Бог-Імператор Дюни

* * *

Лето вважав, що місце, де він чекав прибуття чергового Дункана Айдаго, було найцікавішим у світі. За більшістю людських стандартів, це був гігантський простір, серцевина заплутаної серії катакомб під його Цитаделлю. Від нього, наче спиці від маточини колеса, розходилися віялом покої у тридцять метрів заввишки та двадцять метрів завширшки. Тут він чекав. Його повіз стояв у центрі цієї маточини, у склепінчастій круглій кімнаті чотириста метрів діаметром і сто метрів заввишки в найвищому місці, саме над ним.

Такі розміри здавалися йому заспокійливими.

У Цитаделі був ранній пополудень, але єдине світло в його покої линуло від тьмяно-оранжевих світлокуль на силових підвісках, що безладно переміщалися в різних напрямках. Світло не проникало глибоко в прилеглі покої, однак спогади Лето достеменно розповідали йому про все, що там було: воду, кості й прах його предків та Атрідів, які жили й помирали від часів Дюни. Усі вони були тут, а на додачу кілька контейнерів із меланжем, аби на крайній випадок створити ілюзію, що це весь його скарб.

Лето знав, чому прибув Дункан. Айдаго довідався, що тлейлаксу готують іншого Дункана, іншого гхолу, створеного за специфікованими вимогами Бога-Імператора. Цей Дункан боявся, що його замінять після майже шести десятиліть служби. Такі події завжди ставали початком бунту Дунканів. Посланець Гільдії вже дочекався Лето й перестеріг його, що іксіани доставили Дункану лазеростріл.

Лето реготнув. Гільдія зоставалася напрочуд вразливою у всьому, що стосувалося її незначного запасу прянощів. Їх жахала думка, що Лето є останньою ланкою зв’язку з хробаками, які створили первинні запаси меланжу.

«Якщо я помру далеко від води, прянощів більше не буде».

Таким був страх Гільдії. А їхні історики-рахмістри запевняли, що Лето володіє найбільшим запасом прянощів у Всесвіті. Це знання робило з Гільдії майже незрадливого союзника.

Чекаючи, Лето виконував вправи для рук і пальців зі свого бене-ґессеритського спадку. Руки були його гордістю. Довгі пальці — і великі, і решту — під сірою оболонкою зі шкіри піщаних форелей можна було використовувати так само, як звичайні людські. Майже невикористовувані плавники, що були колись ногами та стопами, завдавали більше незручності, ніж сорому. Він міг повзати, котитися та кидати своє тіло з дивовижною швидкістю, проте інколи падав на плавники й відчував біль.

Що затримує Дункана?

Лето уявив, як цей чоловік вагається, вдивляючись крізь вікно в плинний горизонт Сар’єру. Повітря сьогодні пашіло жаром. Перед спуском до крипти Лето побачив міраж на південному заході. Теплове дзеркало перехилилося і відбило на пісок зображення, як група музейних фрименів тягнеться повз Демонстраційну Січ, призначену для просвіти туристів.

У крипті стояв холод, вічний холод, а освітлення завжди було тьмяним. Спиці тунелів, схожі на темні лази, плавно здіймалися вгору чи опускалися вниз, щоб прийняти Королівський Повіз. Деякі тунелі, сховані за фальшивими стінами, тяглися кілометрами. Це були проходи, які Лето створив для себе сам за допомогою іксіанських знарядь.

Обдумуючи майбутню розмову, Лето дедалі сильніше хвилювався. Ця емоція видалася йому цікавою, єдиною, як було відомо, що приносила радість. Лето знав, що до якоїсь розумної межі полюбив чергового Дункана. У Лето лишалася надія, що той чоловік переживе майбутню розмову. Інколи вони виживали. Ймовірність того, що Дункан становитиме смертельну загрозу, була невеликою, хоча слід було належно оцінити й таку можливість. Лето намагався пояснити це одному з попередніх Дунканів… у цій самій кімнаті.

— Тобі видається дивним, що я, зі своєю силою, можу говорити про везіння і випадок, — сказав Лето.

