Бог-Імператор Дюни

* * *

Аудієнційний день закінчувався. Коли Лето зустрівся з делегацією Бене Ґессерит, уже посутеніло. Монео підготував Превелебних Матерів до можливого запізнення, для заспокоєння повторюючи їм запевнення Бога-Імператора.

Звітуючи своєму Імператору, Монео сказав:

— Вони розраховують на щедру винагороду.

— Побачимо, — промовив Лето. — Побачимо. А зараз скажи, чого хотів від тебе Дункан, коли ти ввійшов сюди.

— Хотів довідатися, чи ви раніше карали когось шмаганням.

— І що ти відповів?

— Що немає запису про це, а я ніколи раніше не був свідком такої кари.

— А він що сказав?

— Це не по-атрідівськи.

— Він не вважає мене божевільним?

— Такого він не сказав.

— У вашій зустрічі було ще щось. Що ще непокоїть нашого нового Дункана?

— Він бачив Амбасадорку Ікса, Владико. Хві Норі здалася йому привабливою. Питав про…

— Слід цьому запобігти, Монео! Сподіваюся, ти розірвеш будь-які контакти між Дунканом і Хві.

— Як накаже Владика.

— Наказую! А зараз іди та підготуй усе до нашої зустрічі з бене-ґессеритками. Я прийму їх у Фальшивій Січі.

— Владико, як розуміти вибір такого місця зустрічі?

— Як мою примху. Коли вийдеш, скажи Дунканові, що він може забрати вартівниць і прочесати місто, чи немає де клопотів.

Чекаючи делегацію Бене Ґессерит у Фальшивій Січі, Лето подумки переглянув цю розмову, і вона його трохи розвеселила. Міг уявити собі реакцію Фестивального Міста на прихід занепокоєного Дункана Айдаго й очолюваного ним загону Рибомовок.

«Як швидко затихають жаби, коли з’являється хижак».

Зараз, перебуваючи у Фальшивій Січі, Лето був задоволений вибором. Фальшива Січ, споруда вільної форми з неправильними куполами на краю Онна, мала майже кілометр у діаметрі. Тут була перша оселя музейних фрименів, а тепер розташована їхня школа, коридори й кімнати якої патрулювали пильні Рибомовки.

Приймальна зала, де чекав Лето, овал із більшою віссю довжиною приблизно двісті метрів, була ілюмінована гігантськими світлокулями, що самотньо плавали в синьо-зеленому просторі на висоті тридцяти метрів над підлогою. Світло приглушило тьмяно-коричневу та рудувату барви імітованих каменів, з яких було зведено всю будівлю. Лето чекав на низькому виступі в кінці покою, дивлячись назовні крізь напівкругле вікно, довше за його тіло. Отвір на висоті чотирьох поверхів над землею обрамляв краєвид, що містив залишки древньої Оборонної Стіни. Їх зберегли заради печер по скельному боці, де колись Атрідівські загони були перебиті напасниками-Харконненами. Морозне світло Першого місяця покрило сріблом краї скель. На схилах скель пунктиром спалахували вогники, відкрите полум’я там, де колись жоден фримен не посмів би виявити своєї присутності. Вогники підморгували Лето, коли перед ними проходили люди, — це музейні фримени користалися правом займати святі округи.

«Музейні фримени! — подумав Лето.

Люди вузького мислення, з обмеженим світоглядом.

Але чому я протестую? Вони такі, якими я їх створив».

Тоді Лето почув делегацію Бене Ґессерит. Вони наспівували, наближаючись, — тяжкий спів, повний протяжних голосних звуків.

Монео випередив бене-ґессериток, зайшовши з нарядом вартівниць. Вони вишикувалися на виступі Лето. Монео став унизу, під самим обличчям Бога-Імператора, глянув на нього, тоді обернувся до відкритої зали.

Жінки ввійшли подвійним рядом, їх було десять, на чолі з двома Превелебними Матерями в традиційних чорних сукнях.

