що ти уникаєш моїх питань, — дорікнула Хві.

— Ні, кохана. Я поділяю твою стурбованість Монео, але жодне моє пояснення тепер йому не допоможе. Він потрапив у пастку. Довідався, що складно жити в теперішньому, нема сенсу жити в майбутньому, неможливо жити в минулому.

— Я думаю, що це ти піймав його в пастку, Лето.

— Але звільнитися він мусить сам.

— Чому ти його не звільниш?

— Бо він вважає, що мої спогади є його ключем до свободи. Думає, що я будую наше майбутнє з нашого минулого.

— Хіба це не завжди так, Лето?

— Ні, дорога Хві.

— А як насправді?

— Більшість вважає, що задовільне майбутнє вимагає повернення до ідеалізованого минулого, якого насправді ніколи не існувало.

— А ти зі всіма своїми спогадами знаєш, що це не так.

Лето повернув закаптуроване обличчя, щоб глянути на неї, досліджуючи… згадуючи. Зі свого внутрішнього натовпу міг створити композит, генетичну подобу Хві, але цій подобі було далеко до живого тіла. Минуле перетворювалося на вишикувані рядами очі, що вдивлялися назовні, як очі викинутих на сушу риб, натомість Хві вібрувала життям. Її губи мали грецькі вигини, спроєктовані для дельфійського співу, та вона не наспівувала пророчих силаб. Була особистістю, яка раділа життю, відкриваючись як пуп’янок, що нестримно розвивається в духмяну квітку.

— Чому ти так дивишся на мене? — спитала вона.

— Я тішуся теплом кохання до тебе.

— Кохання, так. — Вона всміхнулася. — Думаю, що, раз ми не можемо ділити кохання тіл, мусимо ділити кохання душ. Розділиш її зі мною, Лето?

Він був приголомшений.

— Питаєш про мою душу?

— Напевно ж, інші питали.

Він коротко відповів:

— Моя душа перетравлює свої досвіди, більш нічого.

— Я надто багато в тебе попросила? — спитала вона.

— Думаю, що ти не можеш надто багато в мене попросити.

— З огляду на наше кохання, я не погоджуся з тобою. Дядько Малкі казав про твою душу.

Він виявив, що не може відповісти. Вона прийняла його мовчання як знак продовжувати.

— Він казав, що ти найкращий митець у вивченні душі, насамперед власної душі.

— Але ж дядько Малкі заперечував, що сам має душу!

Вона відчула шорсткість у його голосі, але це її не зупинило.

— А все-таки я думаю, що він мав рацію. Ти геній душі, блискучий геній.

— Потрібна лише некваплива витривала твердість, — заперечив він. — Не блиск.

Вони дісталися довгого підйому до вершини окружної Стіни Сар’єру. Він опустив колеса повозу й деактивував силові підвіски.

Хві говорила тихо, її голос ледь здіймався над скрипінням коліс повозу й тупотом ніг, що бігли довкола них.

— Хай там як, я можу називати тебе коханим?

Він відповів із забутим стисканням у горлі, що не було вже повністю людським.

— Так.

— Я народилася іксіанкою, коханий, — сказала вона. — Чому ж я не поділяю їхнього механістичного погляду на наш Усесвіт? Ти знаєш цей погляд, Лето, коханий?

Він міг лише дивитися на неї.

— Я щоразу відчуваю надприродне, — промовила вона.

Голос Лето скреготів, здаючись сердитим навіть йому самому.

— Кожна людина творить власне надприродне.

— Не гнівайся на мене, коханий.

Знову це жахливе скреготіння.

— Я не можу гніватися на тебе.

— Але щось колись сталося між тобою та Малкі, — промовила вона. — Він ніколи не розповів би мені, що саме, лише сказав, що часто міркує, чому ти його пощадив.

— Через те, чого він навчив мене.

— Що сталося між вами, коханий?

— Я волів би не говорити про Малкі.

— Прошу, коханий. Я вважаю це достатньо важливим для себе, щоб знати.

— Я натякнув Малкі, що можуть існувати речі, яких люди не повинні винаходити.

— І це все?