Але Дункан лютував:

— Ти нічого не залишаєш на волю випадку! Я тебе знаю!

— Як наївно. Випадок — це природа мого Всесвіту.

— Випадку немає! Є злі пустощі. А ти — автор цих пустощів!

— Чудово, Дункане! Пустощі — це найглибша насолода. Те, як ми трактуємо пустощі, вказує на розвиток наших творчих здібностей.

— Ти ж навіть більше не людина! — Ох, як же лютував Дункан.

Лето виявив, що це звинувачення дратує, наче піщинка в оці. Тримався за рештки свого колишнього людського «я» з похмурою затятістю, яку годі було заперечити, хоча роздратування було максимумом його гніву.

— Твоє життя перетворилося на кліше, — звинуватив Лето свого співрозмовника.

І тут Дункан витяг невелику вибухівку зі складок свого однострою. Яка несподіванка!

Лето обожнював несподіванки, навіть бридкі.

«Це щось таке, чого я не передбачив!» Саме це він сказав Дунканові, що стояв на диво нерішучий, хоча зараз від нього саме рішучість і вимагалася.

— Це може тебе вбити, — промовив Дункан.

— Вибачай, Дункане. Може мене трохи ушкодити, не більше.

— Але ж ти сказав, що не передбачив цього! — Дункан зірвався на пронизливий крик.

— Дункане-Дункане, це абсолютне передбачення означає для мене смерть. Яка ж несамовито нудна смерть.

Останньої миті Дункан намагався відкинути пристрій убік, але він виявився ненадійним і вибухнув надто швидко, убивши при цьому його самого. Ах, ну що ж. Тлейлаксу у своїх аксолотлевих контейнерах мали вже напоготові іншого.

Одна зі світлокуль, що плавали довкола Лето, блимнула. Його охопив азарт. Сигнал Монео! Вірний Монео попереджав свого Бога-Імператора, що Дункан спускається до крипти.

Двері людського ліфта між двома переходами-спицями у північно-західній арці розчинилися. Звідти вийшов Дункан і рушив уперед. З цієї відстані він здавався дрібною фігуркою, але очі Лето розгледіли найдрібніші деталі. Складка на лікті однострою свідчила про те, що чоловік сидів, спершись підборіддям на долоню. Так, на підборідді досі були сліди від долоні. Запах Дункана попереджав про високий рівень адреналіну в його крові.

Доки Дункан наближався, Лето мовчав, вивчаючи деталі. Дункан досі, попри довгу службу, рухався із молодою пружністю. Міг за це дякувати мінімальним дозам меланжу, який споживав. Був одягнений у старий Атрідівський однострій, чорний, із золотим яструбом ліворуч на грудях. Цікавий спосіб заявити: «Служу честі давніх Атрідів». Його волосся все ще було чорною каракулевою шапкою, різкі риси обличчя, високі вилиці.

«Тлейлаксу добре роблять своїх гхол», — подумав Лето.

Дункан мав при собі тонку теку з темно-коричневого волокна, він уже багато років її носив. Зазвичай там містилися матеріали, на які він посилався у своїх рапортах, але сьогодні тека випиналася від чогось важчого.

Іксіанського лазеростріла.

Ідучи, Айдаго зосередив увагу на обличчі Лето. Це обличчя збивало з пантелику тим, що зоставалося Атрідівським: тонкі риси, цілковито сині очі — людям зі слабкими нервами здавалося, що погляд пронизує їх фізично. Обличчя глибоко ховалося в сірому плащі зі шкіри піщаних форелей. Айдаго знав, що цей плащ може розкрутитися в захисну оболонку. Для цього достатньо найменшого поруху м’яза обличчя, швидшого за кліпання очима. Обрамлена сірим шкіра була рожевою. Важко було позбутися думки, що обличчя Лето непристойне, ніби загублена людська частка, ув’язнена в чомусь чужому.

Зупинившись усього за шість кроків од Королівського Повозу, Айдаго не намагався приховати своєї гнівної рішучості. Навіть не думав, чи знає Лето про лазеростріл. Імперія надто далеко відійшла від давньої моральності Атрідів, стала безликим джаггернаутом — колосальною колісницею, що чавить невинних на своїй дорозі. Цьому слід покласти край!