— Ліворуч Антеак, праворуч Люзієл, — підказав Монео.

Ці імена нагадали Лето давніші відомості про Превелебних Матерів, принесені Монео. То були слова, сповнені упередження та недовіри. Монео не любив відьом.

— Обидві вони Правдомовиці, — сказав Монео. — Антеак значно старша за Люзієл, але саме останню вважають найкращою Правдомовицею, яку тільки мали Бене Ґессерит. На чолі Антеак можете помітити шрам, його походження ми не змогли встановити. Люзієл рудоволоса й видається напрочуд молодою як для своєї слави.

Дивлячись, як Превелебні Матері наближаються зі своїм супроводом, Лето відчув раптовий наплив спогадів. Жінки насунули каптури, що закривали їхнє обличчя. Послушниці та аколітки йшли позаду на шанобливій відстані… це все було звичним. Деякі схеми не змінюються. Ці жінки могли ввійти до справжньої січі зі справжніми фрименами, щоб віддати їм честь.

«Їхні голови знають те, що заперечують їхні тіла», — подумав він.

Завдяки проникливому зору Лето розгледів у їхніх очах догідливу обережність, але вони міряли кроками довгий покій як люди, певні своєї релігійної сили.

Лето із задоволенням подумав, що Бене Ґессерит мають лише ті сили, які він дозволяє. Причини такої поблажливості були йому зрозумілі. З усього населення його Імперії Превелебні Матері найбільше нагадували його самого. Хоча їхні пам’яті обмежувалися пам’ятями родичок та побічних жінок, усе-таки в кожній з них існувало щось на кшталт об’єднаного натовпу.

Превелебні Матері зупинилися на належній відстані в десять кроків від виступу Лето. Супровід розступився, зайнявши місця обабіч своїх очільниць.

Для розваги Лето вітав такі делегації голосом своєї бабки Джессіки. Бене-ґессеритки стали вже очікувати цього, і він їх не розчаровував.

— Вітаю, сестри, — сказав він. Голос був м’яким контральто, з виразно жіночною та контрольованою інтонацією Джессіки й глузливими нотками — голос, який записано та докладно вивчено в Капітулі Сестринства.

Промовляючи це, Лето відчув загрозу. Превелебні Матері завжди були невдоволені таким привітанням, але зараз їхня реакція мала нові відтінки. Монео теж це відчув. Підняв палець — і вартівниці ближче підступили до Лето.

Антеак озвалася першою.

— Владико, ми бачили те ранкове видовище на площі. Чого ви можете досягти таким гротеском?

«Значить, такого тону ми хочемо задати», — подумав він.

Заговоривши власним голосом, сказав:

— Тимчасово ви здобули мою ласку. Я маю це змінити?

— Владико, — промовила Антеак, — ми шоковані, що ви таким чином покарали Посла. Не розуміємо, чого ви добиваєтеся?

— Нічого не добиваюся. Мене принизили.

Люзієл вступила в розмову.

— Це може лише посилити думки про гноблення.

— Я питаю себе, чому так мало хто вважає гнобителями Бене Ґессерит? — відповів питанням Лето.

Антеак заговорила до своєї компаньйонки.

— Якщо Бог-Імператор зволить поінформувати нас, то він це зробить. Перейдімо до мети нашого посольства.

Лето посміхнувся.

— Ви обидві можете підійти ближче. Залиште свій супровід і наблизьтесь.

Монео відступив на три кроки праворуч, а Превелебні Матері своїм характерним тихим ковзанням підійшли на відстань трьох кроків від виступу.

«Вони наче не мають стоп!» — нарікав колись Монео.

Згадуючи це, Лето помітив, як ретельно Монео стежить за двома жінками. Вони становили загрозу, але Монео не посмів заборонити їм наблизитися. Як наказав Бог-Імператор, так і буде.

