Бог-Імператор Дюни

* * *

Глянувши на село Туоно, Айдаго приголомшено закляк. Це домівка фрименів?

Підрозділ Рибомовок забрав їх із Цитаделі на світанку, Айдаго й Сіона розмістилися у великому орнітоптері, який супроводжували два менші кораблі охорони. Політ був повільним, тривав майже три години. Вони приземлилися біля рівного круглого пласталевого ангара приблизно за кілометр від села. Ангар і село розділяли древні дюни, форму яких утримувала рослинність — убога трава й кілька колючих кущів. Коли вони спускалися, стіна за селом ставала дедалі вищою, а село щулилося під таким огромом.

— Музейні фримени принципово незаражені чужопланетними технологіями, — пояснила Нейла, коли ескорт зачинив ’топтери в низькому ангарі. Одну вартівницю вже послали до Туоно, щоб сповістити про їхнє прибуття.

Майже впродовж усього польоту Сіона мовчала, але з прихованим інтересом вивчала Нейлу.

Ідучи крізь осяяні ранковим світлом дюни, Айдаго намагався уявити, що повернувся в давні часи. На рослинах був помітний пісок, а в долині між дюнами виднілися спечена земля, жовта трава, голі кущі. Три грифи з широко розкинутими крилами кружляли в небесному склепінні — «летючі розвідники», як називали їх фримени. Айдаго спробував пояснити це Сіоні, що йшла поруч із ним. Непокоїтися через стерв’ятників варто лише тоді, коли вони починають знижуватися.

— Мені вже розповідали про грифів, — холодно відповіла вона.

Айдаго помітив піт на її верхній губі. Від вартівниць, що тісно їх обступили, ішов гострий запах поту.

Його свідомість не могла втриматися, щоб не звертати пильної уваги на різницю між минулим і цим часом. Сумнівні дистикости, які вони носили, були радше для виду, ніж для ефективного збереження тілесної води. Жоден справжній фримен не довірив би свого життя одному з них, навіть тут, де в повітрі пахло водою. А Рибомовки з підрозділу Нейли не йшли по-фрименськи тихо. Цокотіли між собою, як малі діти.

Сіона йшла поруч із ним, занурившись у похмуру відстороненість, часто пильно вдивляючись у широку мускулисту спину Нейли, яка випереджала загін на кілька кроків.

«Що пов’язувало цих двох жінок?» — питав себе Айдаго. Нейла здавалася цілковито відданою Сіоні, дослухалася до кожного її слова, підкорювалася кожній примсі, яку тільки озвучувала Сіона… окрім хіба того, що Нейла не відступала від наказів, які привели їх до села Туоно. Та все-таки Нейла корилася Сіоні й називала її «командиркою». Між ними було щось дуже глибоке, і воно викликало в Нейли острах і благоговіння.

Врешті вони дісталися схилу, що спускався до села й стіни позаду нього. З висоти польоту Туоно здавалося громадою блискучих прямокутників одразу ж за тінню стіни. Але звідси, зблизька, перетворилося на купку напівзруйнованих хатчин, ще жалюгідніших через спроби якось їх прикрасити. Шматочки блискучих мінералів й уламки металевих відходів, викладені на стінах будинків, складалися в узори. Пошарпаний зелений прапор на металевому стовпі тріпотів на даху найвищої будівлі. Повів вітру приніс до ніздрів Айдаго запах смітників і неприкритих вигрібних ям. Центральна вулиця села, яка лежала перед загоном, тяглася крізь рідко порослий травою пісок, закінчуючись рваним краєм побитої бруківки.

Виряджена в накидки делегація очікувала поблизу будинку з зеленим прапором. Стояли напоготові, а між ними вісниця-Рибомовка, послана Нейлою поперед загону. Усі інші були чоловіками, Айдаго нарахував їх восьмеро. Їхній одяг нагадував автентичні фрименські накидки темно-коричневого кольору. Під каптуром одного з членів делегації можна було розгледіти зелену головну пов’язку — без сумніву, наїб. Збоку чекали діти з квітами. З бічних вуличок позаду визирали жінки в чорних каптурах. Уся ця сцена викликала в Айдаго тривожне почуття.

— Покінчимо з цим якомога швидше, — сказала Сіона.

Нейла кивнула й повела їхній загін униз схилом на вулицю. Сіона й Айдаго відставали від неї на кілька кроків. Решта Рибомовок ішла позаду, зараз вони замовкли і з неприхованою цікавістю зиркали довкола.