— Я прийшов поговорити з тобою про Сіону та інші справи, — промовив Айдаго. Поклав теку так, щоб легко витягти з неї лазеростріл.

— Дуже добре. — У голосі Лето звучала сама лише нудьга.

— Утекла тільки Сіона, але вона досі має підтримку спільників-бунтарів.

— Думаєш, мені про це не відомо!

— Я знаю твою небезпечну терпимість до бунтівників! Те, чого я не знаю, — що містилося у викраденому пакеті.

— Ах, це. Там детальні плани Цитаделі.

На якусь мить Айдаго знову став Командиром Варти, глибоко шокованим таким порушенням безпеки.

— І ти дозволив їй утекти з ними?

— Ні, це ти дозволив.

Айдаго відсахнувся від цього звинувачення. Новостворений убивця-терорист поступово почав знову брати в ньому гору.

— Це все, що вона взяла? — спитав Айдаго.

— Там, разом із картами, були два томи, копії мого журналу. Вона їх украла.

Айдаго вивчав нерухоме обличчя Лето.

— Що в тих журналах? Інколи ти кажеш, що то щоденники, інколи — що історичні записи.

— Потроху того й того. Можеш навіть назвати це підручником.

— Тебе турбує те, що вона взяла ці томи?

Лето дозволив собі легку посмішку, яку Айдаго сприйняв як заперечну відповідь. Потягся до тонкої теки, від чого тіло Лето на мить напружилося. Що цього разу — зброя чи рапорти? Хоча серцевина його тіла мала високу тепловитривалість, Лето знав, що деякі його частки могли бути вражені лазерострілом, особливо обличчя.

Айдаго витяг із теки рапорт, і, ще до того, як почав читати з нього, Лето безпомильно розпізнав сигнали. Айдаго шукав відповідей, а не передавав інформацію. Прагнув доказів правомірності вже спланованих дій.

— Ми виявили культ Алії на Г’єді Прайм, — сказав Айдаго.

Лето мовчав, поки той викладав деталі. Як нудно. Лето дав волю плину думок. Тепер шанувальники давно покійної сестри його батька годилися тільки для того, щоб забезпечити сяку-таку розвагу. Але, як легко передбачити, Дункани вважали таку діяльність чимось на кшталт підпільної загрози.

Айдаго закінчив читати. Без заперечень, його агенти дуже старанні. До нудоти старанні.

— Це не більше, ніж відродження Ізіди, — сказав Лето. — Мої священники й священниці трохи розважаться, придушуючи цей культ і його послідовників.

Айдаго труснув головою, наче відповідаючи на якийсь голос усередині.

— Бене Ґессерит знали про цей культ, — сказав він.

А ось це зацікавило Лето.

— Сестринство так і не простило мені, що я відібрав у них розплідну програму, — промовив він.

— Це не має нічого спільного з розплідною програмою.

Лето приховав легку потіху. Дунканів завжди вражала розплідна програма, хоча дехто з них час від часу був її учасником.

— Розумію, — сказав Лето. — Що ж, Бене Ґессерит завжди були трохи божевільними, але їхнє божевілля є хаотичним резервуаром несподіванок. Деякі несподіванки можуть бути цінними.

— Я не бачу в цьому жодної цінності.

— Думаєш, за цим культом стоїть Сестринство? — спитав Лето.

— Так.

— Поясни.

— Вони мали храм. Називали його «Святинею крис-ножа».

— Що, і зараз?

— А їхня головна жриця звалася Хоронителькою Світла Джессіки. Це наштовхує на якісь думки?

— Це дуже мило! — Лето не намагався приховати своєї розваги.

— Що в цьому милого?

— Вони об’єднують моїх бабку й тітку в одну богиню.

Айдаго повільно похитав головою, не розуміючи.

Лето дозволив собі коротку внутрішню паузу, коротшу за кліпання. Внутрішня бабка не надто переймалася цим культом на Г’єді Прайм. Йому слід відгородитися від її спогадів та її особи.