Лето звернув увагу на послушниць, що чекали там, де спершу зупинилася делегація Бене Ґессерит. Аколітки мали на собі чорні сукні без каптурів. Він побачив у них маленькі натяки на заборонені ритуали: амулети, всілякі дрібнички, кольоровий ріжок хустинки, складеної так, щоб можна було на мить показати більше кольору. Лето знав, що Превелебні Матері дозволяють це, бо не можуть виділяти стільки прянощів, як раніше.

«Ритуальні сурогати».

Упродовж останніх десяти років відбулися значущі зміни. У мисленні Сестринства з’явилася нова для них категорія ощадливості.

«Виходять назовні, — сказав сам собі Лето. — Старі-прастарі містерії досі тут».

Древні взірці лежали приспаними в спогадах Бене Ґессерит усі ці тисячоліття.

«А тепер вони з’являються. Мушу перестерегти Рибомовок».

Він повернувся до Превелебних Матерів.

— Ви маєте прохання чи питання?

— Як це — бути вами? — спитала Люзієл.

Лето кліпнув. Цікава атака. Вони не пробували цього понад покоління. Зрештою… чому ні?

— Інколи мої сни блокуються і переносять мене до дивних місць, — промовив він. — Якщо мої космічні спогади є мережею, про що ви, звісно, знаєте, то подумайте про розміри моєї мережі та куди можуть вести такі спогади й сни.

— Ви говорите, що ми знаємо, — сказала Антеак. — Чому ж тоді нам не об’єднати врешті-решт сили? У нас більше схожого, ніж відмінного.

— Радше я об’єднаюся з тими здегенерованими Великими Домами, що оплакують втрачені ними багатства прянощів!

Антеак не ворухнулася, зате Люзієл вказала Лето пальцем.

— Ми пропонуємо об’єднання!

— А я наполягаю на конфлікті?

Тут Антеак здригнулася.

— Кажуть, що існує принцип конфлікту, який був закладений у первісній клітині й ніколи не слабшав.

— Деякі речі несумісні, — погодився Лето.

— То як наше Сестринство зберігає свою єдність? — запитала Люзієл.

Лето заговорив жорсткішим голосом.

— Як ви добре знаєте, таємниця єдності полягає в придушенні незгідних.

— Співпраця може мати величезну цінність, — сказала Антеак.

— Для вас, а не для мене.

Антеак зітхнула.

— Тоді, Владико, розповісте нам про фізичні зміни у вашій особі?

— Хтось, окрім вас, мусить знати це й реєструвати такі речі, — приєдналася Люзієл.

— На випадок, якщо зі мною станеться щось страшне? — спитав Лето.

— Владико! — запротестувала Антеак. — Ми не…

— Розтинаєте мене словами, хоча й воліли б гостріші інструменти, — промовив Лето. — Лицемірство мене ображає.

— Ми протестуємо, Владико, — сказала Антеак.

— Це так. Я вас чую.

Люзієл підкралася на кілька міліметрів ближче до виступу, гостро зиркнувши на Монео, той натомість глянув на Лето. Вираз обличчя Монео вимагав дій, проте Лето його проігнорував. Зараз його цікавили наміри Люзієл. Почуття загрози концентрувалося на рудоволосій.

«Хто вона? — міркував Лето. — Могла б вона, врешті-решт, бути лицепляскою?»

Ні. Немає жодних застережних знаків. Ні. Люзієл мала натреновано розслаблений вираз обличчя, не було найменшого здригання м’язів, на якому Бог-Імператор міг би випробувати силу свого спостереження.

— Ви не розповісте нам про свої фізичні зміни, Владико? — спитала Антеак.

«Диверсія!» — подумав Лето.

— Мій мозок став величезним, — сказав він. — Більша частина людського черепа розсмокталася. Немає жодних серйозних обмежень для розростання кори мозку та нервової системи, що її обслуговує.

Монео кинув здивований погляд на Лето. Чому Бог-Імператор видає таку життєво важливу інформацію? Ці дві торгуватимуть нею.

Але обидві жінки були помітно вражені цим одкровенням і вагалися, чи вдатися до раніше виробленого плану, хай яким він був.

— Ваш мозок має центр? — спитала Люзієл.

