Бог-Імператор Дюни

* * *

Запрошення зайти до Монео в його робочий кабінет надійшло до Айдаго пізнього пополудня. Весь день Айдаго просидів у роздумах на підвісному дивані у своїй кімнаті. Кожна думка починалася зі згадки, як легко Монео вранці кинув його на підлогу коридору.

«Ти лише застаріла модель».

З кожною такою думкою Айдаго почувався приниженим. Відчував, як гасне його воля до життя, залишаючи сам попіл там, де перегорів гнів.

«Я тільки носій певної кількості придатної сперми, і нічого більше», — подумав він.

Це була думка, що тягла за собою або смерть, або гедонізм. Відчував, як роздратування навмання проколює його колючкою, дзьобаючи з усіх боків.

Юна вісниця в чепурному синьому однострої була лише черговою колючкою. Ввійшла після тихої відповіді на її стук та зупинилася під аркоподібним входом із передпокою. Чекала, вагаючись й оцінюючи його настрій.

«Як швидко розносяться звістки», — подумав він.

Бачив, як вона стоїть, обрамлена аркою входу, втілення суті Рибомовок — чуттєвіша за інших, але не надто відверто сексуальна. Синій однострій не приховував зграбних стегон, пружних грудей. Він глянув на її пустотливе личко під гривкою білявого волосся — стрижка аколітки.

— Монео послав мене до вас, — сказала вона. — Він просить, щоб ви прийшли до нього в робочий кабінет.

Айдаго кілька разів бував у цьому кабінеті, але досі найкраще пам’ятав його таким, яким побачив уперше. Увійшовши в кімнату, збагнув, що Монео проводить тут більшу частину свого часу. Там стояв стіл із темно-коричневого дерева з витонченими золотими прожилками, розміром приблизно два метри на метр, на низьких товстих ніжках, оточений довкола сірими подушками. Айдаго вразило, який цей стіл рідкісний і вартісний, вибраний за свій витриманий стиль. Стіл і подушки такого ж сірого кольору, як підлога, стіни й стеля, — оце й усі меблі.

Зважаючи на владу, яку мав мешканець цієї кімнати, приміщення можна було назвати малим: площею не більше ніж п’ять на чотири метри, зате з високою стелею. Світло падало з двох вузьких вікон, розташованих одне навпроти другого на коротших стінах. Вікна зі значної висоти дивилися назовні: одне — на північно-західну окраїну Сар’єру й довколишню зелену облямівку Забороненого Лісу, друге — на південний захід, на перекочування дюн.

Контраст.

Стіл додав цікаву нотку до цієї початкової думки. Розкидані на ньому предмети наче мали втілювати й демонструвати ідею безладу. Тонкі аркуші кристалічного паперу майже цілком покривали стіл, тільки де-не-де залишаючи проблиск дерева. Частина цих аркушів була дрібно задрукована. Айдаго розпізнав слова на галаху та чотирьох інших мовах, зокрема й рідкісній проміжній мові Перта. Частина аркушів містила нарисовані плани, деякі з них були покриті квапливими мазками пензля в замашистому стилі Бене Ґессерит. Найцікавішими ж були згорнуті в білі сувої приблизно метрової довжини тривимірні роздруківки з нелегального комп’ютера. Він підозрював, що термінал прихований за панеллю однієї зі стін.

Юна вісниця Монео кашлянула, щоб вивести Айдаго із задуми.

— Що мені переказати Монео у відповідь? — спитала вона.

Айдаго втупився їй в обличчя.

— Ви хотіли б завагітніти від мене? — спитав він.

— Командире! — Вона, очевидно, була шокована не стільки його словами, скільки тим, що вони прозвучали non sequitur[7] — ні сіло ні впало.

— Ах, так, — промовив Айдаго. — Монео. Що ми скажемо Монео?

— Він чекає вашої відповіді, Командире.

— Чи справді є якийсь сенс у моїй відповіді? — спитав Айдаго.

— Монео звелів мені повідомити, що він хоче поговорити з вами й леді Хві водночас.

Айдаго відчув непевний підйом зацікавлення.

— Хві з ним?

— Її викликали, Командире. — Вісниця знову кашлянула. — Командир бажає, щоб я відвідала його пізніше, цієї ночі?

— Ні, однак дякую. Я змінив рішення.

Він подумав, що вона добре приховала розчарування, але голос став офіційно формальним.