— Яка, на твою думку, мета цього культу? — спитав Лето.

— Це очевидно. Конкурентна релігія для підриву твого авторитету.

— Надто просто. Хай там ким є Бене Ґессерит, але вони не простаки.

Айдаго чекав пояснення.

— Хочуть більше прянощів! — сказав Лето. — Більше Превелебних Матерів.

— Тому й непокоять тебе, доки ти від них не відкупишся?

— Я розчарувався в тобі, Дункане.

Айдаго витріщився на Лето, а той прихитрився зітхнути — цей складний жест уже не був притаманний його новій формі. Зазвичай Дункани були кмітливішими, однак Лето здогадувався, що планований замах затьмарив його пильність.

— Вони обрали собі за домівку Г’єді Прайм, — промовив Лето. — Що з цього випливає?

— Це була твердиня Харконненів, але то давня історія.

— Там померла твоя сестра, ставши жертвою Харконненів. Харконнени та Г’єді Прайм у твоїх думках поєднані, і це правильно. Чому ж ти не згадав цього раніше?

— Я не вважав це важливим.

Лето стис уста в тонку лінію. Згадка про сестру стурбувала Дункана. Розумом цей чоловік знав, що він лише останній у довгому ряді воскрешених тіл. Усі ці тіла були витворами аксолотлевих контейнерів тлейлаксу, причому з тих самих оригінальних клітин. Дункан не міг позбутися пробуджених спогадів. Знав, що це Атріди визволили його з Харконненівської неволі.

«І хай ким ще я можу бути, — подумав Лето, — я все ще Атрід».

— Що ти хочеш цим сказати? — запитав Айдаго.

Лето вирішив, що потрібен крик. Дозволив собі крикнути голосно:

— Харконнени нагромаджували прянощі!

Айдаго відступив на крок.

Лето продовжив тихішим голосом:

— На Г’єді Прайм міститься незнайдений запас меланжу. Сестринство намагається винишпорити його, а ці свої релігійні трюки використовує для прикриття.

Айдаго засоромився. Уже промовлена, відповідь здавалася очевидною.

«І в цьому я помилився», — подумав він.

Крик Лето струснув ним, нагадавши про обов’язки Командира Королівської Варти. Айдаго знав економіку Імперії, спрощену до краю: жодних відсотків, готівку на бочку. Єдина монета, що існувала, мала зображення закритого каптуром обличчя Лето: Бога-Імператора. Але все спиралося на прянощі, субстанцію, ціна якої, і так височенна, постійно зростала. За невелику валізу прянощів можна було купити цілу планету.

«Контролюй гроші й суди. Решту зостав черні», — подумав Лето. Так сказав Джейкоб Брум[1], і Лето почув, як старий хихотить у бороду. «Справи не надто змінилися, Джейкобе».

Айдаго глибоко вдихнув:

— Слід негайно повідомити Бюро Віри.

Лето мовчав.

Прийнявши це за сигнал продовжувати, Айдаго вів далі свій звіт, однак Лето слухав його лише частиною свідомості. Наче оболонка-монітор, що тільки записує слова та дії Айдаго, але час від часу висуває внутрішній коментар.

«А зараз він хоче говорити про тлейлаксу.

Дункане, ступаєш на небезпечний ґрунт».

Але це відкрило нову дорогу для роздумів Лето.

«Лукаві тлейлаксу досі продукують моїх Дунканів із оригінальних клітин. Роблять речі, заборонені релігією, — це знаю і я, і вони. Я не дозволяю штучних маніпуляцій людською генетикою. Та тлейлаксу вже засвоїли, що я ціную Дунканів як Командирів своєї Варти. Думаю, вони й не підозрюють, що для мене це розвага. Мене забавляє, що річка з назвою Айдаго тече там, де колись стояла однойменна гора. Тепер її немає. Ми її зрівняли із землею, видобувши матеріал для високих валів, які оперізують мій Сар’єр.

Звичайно, тлейлаксу знають, що час від часу я схрещую Дунканів у власній розплідній програмі. Ці Дункани мають силу напівкровок… і дещо набагато більше. Кожен вогонь мусить мати свою заслінку.