— Я його центр, — відповів Лето.

— А розміщення? — спитала Антеак. Невиразним жестом вказала на нього. Люзієл ще на кілька міліметрів ковзнула до виступу.

— У чому для вас цінність такої інформації? — спитав Лето.

Обидві жінки не показали жодної зміни виразу, що вже само по собі достатньо їх видало. На вустах Лето майнула легка посмішка.

— Сук піймав вас у полон, — сказав він. — Навіть Бене Ґессерит заразилися ментальністю ринку.

— Ми не заслужили цього звинувачення, — промовила Антеак.

— Навпаки, заслужили. Базарна ментальність домінує в моїй Імперії. Вимоги наших часів лише вигострили й зміцнили способи використання ринку. Ми всі стали купцями.

— Навіть ви, Владико? — спитала Люзієл.

— Провокуєш мене на гнів, — відповів він. — Ти в цьому спеціалістка, чи не так?

— Владико? — Голос Люзієл був спокійним, але надто контрольованим.

— Спеціалістам не можна довіряти, — промовив Лето. — Спеціалісти — майстри виняткових справ, експерти у вузьких сферах.

— Ми сподіваємося стати архітекторами кращого майбутнього, — сказала Антеак.

— Кращого за що? — спитав Лето.

Люзієл ще на часточку кроку непомітно наблизилася до Лето.

— Ми сподіваємося встановити наші стандарти згідно з вашим присудом, Владико, — промовила Антеак.

— Але тоді б ви стали архітекторками. Чи спорудили б вищі стіни? Ніколи не забувайте, Сестри, що я вас знаю. Ви чудові постачальниці пов’язок на очі.

— Життя не стоїть на місці, Владико, — сказала Антеак.

— Справді? І Всесвіт теж.

Люзієл знову ледь наблизилася, ігноруючи зосереджений погляд Монео.

Лето відчув якийсь запах і заледве не розсміявся.

«Есенція прянощів!»

Вони принесли есенцію прянощів. Звичайно, знали старі історії про піщаних червів і есенцію прянощів. Її ховала Люзієл. Вважала есенцію специфічною отрутою, що мала подіяти на піщаних червів. Це очевидно. У цьому записи Бене Ґессерит і Усна історія сходилися. Есенція руйнувала черва, прискорюючи його розпад і (можливе) виникнення внаслідок цього піщаної форелі, що творитиме нових піщаних червів, і знову по колу…

— Є ще одна зміна, про яку вам слід знати, — сказав Лето. — Я ще не став піщаним червом, не повністю. Думайте про мене як про щось ближче до колонії організмів зі сенсорними змінами.

Ліва рука Люзієл майже непомітно пересунулася до складки її сукні. Монео помітив це й глянув на Лето, чекаючи розпоряджень, однак Лето лише відповів поглядом на схований під каптуром зблиск очей Люзієл.

— Була колись манія пахощів, — промовив Лето.

Рука Люзієл завагалася.

— Парфуми й есенції, — продовжив він. — Пам’ятаю їх усі, включно з культом відсутності запаху. Люди збризкували спреями свої пахви та промежину, маскуючи природні запахи. Ви знали це? Звичайно, знали!

Антеак спрямувала погляд на Люзієл.

Жодна з них не сміла заговорити.

— Люди інстинктивно знали, що феромони їх зраджують, — сказав Лето.

Жінки стояли нерухомо. Вони його почули. Превелебні Матері, як ніхто інший, були підготовлені до розуміння його прихованого послання.

— Ви хотіли б видобути з мене багатство моїх пам’ятей, — промовив Лето зі звинуваченням у голосі.

— Ми заздрісні, Владико, — зізналася Люзієл.

— Ви неправильно зрозуміли історію есенції прянощів, — сказав Лето. — Піщані форелі відчувають її лише як воду.

— Це було випробування, Владико, — промовила Антеак. — Усього лише.

— Ви хотіли випробувати мене?

— Винувать у цьому нашу цікавість, Владико, — сказала Антеак.