— Мені переказати Монео, що ви прийдете?

— Так. — Він відпустив її помахом руки.

Після її відходу міркував, чи не проігнорувати цей виклик. Але його цікавість наростала. Монео хоче поговорити з ним у присутності Хві? Навіщо? Думає, що це змусить Айдаго до втечі? Він ковтнув слину. Зі згадкою про Хві порожнеча в його грудях наповнилася. Цю звістку не можна проігнорувати. Якась страшна сила пов’язала його з Хві.

Підвівся, його м’язи заклякли від довгого сидіння. Його гнала цікавість і в’язь тієї сили. Вийшов до коридору, не звернув уваги на зацікавлені погляди вартівниць, повз яких проходив, — і та непоборна внутрішня сила потягла його до робочого кабінету Монео.

Коли Айдаго ввійшов до кімнати, Хві вже була там. Зайняла місце за протилежним від Монео кінцем захаращеного стола, підібгавши ніжки в червоних кімнатних черевичках під сіру подушку. Ледь Айдаго встиг роздивитися, що Хві вдягнена в довгу коричневу сукню з плетеним зеленим поясом, як вона обернулася, і він не міг уже бачити нічого, крім її обличчя. Її губи беззвучно промовили його ім’я.

«Навіть вона вже чула», — подумав він.

Як не дивно, ця думка додала йому сил. Усі його сьогоднішні міркування почали по-новому переформовуватися в його свідомості.

— Прошу, сідай, Дункане, — сказав Монео. Жестом вказав на подушку поруч із Хві. Його голос звучав якось дивно, запинаючись, з інтонаціями, які мало хто, крім Лето, помічав у нього. Не відривав погляду від заваленого паперами столу. Надвечірнє сонячне проміння кидало на цей балаган схожу на павука тінь від золотого преспап’є у формі фантастичного дерева з самоцвітами плодів, що здіймалося над полум’яно-кристалічною горою.

Айдаго сів на подушку, дивлячись, як Хві очима слідкує за тим, як він сідає. Потім вона перевела погляд на Монео, а Дункан помітив на її обличчі гнів. Звичний білий однострій Монео був розстебнутий зверху, відкриваючи поморщену шию й частку підгорля. Айдаго глянув йому в очі, змушуючи розпочати розмову.

Монео відповів на його погляд, зауваживши, що Айдаго досі одягнений у той самий чорний однострій, що й уранці. Спереду навіть залишився невеликий брудний слід, після того як Монео кинув його на підлогу в коридорі. Проте Айдаго не мав уже древнього Атрідівського ножа. Це стурбувало Монео.

— Те, що я зробив зранку, непростиме, — сказав Монео. — Тому я й не прошу пробачення. Просто прошу, щоб ти спробував зрозуміти.

Як помітив Айдаго, Хві не здивував такий вступ. Можна було зрозуміти, про що розмовляли ці двоє до його приходу.

Айдаго не відповів, і Монео продовжив:

— Я не мав права вселити в тебе почуття меншовартості.

Слова й поведінка Монео здалися Айдаго дивними. Він досі відчував, що ним маніпулюють, що він декласований і потрапив не у свій час, але більше не підозрював, що Монео з ним грається. Щось звело мажордома до кам’янистого підґрунтя щирості. Це усвідомлення поєднало всесвіт Лето, смертоносний еротизм Рибомовок, незаперечну чесність Хві — усе — у новий взаємозв’язок, форму, яку Айдаго відчував, що зрозумів. Так, наче вони троє у цій кімнаті були останніми справжніми людьми у всьому Всесвіті. Він заговорив із нещирим самозасудженням:

— Ти цілком мав право оборонятися, коли я на тебе напав. Мене тішить, що ти виявився спроможним на це.

Айдаго повернувся до Хві, але, перш ніж устиг щось сказати, Монео промовив:

— Ти не мусиш мене виправдовувати. Думаю, що її невдоволення мною незламно тверде.

Айдаго труснув головою:

— Невже всі тут знають, що я скажу, раніше, ніж я це скажу, і що я відчуваю, раніше, ніж я це відчую?

— Це одна з твоїх чудових рис, — відповів Монео. — Ти не приховуєш своїх почуттів. Ми, — тут він знизав плечима, — мусимо бути обережнішими.

Айдаго глянув на Хві:

— Він каже й за тебе теж?