Коли Нейла наблизилася до делегації, чоловік у зеленій пов’язці виступив уперед і вклонився. Рухався, як дідуган, але Айдаго побачив, що він зовсім не старий, середнього віку, щоки гладкі й не поморщені, широкий ніс без мозолів від водотрубки, а очі! Виразно видно зіниці, бо очі не були цілковито синіми на знак залежності від прянощів. Це були карі очі. Карі очі у фримена!

— Я Ґарун, — сказав чоловік, коли Нейла зупинилася перед ним. — Я наїб цього місця. По-фрименськи вітаю вас у Туоно.

Нейла через плече вказала на Сіону й Айдаго, що зупинилися відразу за нею.

— Чи готові помешкання для гостей?

— Ми, фримени, відомі своєю гостинністю, — сказав Ґарун. — Усе готове.

Айдаго втягнув носом кислі запахи й звуки цього місця. Зазирнув крізь розчинені вікна всередину будинку з прапором, праворуч від них. Атрідівський прапор повіває над цим? Крізь вікно можна було розгледіти аудиторію з низькою стелею, у далекому кінці зали напівкругла оркестрова яма оббігала невелике підвищення. Він побачив ряди крісел, темно-бордовий килим на підлозі. Разом це скидалося на сценічну залу, місце розваг туристів.

Звук човгання змусив Айдаго повернутися до Ґаруна. Діти обступили делегацію, простягаючи в брудних руках пучки яскравих червоних квітів. Квіти були прив’ялими.

Ґарун звернувся до Сіони, правильно розпізнавши золоту облямівку командирки Рибомовок на її однострої.

— Хотіли б ви побачити видовище з нашими фрименськими ритуалами? — спитав він. — Можливо, музику? Танці?

Нейла прийняла китицю квітів від одного з дітей, понюхала їх і чхнула.

Ще один хлопчисько простяг квіти Сіоні, здійнявши заодно на неї широко розплющені очі. Вона взяла квіти, не дивлячись на дитину. Айдаго помахом руки відігнав дітлахів, коли вони його оточили. Дітлашня вагалася, витріщаючись на нього, тоді оминула його й побігла до решти вартівниць.

Ґарун сказав Айдаго:

— Якщо дасте їм кілька монет, вони вам не набридатимуть.

Айдаго здригнувся. Оце так вчать фрименських дітей?

Ґарун перевів увагу на Сіону. Почав пояснювати план свого села. Нейла прислухалася.

Айдаго рушив униз вулицею, зауваживши, скільки цікавих очей скеровані на нього та як вони уникають його погляду. Почувався глибоко ображеним поверховою декорацією будинків, жоден з яких не приховував слідів руйнувань. Заглянув у прочинені двері аудиторії. У Туоно відчувалася якась суворість, якась боротьба, замаскована зів’ялими квітами й улесливим тоном Ґаруна. Іншого часу, на іншій планеті це було б сільце з ослами на вулицях і підперезаними шнурком селянами, які пхалися б зі своїми петиціями. Він почув благальне скиглення в голосі Ґаруна. Вони не були фрименами! Ці нещасні створіння жили на узбіччі, намагаючись зберегти частки древньої цілісності. Але ця втрачена реальність дедалі більше вислизала з їхніх рук. Що тут створив Лето? Ці музейні фримени втратили все, крім голого існування та завчених напам’ять древніх слів, яких вони не розуміли й навіть не вимовляли правильно.

Повернувшись до Сіони, Айдаго схилився, щоб краще розглянути крій коричневої Ґарунової накидки. Зауважив, яка вона тісна, — щоб зекономити тканину. Під верхнім одягом можна було помітити сірий гладкий дистикост, виставлений на сонячне проміння. Жоден справжній фримен ніколи не дозволив би сонцю торкнутися його дистикоста. Айдаго глянув на решту делегації, зауваживши таке само ощадне ставлення до тканини. З цього можна було здогадатися, наскільки придушені їхні емоції. Такий одяг не дозволяє енергійних жестів, сковує свободу рухів. Накидки були тісними й обмежували людей!

Від почуття огиди Айдаго різко ступив широкий крок уперед і розхилив накидку Ґаруна, щоб глянути на дистикост. Усе так, як він і підозрював! Дистикост був черговою підробкою — без рукавів, без черевиків із помпоп’ятами!

Ґарун відсахнувся, стис долонею руків’я ножа, який Дункан відслонив при його поясі.