— Я теж цікавий. Покладіть свою есенцію на виступі поруч із Монео. Я забираю її.

Повільно, врівноваженістю рухів показуючи відсутність ворожих намірів, Люзієл потяглася під сукню і вийняла флакончик, наповнений синьою променистою речовиною. Делікатно поклала його на виступ. Жодним знаком не показала бажання утнути щось відчайдушне.

— Дійсно Правдомовиця, — промовив Лето.

Вона віддячила йому легенькою гримаскою, що могла бути посмішкою, а тоді відступила в бік Антеак.

— Звідки у вас ця есенція? — спитав Лето.

— Ми купили її у контрабандистів, — відповіла Антеак.

— Контрабандистів немає вже майже двадцять п’ять століть.

— Хто дарма не витрачає, тому завжди вистачає, — сказала Антеак.

— Розумію. А зараз ви повинні наново оцінити свою думку про власну терплячість, правда?

— Ми спостерігали за еволюцією вашого тіла, Владико, — промовила Антеак. — Ми думали…

Вона дозволила собі злегка знизати плечима. Саме настільки, щоб цей жест годився для Сестри, а разом з тим не зостався непоміченим. У відповідь Лето надув губи.

— Я не можу знизати плечима, — сказав він.

— Ви нас покараєте? — спитала Люзієл.

— За те, що ви мене потішили?

Люзієл глянула на флакончик.

— Я обіцяв винагородити вас, — промовив Лето. — Зроблю це.

— Ми воліли б охороняти вас нашою єдністю, Владико, — сказала Антеак.

— Не шукай надмірної винагороди, — відповів він.

Антеак кивнула.

— Ви ведете справи з іксіанами, Владико. Ми маємо підстави вважати, що вони можуть зважитися на авантюру проти вас.

— Я боюся їх не більше, ніж вас.

— Ви, мабуть, чули, що роблять іксіани, — втрутилася Люзієл.

— Час від часу Монео приносить мені копії листування між особами та групами в моїй Імперії. Я чув багато історій.

— Йдеться про нову Гидь, Владико! — сказала Антеак.

— Думаєте, що іксіани зуміють створити штучний інтелект? — спитав він. — З такою свідомістю, як ваша?

— Ми боїмося цього, Владико, — промовила Антеак.

— Хочете змусити мене вірити, що дух Батлеріанського Джигаду вцілів у Сестринстві?

— Ми не довіряємо невідомому, що може постати із вигадливої технології, — відповіла Антеак.

Люзієл схилилася в його бік.

— Іксіани вихваляються, що їхня машина долатиме час так само, як це робите ви, Владико.

— А Гільдія запевняє, що довкола іксіан панує часохаос, — глузував Лето. — Чи ж ми маємо боятися всякого творіння?

Антеак випросталася, напружилася.

— Я відвертий з вами обома, — сказав Лето. — Я визнаю ваші здібності. Невже ви не визнаєте моїх?

Люзієл коротко кивнула йому.

— Тлейлакс та Ікс укладають союз із Гільдією та добиваються нашої співпраці.

— А ви дуже боїтеся Ікса?

— Ми боїмося всього, чого не контролюємо, — відповіла Антеак.

— І ви не контролюєте мене.

— Без вас люди потребували б нас! — сказала Антеак.

— Нарешті правда! — промовив Лето. — Приходите до мене як до свого оракула й просите, щоб я розвіяв ваші побоювання.

Голос Антеак був крижано-контрольованим.

— Ікс створить машинний мозок?

— Мозок? Звичайно, ні!

Люзієл наче розслабилася, проте Антеак зоставалася непорушною. Оракул її не вдовольнив.

«Чого дурість повторюється з такою монотонною точністю?» — питав себе Лето. Його пам’яті пропонували незліченні сцени, схожі на цю, — печери, жерці та жриці в полоні священного екстазу, урочисті голоси віщунів, які доносять небезпечні пророцтва крізь дим святих наркотиків.