Я мав намір схрестити його з Сіоною, та тепер це неможливо.

Ха! Він каже, що хоче, аби я “пригнув до землі” тлейлаксу. Чому не спитає відверто: “Ти плануєш замінити мене?”

Мені так і кортить сказати йому про це».

Айдаго знову потягся до тонкої теки. Інтроспективний моніторинг Лето не пропустив цього.

«Лазеростріл чи ще звіти? Ще звіти.

Дункан поводиться обережно. Хоче не лише підтвердження, що я не здогадуюся про його наміри, а ще більше “доказів”, що я негідний його вірності. Його вагання затягнулося. Завжди так. Я досить часто казав йому, що не використаю передзнання для передбачення свого виходу з цієї древньої форми. Проте він вагається. Він завжди вагається.

Ця печерна кімната поглинає його голос, а коли б не моя чутливість, тутешня вогкість замаскувала б хімічні докази його страху. Я усуваю його голос із безпосередньої свідомості. Яким занудою став цей Дункан. Розповідає історію, історію бунту Сіони, без сумніву, щоб перевести розмову на особисті остороги щодо її останньої ескапади.

“Це не звичайний бунт”, — каже він.

Це мене осмикує! Дурень. Усі бунти звичайні й украй нудні. Виконуються за одним шаблоном і дуже схожі між собою. Рушійною силою є адреналінова залежність і прагнення здобути власну владу. Усі бунтівники — це замасковані аристократи. Тому так легко їх навернути.

Чому Дункани ніколи мене не чують, коли я кажу про це? Я вже мав суперечку з цим самим Дунканом. То була одна з наших найперших сутичок, у цій самій крипті.

“Мистецтво правління вимагає ніколи не передавати ініціативи радикальним елементам”, — сказав він.

Як педантично. Радикали з’являються в кожному поколінні, і цьому неможливо запобігти. Саме це він розуміє як “втрату ініціативи”. Він хоче їх придушити, пригнітити, контролювати, перешкоджати їхнім діям. Є живим доказом того, яка незначна різниця між поліцейським і військовим мисленням.

Я кажу йому: “Радикалів слід боятися лише тоді, коли ти намагаєшся їх придушити. Мусиш продемонструвати, що використаєш найкращі їхні пропозиції”.

“Вони небезпечні! Вони небезпечні!” Думає, що коли повторювати, то це стане правдою.

Повільно, крок за кроком, я веду його за своїм методом, і, здається, він навіть слухає.

“Це слабкість, Дункане. Радикали завжди бачать речі лише в надто простих категоріях: чорне і біле, добро і зло, вони і ми. Так само розглядаючи складніші речі, вони відкривають дорогу хаосу. Мистецтво правління, як ти це називаєш, є опануванням хаосу”.

“Ніхто не здатен упоратися з кожною несподіванкою”.

“Несподіванка? Хто каже про несподіванку? Хаос не є несподіванкою. Його характеристики передбачувані. Насамперед він відкидає порядок і зміцнює сили крайніх елементів”.

“Хіба ж саме це не намагаються робити радикали? Хіба вони не намагаються струснути речі, щоб захопити владу?”

“Вони думають, що саме це й роблять. Насправді ж творять нових екстремістів, нових радикалів і продовжують старий процес”.

“А як із тими радикалами, що помічають складність і так наближаються до тебе?”

“Це не радикали. Це суперники в боротьбі за лідерство”.

“І що з ними робити?”

“Перетворювати на своїх союзників або вбивати. Таким є прообраз боротьби за лідерство на базисному рівні”.

“Так, а що з месіями?”

“Як мій батько?”

Цьому Дунканові не подобається таке питання. Знає, що надто специфічним чином я і є мій батько, можу говорити його голосом і від його імені, ця пам’ять є точною, нередагованою і неуникною.

Він неохоче говорить: “Що ж… якщо ти хочеш”.

“Дункане, я — це всі вони, і я це знаю. Ніколи не було справді несамолюбних бунтівників, лише гіпокрити — свідомі чи несвідомі, однаково”.