— Гей! Що це ти робиш? — скрикнув Ґарун роздратовано. — Не смієш так торкатися фримена!

— Ти — фримен? — своєю чергою крикнув Айдаго. — Я жив із фрименами! Я бився поруч із ними проти Харконненів! Я помер із фрименами! Ти? Ти шахрай!

Кісточки пальців Ґаруна, затиснутих на руків’ї ножа, побіліли. Він звернувся до Сіони.

— Хто цей чоловік?

Заговорила Нейла.

— Це Дункан Айдаго.

— Гхола? — Ґарун обернувся, щоб заглянути Айдаго в лице. — Ми ніколи раніше не бачили тут таких, як ти.

Айдаго відчув, що його переповнює прагнення очистити це місце. Навіть якщо це коштуватиме йому життя, цього знеціненого життя, яке могли повторювати до нескінченності люди, насправді до нього байдужі. Застаріла модель, так! Але це був не фримен.

— Витягни того ножа або ж прибери з нього руку, — сказав Айдаго.

Ґарун швидко забрав руку з ножа.

— Це не справжній ніж, — сказав він. — Лише для декорації. — Його голос пожвавішав. — Але ми маємо й справжні ножі, навіть крис-ножі! Тримаємо їх у вітринах, щоб зберегти.

Айдаго не зміг стриматися. Зареготав, відкинувши голову назад. Сіона всміхалася, тоді як Нейла замислилась, а решта Рибомовок оточила їх тісним сторожким колом.

Сміх дивно вплинув на Ґаруна. Він опустив голову й міцно зчепив руки, але Айдаго встиг помітити, як вони дрижать. Знову піднявши очі, Ґарун глянув на Айдаго з-під густих брів. Айдаго раптом протверезів. Здавалося, що якийсь тяжкий чобіт розтоптав Ґарунове «я», перетворивши його на заляканого підлабузника. В очах чоловіка було пильне очікування. З якоїсь незрозумілої йому причини Айдаго згадав фрагмент Оранжистської Католицької Біблії. Він спитав себе: «Чи це ті тихі та вбогі духом, що переживуть нас усіх і успадкують Усесвіт?»

Ґарун прокашлявся.

— Можливо, гхола Дункан стане свідком наших обрядів і ритуалів та винесе їм присуд?

Айдаго відчув, що ця жалібна просьба його присоромила. Він, не задумуючись, сказав:

— Навчу вас усього, що знаю про фрименів. — Підняв очі та помітив, що Нейла дивиться на нього спідлоба. — Це допоможе згаяти час, — сказав він. — І хтозна? Може, це поверне сюди щось справді фрименське.

Сіона промовила:

— Ми не зобов’язані гратися в старі культові ігри. Відведіть нас до наших помешкань.

Нейла зніяковіло опустила голову й сказала, не дивлячись на Сіону:

— Командирко, є дещо, про що я не посміла вам розповісти.

— Ти мусиш упевнитися, що ми зостанемося у цій помийній ямі? — спитала Сіона.

— О ні! — Нейла глянула вгору, Сіоні в обличчя. — Куди ж ви звідси підете? Вибратися на стіну неможливо, і за нею однаково є тільки річка. А в протилежному напрямку Сар’єр. О ні… це дещо інше.

Нейла труснула головою.

— Якось вичав це з себе, — буркнула Сіона.

— Командирко, я дістала найсуворіші накази, яких не посмію порушити. — Нейла глянула на решту членів загону, тоді знову на Сіону. — Ви і… Дункан Айдаго маєте бути поселені разом.

— Це наказ мого батька?

— Леді командирко, мені повідомили, що це накази самого Бога-Імператора, і ми не можемо не підкоритися їм.

Сіона втупила погляд в Айдаго.

— Пам’ятаєш моє попередження, Дункане, коли ми востаннє розмовляли в Цитаделі?

— Мої руки при мені й роблять те, чого я хочу, — відрізав Айдаго. — Не думаю, що ти маєш якісь сумніви щодо моїх бажань!

Вона коротко кивнула головою, відвернулася від нього й глянула на Ґаруна.

— Яка різниця, де спати в цьому огидному місці? Веди нас до наших помешкань.

Реакція Ґаруна здалася Айдаго чарівною. Наїб обернув голову до гхоли, затінивши обличчя фрименським каптуром, а тоді нишком по-змовницьки підморгнув. Лише тоді повів їх кальною вулицею.