Глянув униз, на переливчастий флакончик на виступі біля Монео. Якою була вартість цієї речі? Величезною. Це есенція. Концентрат концентрованого багатства.

— Ви вже заплатили за оракул, — сказав він. — Мене тішить, що можу віддячити вам повною рівновартістю вашої плати.

Як напружилися жінки!

— Слухайте мене! — промовив він. — Те, чого ви боїтеся, не є тим, чого ви боїтеся.

Лето це сподобалося. Достатньо урочисто для будь-якого оракула. Антеак та Люзієл дивилися на нього, як сумлінні супліканти. Аколітка позаду них кашлянула.

«Цю пізніше визначать і винесуть догану», — подумав Лето.

Тепер Антеак мала достатньо часу, щоб розжувати слова Лето. Вона сказала:

— Затемнена правда не є правдою.

— Але ж я скерував вашу увагу в правильному напрямку, — відповів Лето.

— Ви кажете, що нам не слід боятися машини? — спитала Люзієл.

— У вас є сила розуму, — сказав він. — Чого ж приходите до мене як прохачки?

— Зате в нас немає ваших здібностей, — відповіла Антеак.

— Тож ви нарікаєте, що не відчуваєте павутиння хвиль часу. Не відчуваєте мого континууму. І боїтеся простої машини!

— Тобто ви не відповісте нам, — зауважила Антеак.

— Не робіть помилки, думаючи, наче мені невідомі шляхи вашого Сестринства, — сказав він. — Ви живі. Ваші чуття чудово налаштовані. Я не припиняю цього, то й ви так не робіть.

— Але ж іксіани граються з автоматизацією! — запротестувала Антеак.

— Розрізнені елементи, скінченні фрагменти, поєднані одні з одними, — погодився він. — Коли раз запустити, то що їх зупинить?

Люзієл більше не претендувала на бене-ґессеритський самоконтроль — чудова ілюстрація того, що вона розпізнала сили Лето. Її голос збився майже на писк.

— Знаєте, чим вихваляються іксіани? Що їхня машина передбачає ваші дії!

— Чому мені цього боятися? Що більше вони до мене наближаються, то більше потребуватимуть стати моїми спільниками. Вони не можуть здолати мене, але я можу здолати їх.

Антеак хотіла було озватися, але зупинилася, коли Люзієл торкнулася її руки.

— Ви справді уклали союз із Іксом? — спитала Люзієл. — Ми чули, що ви надто довго розмовляли з їхньою новою Амбасадоркою, цією Хві Норі.

— Я не маю союзників, — сказав він. — Лише слуг, учнів і ворогів.

— І не боїтесь іксіанської машини? — наполягала Антеак.

— Невже автомат є синонімом свідомого розуму? — спитав він.

Коли Антеак випірнула зі своїх пам’ятей, її очі розширились і затуманилися. Лето відчув, що його схвилювала думка про те, з чим вона зіткнулася у внутрішньому натовпі.

«Частина цих пам’ятей у нас спільна», — подумав він.

Тут Лето відчув спокусливу привабливість думки про єдність із Превелебними Матерями. Це давало б таку підтримку, було б таким знайомим… і згубним. Антеак ще раз спробувала його принадити.

Вона сказала:

— Машина не може передбачити кожну проблему, важливу для людей. Існує різниця між серією бітів і неперервним континуумом. Ми маємо одне, машини обмежені іншим.

— Ти все ще володієш силою розуму, — промовив він.

— Поділись! — сказала Люзієл.

Це було відданим Антеак наказом і з гострою різкістю показало, хто насправді домінує в парі — молодша над старшою.

«Прекрасно», — подумав Лето.

— Розум пристосовується, — промовила Антеак.

«І в словах парсимонічна[4]», — подумки виснував Імператор, приховуючи свою веселість.

— Розум творить, — сказав Лето. — Це означає, що ви мусите мати справу з реакціями, яких раніше навіть не уявляли. Мусите постати перед лицем нового.