— Ні. — Він говорив неохоче. — Мої слова його розсердили. Він сказав: «Думаєш, у світі без птахів люди не винайшли б літальних апаратів! Який же ти дурень! Люди можуть винайти все!»

— Він назвав тебе дурнем? — У голосі Хві був шок.

— Він мав рацію. І, хоча заперечував це, казав правду. Він навчив мене, що існує причина тікати від винаходів.

— Отже, ти боїшся іксіан?

— Звісно, боюся! Вони можуть винайти катастрофу.

— А що ж ти можеш зробити?

— Бігти швидше. Історія — це постійний біг наввипередки між винаходом і катастрофою. Освіта допомагає, але її ніколи не достатньо. Мусиш іще й бігти.

— Ти ділишся зі мною душею, коханий. Ти знаєш це?

Лето відвів від неї очі та втупився в спину Монео, придивляючись до рухів мажордома, що видавали наявність якихось прихованих таємниць. Процесія спустилася з першого пологого схилу. Тепер дорога повертала, починаючи підйом на Західну Кільцеву Стіну. Монео рухався так, як робив це завжди, ставлячи одну стопу перед іншою, стежачи за поверхнею, на яку ступав, але в мажордомові з’явилося щось нове. Лето відчув, що він віддаляється, що чоловіка вже не вдовольняє йти поруч із закаптурованим обличчям його Владики, він уже не намагається дорівнятися долі свого господаря. Далеко на сході чекав Сар’єр. Далеко на заході була річка, плантації. Монео не дивився ні праворуч, ні ліворуч. Він бачив іншу мету.

— Ти не відповідаєш мені, — сказала Хві.

— Ти вже знаєш відповідь.

— Так. Я почала дещо в тобі розуміти, — промовила вона. — Я відчуваю деякі твої страхи. І думаю, що вже знаю, де ти живеш.

Він кинув на неї здивований погляд і виявив, що не може відірвати його. Це було дивовижно. Не міг відвести від неї очей. Його пройняв глибокий страх, відчув, як тремтять руки.

— Ти живеш там, де страх перед буттям і любов до буття поєднуються, усе в одній особі.

Він не міг навіть кліпнути.

— Ти містик, — сказала вона, — лагідний до себе лише тому, що ти в центрі всесвіту і дивишся назовні, дивишся так, як цього не може ніхто інший. Ти боїшся поділитися цим, а все-таки хочеш цього поділу більше, ніж будь-чого іншого.

— Що ти побачила? — прошепотів він.

— Я не маю ні внутрішніх очей, ні внутрішніх голосів, — відповіла вона. — Але я бачила мого Владику Лето, душу якого я люблю, і знаю тепер єдину річ, яку ти справді розумієш.

Він відірвав від неї погляд, боячись того, що вона могла сказати. Дрижання рук передалося всьому його передньому сегменту.

— Любов — ось те, що ти розумієш, — сказала вона. — Любов, і це все.

Його руки перестали тремтіти. По щоках стікали сльози. Коли сльози торкалися його каптура, вивергалися цівки синього диму. Він відчув печіння і був вдячним за біль.

— Ти маєш віру в життя, — промовила Хві. — Я знаю, що відвага любити може приховуватися лише в цій вірі.

Вона простягла ліву руку й стерла сльози з його щік. Для нього виявилося несподіванкою, що оболонка не зреагувала як зазвичай, закрившись від дотику.

— Знаєш, — спитав він, — що відколи я став таким, ти перша, хто торкається моїх щік?

— Але я знаю, чим ти є і чим був, — сказала вона.

— Чим я був… ах, Хві. Те, чим я був, стало лише цим обличчям, а вся решта загубилася у тінях пам’яті… прихована… зникла.

— Не прихована від мене, коханий.

Він глянув просто на неї, не боячись уже прикипіти поглядом.

— Чи можливо, аби іксіани знали, що вони створили насправді, творячи тебе?

— Запевняю тебе, Лето, кохання моєї душі, що не знають. Ти перший, єдиний, кому я відкрила себе насправді.

— Тож не будемо оплакувати того, що могло бути, — сказав він. — Так, моя кохана, я поділю з тобою свою душу.