Це будить осине гніздечко моїх предківських пам’ятей. Дехто з них так і не позбувся переконання, що вони й лише вони мають ключ до всіх проблем людства. Що ж, я сам такий. Можу їм навіть поспівчувати, кажучи, що їхня поразка — демонстрація неправоти.

Проте я змушений їх заблокувати. Немає сенсу надавати їм помешкання. Тепер вони лише болісні спогади… як цей Дункан, що стоїть переді мною з лазерострілом…

Великі підземні боги! Піймав мене при дрімоті. Тримає лазеростріл у руці, прицілившись мені в обличчя».

— Ти, Дункане? Теж мене зрадиш?

Et tu, Brute?[2]

Кожен нерв Лето напружився в повній готовності. Відчув, як засмикалося його тіло. Плоть хробака мала власну волю.

Айдаго глузливо заговорив:

— Скажи мені, Лето, скільки разів я мушу сплачувати борг вірності?

Лето розпізнав внутрішню суть питання: «Скільки мене було тут?» Дункани завжди хотіли це знати. Усі Дункани питали про це, і жодна відповідь їх не вдовольняла. Сумнівалися.

Найсумнішим Муад’Дібовим голосом Лето спитав:

— Хіба ж ти не пишаєшся моїм поклонінням, Дункане? Невже ти ніколи не замислювався, щó в тобі змушує мене постійно прагнути твоєї компанії впродовж століть?

— Бо ти знаєш, що я найдурніший із дурнів!

— Дункане!

Розлючений голос Муад’Діба завжди безвідмовно розбивав Айдаго на друзки. Хоч Айдаго знає, що Лето володіє силами Голосу так, як це недоступно нікому з Бене Ґессерит, можна було передбачити, що він похитнеться від самих лише звуків. Лазеростріл загойдався в його руці.

Цього вистачило. Лето стрімко жбурнув себе й скотився з повозу. Айдаго ніколи не бачив, щоб він так покидав повіз, навіть не підозрював, що це можливо. Лето потрібні були тільки дві речі — реальна загроза, яку могло відчути тіло хробака, і вивільнення цього тіла. Решта відбувалася автоматично, а швидкість цієї дії дивувала самого Лето.

Лазеростріл був найбільшим клопотом. Міг серйозно його подряпати, але мало хто розумів, як організм предчерва бореться з високою температурою.

Котячись, Лето вдарив Айдаго, лазеростріл під час пострілу відхилився. Один із непотрібних плавників, на які перетворилися ноги й стопи Лето, послав у його свідомість шквал пекучого болю. Якусь мить він нічого іншого не відчував. Але тіло хробака могло діяти, рефлекси спалахнули в дикому пароксизмі удару. Лето почув тріск кісток. Спазматичний ривок руки Айдаго відкинув лазеростріл далеко на підлогу крипти.

Відкотившись від Айдаго, Лето приготувався до нової атаки, але потреби в цьому не було. Пошкоджений плавник усе ще посилав больові сигнали, він відчув, що вершечок згорів. Шкіра з піщаних форелей уже запечатувала рану. Біль пом’якшав, перетворившись на неприємну пульсацію.

Айдаго ворухнувся. Безсумнівно, він був смертельно поранений. Помітно, що груди розчавлені. Намагаючись дихнути, відчув біль агонії, але розплющив очі й глянув на Лето.

«Які ж затято одержимі ці смертні!» — подумав Лето.

— Сіона, — прохрипів Айдаго.

Лето побачив, що життя його покидає.

«Цікаво, — подумав Лето. — Чи можливо, щоб Дункан і Сіона… Ні! Цей Дункан завжди виявляв непідробну глузливу зневагу до глупоти Сіони».

Лето повернувся на Королівський Повіз. Цього разу було дуже близько. Ані найменшого сумніву — Дункан цілився в мозок. Лето завжди усвідомлював, що його долоні й стопи вразливі, але нікому не дозволив довідатися: те, що було колись його мозком, більше не мало прямого зв’язку з обличчям. Не було мозком за людськими мірками, а поширилось уздовж усього тіла як скупчення вузлів. Лето не довірив це нікому, крім своїх журналів.