Вона поклала руку на долоню Айдаго.

— Я сама кажу за себе.

Монео аж витягся, щоб краще роздивитися їхні сплетені руки, тоді знову опустився на подушку:

— Вам не слід цього робити.

Айдаго міцніше стиснув руку, відчуваючи, що вона відповідає йому тим самим.

— Перш ніж хтось із вас спитає, — сказав Монео, — моя дочка і Бог-Імператор ще не повернулися з випробування.

Айдаго відчув, яких зусиль коштував Монео його спокійний тон. Хві теж почула це.

— Рибомовки кажуть правду? — запитала вона. — Сіона помре, якщо провалиться?

Монео мовчав, але його обличчя стало кам’яним.

— Це як випробування Бене Ґессерит? — спитав Айдаго. — Муад’Діб казав, що метою випробувань Сестринства є перевірка, чи ти людина.

Рука Хві затремтіла. Айдаго відчув це й глянув на неї.

— Вони й тебе випробовували?

— Ні, — відповіла Хві, — але я чула, як молоді сестри розмовляли про це. Казали, що ти мусиш пройти крізь найвищу муку, не втративши при цьому почуття власного я.

Айдаго знову перевів погляд на Монео, зауваживши, що жилка під лівим оком мажордома нервово затіпалася.

— Монео, — зітхнув Айдаго, вражений раптовим розумінням. — Він випробовував тебе!

— Я не хочу обговорювати випробування, — промовив Монео. — Ми тут, аби вирішити, що робити з вами обома.

— Хіба ж це залежить не від нас? — спитав Айдаго. Відчув, що рука Хві стала слизькою від поту.

— Це залежить від Бога-Імператора, — сказав Монео.

— Навіть якщо Сіона провалиться? — спитав Айдаго.

— Особливо тоді!

— Як він тебе випробовував? — спитав Айдаго.

— Він показав мені короткий фрагмент того, як це — бути Богом-Імператором.

— І?

— Я побачив стільки, скільки зумів.

Рука Хві конвульсивно стиснула долоню Айдаго.

— Це правда, що ти був колись бунтівником, — промовив Айдаго.

— Я почав із любові та молитви, — сказав Монео. — Потім перетворився на гнів і бунт. Тоді став тим, кого ви зараз бачите. Я розпізнав свій обов’язок і виконую його.

— Що він з тобою зробив? — запитав Айдаго.

— Він процитував молитву мого дитинства: «Віддаю своє життя на посвяту за більшу славу Бога», — задумливим голосом промовив Монео.

Айдаго помітив, як завмерла Хві, втупившись поглядом в обличчя Монео. Про що вона думала?

— Я підтвердив, що такою була моя молитва, — вів далі Монео. — А Бог-Імператор спитав мене, чи я відречуся, якщо мого життя не вистачить. Крикнув мені: «Що твоє життя, якщо ти шкодуєш більшого дару?»

Хві кивнула, проте Айдаго лише розгубився.

— Я почув правду в його голосі, — сказав Монео.

— Ти Правдомовець? — спитала Хві.

— Під владою відчаю — так, — відповів Монео. — Але тільки тоді. Клянуся, що він сказав мені правду.

— Дехто з Атрідів мав силу Голосу, — пробурмотів Айдаго.

Монео заперечно хитнув головою.

— Ні, це було правдою. Він сказав мені: «Дивлюся зараз на тебе і, якби міг зронити сльозу, зробив би це. Вважай, що бажання — це дія!»

Хві нахилилася вперед, майже торкнувшись стола.

— Він не може плакати?

— Піщаний черв, — прошепотів Айдаго.

— Що? — Хві повернулася до нього.

— Фримени вбивали піщаних червів водою, — сказав Айдаго. — Утопивши, робили з них есенцію прянощів для релігійних оргій.

— Але Владика Лето ще не перетворився повністю на піщаного черва, — зауважив Монео.

Хві опустилася на подушку й глянула на Монео.

Айдаго замислено стис губи. Чи Лето не мав фрименського упередження проти сліз? Фрименів завжди обурювало марнування вологи. «Віддавати воду мертвим».

Монео звернувся до Айдаго.

— Сподіваюся, ти зрозумієш. Владика Лето сказав своє слово. Ви з Хві мусите розлучитися і ніколи не бачити одне одного.

Хві забрала руку з долоні Айдаго.

