Бог-Імператор Дюни

* * *

Лето звернувся до Монео найхолоднішим голосом, який будь-коли застосовував.

— Цей Дункан мені не кориться.

Ішов третій день від повернення Лето з Десятилітнього Фестивалю в Онні. Вони перебували в просторій кімнаті з золотого каменю на вершині південної вежі Цитаделі. Відкритий портал поруч із Імператором виходив на суворий полудень Сар’єру. Крізь портал із глибоким гудінням віяв вітер. Ніс із собою куряву й пісок, що змушувало Монео мружитися. Лето, здавалося, це не дратувало. Він дивився на Сар’єр, де повітря коливалося від теплових рухів. Перекочування далеких дюн робило краєвид мінливим, що було помітно тільки його очам.

Монео стояв, оповитий кислими запахами власного страху, знаючи, що вітер передає закладене в цих запахах послання чуттям Лето. Організація весілля, роздратування серед Рибомовок — усе разом було парадоксом. Це нагадало Монео слова, сказані Богом-Імператором у перші дні їхнього спілкування.

«Парадокс — це вказівка, яка наштовхує тебе шукати далі. Якщо парадокс тебе непокоїть, то це свідчить про твоє глибоке прагнення абсолютів. Релятивіст сприймає парадокс лише як цікавинку, можливо, забавку чи навіть, страшно уявити, шанс для освіти».

— Ти не відповідаєш, — сказав Лето. Відірвався від пильних оглядин Сар’єру й сконцентрувався на Монео.

Монео міг лише знизати плечима. «Наскільки близько Черв?» — міркував він. Монео зауважив, що повернення до Цитаделі з Онна інколи будило Черва. Жодні ознаки цієї страхітливої зміни в Богові-Імператорі ще не проявилися, але Монео її відчував. Чи може Черв прийти без попередження?

— Прискор підготовку до весілля, — сказав Лето. — Влаштуй його якомога швидше.

— До того, як ви випробуєте Сіону?

Лето якусь мить помовчав, тоді промовив:

— Ні. Що ти зробиш із Дунканом?

— Що б ви хотіли, аби я зробив, Владико?

— Я сказав йому, щоб він не бачився з Норі, щоб уникав її. Я сказав йому, що це наказ.

— Вона співчуває йому, Владико. Нічого більше.

— Чому б вона мала йому співчувати?

— Він гхола. У нього немає жодного зв’язку з нашим часом, немає коренів.

— Він має такі ж глибокі корені, як я!

— Але він цього не знає, Владико.

— Ти сперечаєшся зі мною, Монео?

Монео відступив на пів кроку, знаючи, що все одно лишається в небезпечній зоні.

— О ні, Владико. Але я завжди намагаюся правдиво сказати вам про те, що, на мою думку, відбувається.

— Я скажу тобі, що відбувається. Він за нею упадає.

— Але ж це вона ініціює їхні зустрічі, Владико.

— То ти про це знав!

— Я не знав, що ви категорично заборонили їм зустрічатися, Владико.

Лето промовив задумливим голосом:

— Він спритний із жінками, Монео, напрочуд спритний. Дивиться їм у душі й наказує робити те, чого сам хоче. Дункани завжди були такими.

— Я не знав, що ви заборонили їм зустрічатися, Владико! — Голос Монео став майже скрипучим.

— Він небезпечніший, ніж усі інші, — промовив Лето. — Це провина наших часів.

— Владико, тлейлаксу не мають для нього наступника, готового для передачі.

— А цього ми потребуємо?

— Ви самі це сказали, Владико. Це парадокс, якого я не розумію, але ви це сказали.

— Скільки б довелося чекати заміни?

— Щонайменше рік, Владико. Запитати про конкретну дату?

— Зроби це завтра.

— Він може почути, Владико. Попередній почув.

— Я не хочу, щоб відбулося так, як тоді, Монео!

— Я знаю, Владико.

— І я не смію заговорити про це з Хві, — сказав Лето. — Дункан не для неї. Але я не можу скривдити її!