— Ми знаємо.

Айдаго заговорив із гіркотою відречення:

— Ми знаємо його силу.

— Але ви його не розумієте, — сказав Монео.

— Я нічого не хочу більше, ніж цього, — озвалася Хві. Поклала руку на плече Айдаго, щоб заспокоїти. — Ні, Дункане. Тут немає місця нашим бажанням.

— Можливо, ти мала б молитися йому, — сказав Айдаго.

Вона стрімко обернулася і глянула на нього. Дивилася й дивилася, аж доки він не опустив очей. Коли заговорила, її голос звучав наспівно, тоном, якого Айдаго ніколи досі в неї не чув:

— Мій дядько Малкі повсякчас казав, що Владика Лето ніколи не відповідає на молитви. Він казав, що Владика Лето розглядає молитви як форму примусу, форму насилля стосовно обраного бога, наказ безсмертному, що він має робити: «Дай мені чудо, Боже, бо не ввірую в тебе»[8].

— Молитва як гібрис[9], — сказав Монео. — Заступництво на вимогу.

— Як він може бути богом? — з натиском промовив Айдаго. — Адже сам зізнався, що не є безсмертним.

— Зацитую Владику Лето про це, — сказав Монео. — «Я — увесь Бог, якого необхідно бачити. Я слово, що стало чудом. Я — це всі мої предки. Хіба ж цього чуда не досить? Чого більше можна хотіти? Спитайте себе, чи є більше чудо?»

— Порожні слова, — глузливо відповів Айдаго.

— Я теж глузував із нього, — промовив Монео. — Кидав його ж власні слова з Усної історії: «Віддайте на посвяту за більшу славу Бога!»

Хві перехопило подих.

— Він сміявся з мене, — вів далі Монео. — Сміявся і питав, як я можу віддати те, що вже належить Богу?

— Ти був розгніваний? — спитала Хві.

— О так. Він побачив це й пообіцяв, що розповість мені, як віддати на посвяту за цю славу. Він сказав: «Можеш помітити, що ти — у кожній частці таке ж велике чудо, як і я».

Монео відвернувся і виглянув у вікно ліворуч від нього.

— Боюся, що мій гнів зробив мене глухим і я був цілковито не готовим.

— Ох, він хитромудрий, — завважив Айдаго.

— Хитромудрий? — Монео глянув на нього. — Я думаю інакше, не так, як ти маєш на увазі. Думаю, що Владика Лето в цьому сенсі не більш хитромудрий, ніж я.

— Неготовий до чого? — спитала Хві.

— До ризику, — відповів Монео.

— Але ж ти дуже ризикував, розгнівавшись, — промовила вона.

— Не так, як він. Бачу по твоїх очах, Хві, що ти зрозуміла. Його тіло відштовхує тебе?

— Більше ні, — відповіла вона.

Айдаго розлючено заскреготів зубами.

— Він мені огидний!

— Коханий, тобі не можна казати такі речі, — озвалася Хві.

— А тобі не можна називати його коханим, — зауважив Монео.

— Ти волів би, щоб вона навчилася кохати когось більш масивного й лютого, ніж будь-коли снилося барону Харконнену, — промовив Айдаго.

Монео стиснув губи, а тоді сказав:

— Владика Лето розповідав мені про цього злого стариганя з твого часу, Дункане. Не думаю, що ти зрозумів свого ворога.

— Він був товстим, страхітливим…

— Він був ловцем вражень, — промовив Монео. — Його повнота була побічним ефектом, а потім, можливо, цікавою розвагою, бо це ображало людей, а він любив когось ображати.

— Барон поглинув лише кілька планет, — сказав Айдаго, — а Лето поглинає Всесвіт.

— Коханий, прошу! — запротестувала Хві.

— Дозволь йому висловитися, — промовив Монео. — Коли я був молодим неуком, точнісінько як моя Сіона і цей бідний дурник, то теж таке казав.

— Тому ти дозволив своїй доньці піти на смерть? — різко спитав Айдаго.

— Коханий, це жорстоко, — сказала Хві.

— Дункане, однією з твоїх вад завжди було прагнення істерії, — відповів Монео. — Попереджаю тебе, що неуцтво переростає в істерію. Твої гени дають тобі життєву силу, і ти можеш надихнути навіть декого з Рибомовок, але з тебе поганий лідер.