Останні слова були майже риданням.

Монео стояв у благоговійній тиші.

— Ти цього не бачиш? — запитав Лето. — Монео, допоможи мені.

— Я бачу, що з Норі все інакше, — сказав Монео. — Але я не знаю, що робити.

— Що інакше? — Голос Лето став різким і пройняв Монео наскрізь.

— Маю на увазі ваше ставлення до неї, Владико. Воно відрізняється від усього, що я будь-коли у вас бачив.

Монео помітив перші ознаки — посіпування рук Бога-Імператора, появу блиску в очах. «Боги! Черв наближається!» Монео почувався цілком беззахисним. Найлегший рух великого тіла розбив би його об стіну. «Я мушу звернутися до людини в ньому».

— Владико, — сказав Монео, — я читав звіти й чув ваші слова про подружжя з сестрою Ганімою.

— Якби ж тільки вона була зараз зі мною, — промовив Лето.

— Вона ніколи не була вам жінкою, Владико.

— На що ти натякаєш? — запитав Лето.

Посіпування рук стало спазматичною вібрацією.

— Вона була… маю на увазі, Владико, вона була жінкою Харк аль-Ади.

— Звичайно, була! Усі ви, Атріди, — їхні нащадки!

— Чи є щось, чого ви мені не сказали, Владико? Чи це можливо… тобто, щоб Хві Норі була вам жінкою?

Руки Лето трусилися так сильно, що Монео міркував, як же їхній власник цього не помічає. Блиск великих синіх очей поглибився.

Монео відступив ще на крок до дверей на сходи, які вели з цього згубного місця.

— Не питай мене про можливості, — промовив Лето, а його голос був огидно далеким, зникав десь у верствах минулого.

— Більше ніколи, Владико, — сказав Монео. Вклонився і відступив настільки, що зостався лише крок до дверей. — Я поговорю з Норі, Владико… і з Дунканом.

— Зроби все, що можеш. — Голос Лето був далеко, у тих внутрішніх покоях, куди міг увійти тільки він.

Монео тихо вийшов за двері. Зачинив їх за собою і сперся спиною, тремтячи. «Ох, це було близько, як ніколи».

А парадокс зоставався. Куди вела ця вказівка? Що означали дивні й болісні рішення Бога-Імператора? Що привело Черва, Який Є Богом?

З орлиного гнізда Лето долинуло гупання, тяжкі удари об камінь. Монео не наважився відчинити двері, щоб перевірити. Відштовхнувся від поверхні, що дрижала від цього жахливого гупання, і спустився сходами, обережно рухаючись і стримуючи дихання, аж доки не дістався їхнього підніжжя, де стояла вартівниця-Рибомовка.

— Він занепокоєний? — спитала вона, дивлячись на сходи.

Монео кивнув. Вони обоє виразно чули гупання.

— Що його непокоїть? — вела далі вартівниця.

— Він Бог, а ми смертні, — відповів Монео. Ця відповідь досі вдовольняла Рибомовок, але тепер діяли нові сили.

Вона прямо глянула на нього, і Монео побачив треновану вбивцю в її м’яких рисах. Це була досить молода жінка з золотисто-каштановим волоссям та обличчям, найвиразнішими на якому зазвичай здавалися кирпатенький ніс і повні губи, але зараз її погляд був твердим і вимогливим. Лише дурень повернувся б спиною до цих очей.

— Це не я його стривожив, — сказав Монео.

— Звичайно, ні, — погодилася вона. Її погляд трохи пом’якшав. — Але я хотіла б знати, хто це зробив.

— Думаю, йому не терпиться побратися, — сказав Монео. — Це й усе.

— Тоді прискорте цей день! — промовила вона.

— Саме цим і займаюся, — запевнив Монео. Відвернувся і поспішив широким кроком до своєї частини Цитаделі. Боги! Рибомовки ставали такими ж небезпечними, як і Бог-Імператор.

«Цей дурень Дункан! Наражає нас усіх на небезпеку. І Хві Норі! Що робити з нею?»