— Не намагайся мене розгнівати, — сказав Айдаго. — Я знаю, що нападати на тебе — не найкращий вчинок, але не змушуй мене заходити занадто далеко.

Хві намагалася стиснути долоню Айдаго, але він відсунувся від неї.

— Я знаю своє місце, — продовжив Айдаго. — Я — придатний послідовник. Можу носити Атрідівське знамено. Зелене й чорне на моїй спині!

— Негідні утримують владу за допомогою істерії, — промовив Монео. — Атрідівське мистецтво — це мистецтво правити без істерії, мистецтво відповідальності за використання влади.

Айдаго відкинувся назад і різко підвівся.

— І коли це твій клятий Бог-Імператор відповідав за щось?

Монео глянув на свій захаращений стіл і заговорив, не піднімаючи очей:

— Він відповідає за те, що зробив із собою. — Монео підняв очі, його погляд був крижаним. — Дункане, ти не маєш відваги довідатися, навіщо він це з собою зробив!

— А ти маєш? — спитав Айдаго.

— Коли я був дуже сердитим, — сказав Монео, — а він побачив себе моїми очима, то спитав: «Як ти смієш на мене ображатися?» І тоді, — Монео ковтнув слину, — він зробив так, що я глянув на жахіття… яке він бачив. — На очах Монео виступили сльози, потекли йому по щоках. — Я міг тільки втішатися тим, що не мусив ухвалювати рішення… що міг вдовольнитися тим, аби бути послідовником.

— Я відчула його, — прошепотіла Хві.

— То ти розумієш? — спитав її Монео.

— Ще не бачивши нічого, я зрозуміла, — сказала вона.

Монео тихим голосом проказав:

— Я ледь не помер через це. Я… — Здригнувся, тоді глянув на Айдаго. — Ти не смієш…

— До дідька вас усіх! — відрізав Дункан. Відвернувся і стрімко вийшов із кімнати.

Хві провела його поглядом, повним страждання.

— Ох, Дункане, — прошепотіла вона.

— Бачиш? — спитав Монео. — Ти помилялася. Ні ти, ні Рибомовки не змогли пом’якшити його. Але ти, Хві, лише посприяла його знищенню.

Хві повернула страдницьке обличчя до Монео.

— Я більше не зустрічатимусь із ним, — сказала вона.

Перехід назад до свого помешкання видався для Айдаго найтяжчим з усього, що він пам’ятав. Намагався уявити, що його обличчя — пласталева маска, яка сковує риси, приховуючи внутрішню бурю. Жодна вартівниця, яку він минав, не мала помітити його болю. Він не знав, що більшість із них безпомилково відгадувала його емоції та співчувала командиру. Усі вони вислухали короткі виклади про Дунканів і навчилися добре їх читати.

У коридорі біля свого помешкання Айдаго зіткнувся з Нейлою, що повільно рухалася йому назустріч. Щось у її обличчі, виразі нерішучості та втрати, на мить його затримало і майже вивело з внутрішнього зосередження.

— Подруго? — покликав він, зупинившись за кілька кроків від неї.

Вона глянула на нього з виразом розпізнавання на квадратному обличчі.

«Який же дивний вигляд у цієї жінки», — подумав він.

— Я більше не Подруга, — сказала вона й пройшла повз нього коридором.

Айдаго обернувся на підборах і дивився, як та віддаляється, — масивні плечі, тяжке відчуття страшної мускулатури.

«Навіщо її вивели?» — міркував він.

Але ця думка швидко промайнула. Його власні турботи повернулися з куди більшою силою. Він ступив кілька кроків до дверей, увійшов до свого помешкання.

Усередині він якусь мить стояв, опустивши стиснуті в кулаках руки.

«Більше ніщо мене не пов’язує з жодним часом», — подумав він. Як не дивно, ця думка не давала йому полегшення. Проте знав: те, що він зробив, звільнить Хві від кохання до нього. Його принизили. Невдовзі вона думатиме про нього лише як про малого дратівливого дурника, бранця власних емоцій. Відчував, що він щезає з її нагальних турбот.

«І цей бідний Монео!»

Айдаго відчував, що сформувало гнучкого мажордома. Обов’язок і відповідальність. Яка безпечна пристань у часи тяжких рішень.

«Я теж колись був таким, — подумав Айдаго. — Але це було в іншому житті, за інших часів».