— Такого, як можливість іксіанської машини, — промовила Антеак. Це не було питанням.

— Хіба ж не цікаво, — спитав Лето, — що недостатньо бути чудовою Превелебною Матір’ю?

Загострені чуття підказали йому, що обома жінками раптово оволодів страх. Дійсно Правдомовиці!

— Ви маєте слушність, коли боїтеся мене, — сказав він і, піднісши голос, із натиском спитав: — Звідки ви знаєте, що ще живете?

Як це часто траплялося з Монео, вони відчули, що брак правильної відповіді може мати згубні наслідки. Лето зачарувало те, що обидві жінки глянули на Монео, перш ніж дати відповідь.

— Я дзеркало самій собі, — відповіла Люзієл традиційною бене-ґессеритською фразою, яка Лето здалася агресивною.

— Я не потребую наготованих знарядь, щоб упоратися з людськими проблемами, — сказала Антеак. — Це питання для студента-початківця!

— Ха-ха! — засміявся Лето. — Ти хотіла б покинути Бене Ґессерит і приєднатися до мене?

Він побачив, що вона обміркувала й відкинула його пропозицію, але не приховувала, як її це розвеселило.

Лето глянув на здивовану Люзієл.

— Коли щось неможливо зміряти твоєю міркою, то ти маєш справу з розумом, а не з автоматом. — І подумав: «Ця Люзієл ніколи більше не домінуватиме над старою Антеак».

Тепер Люзієл розгнівалася і не переймалася тим, щоб це приховати. Вона сказала:

— Є такий поголос про іксіан, наче вони постачають вам машини, які імітують людське мислення. Якщо ваша думка про них настільки низька, то чому…

— Її не слід випускати з Капітули без вартівниці, — промовив Лето, звертаючись до Антеак. — Невже вона боїться спитати у власних пам’ятей?

Люзієл зблідла, але промовчала.

Лето холодно вивчав її.

— Як, на твою думку, довгі несвідомі стосунки наших предків із машинами чогось нас навчили?

Люзієл тільки кинула на нього сердитий погляд. Не була ще готовою ризикнути життям, зважившись на відкритий опір Богу-Імператору.

— Можеш принаймні сказати, що нам відома привабливість машин? — спитав Лето.

Люзієл кивнула.

— Добре налагоджена машина може бути надійнішою, ніж людський слуга, — промовив Лето. — Можемо довіряти машинам, бо вони не здатні до емоційних збурень.

Люзієл нарешті була здатна говорити.

— Чи це означає, що ви маєте намір скасувати батлеріанську заборону огидних машин?

— Клянуся, — відповів Лето, вдавшись до голосу крижаної зневаги, — коли ще раз скажеш таку дурість, накажу тебе прилюдно стратити. Я не твій оракул!

Люзієл розкрила було рота й закрила, так нічого й не сказавши.

Антеак торкнулася передпліччя своєї компаньйонки, що змусило Люзієл здригнутися. Антеак говорила спокійно, демонструючи чудове володіння Голосом.

— Наш Бог-Імператор ніколи не кине відкритого виклику заборонам Батлеріанського Джигаду.

Лето всміхнувся їй, виразивши так делікатну похвалу. Як приємно бачити професіоналізм у його найкращому вияві.

— Це має бути очевидним для кожного свідомого розуму, — сказав він. — Існують межі мого вибору, сфери, в які я ніколи не втручаюсь.

Він бачив, що обидві жінки поглинуті обміркуванням його мультилінійних слів, зважуванням можливих значень і намірів. Чи Бог-Імператор не збиває їх з пантелику, зосереджуючи увагу на іксіанах, тоді як сам маневрує деінде? Чи сповіщає Бене Ґессерит, що настав час вибрати сторону, протилежну іксіанам? Чи, можливо, його слова не мають інших значень, крім тих, що лежать на поверхні? Хай які в нього мотиви, вони не можуть бути проігноровані. Він, без сумніву, є найхитромудрішою істотою, яку будь-коли створив Усесвіт.

Лето прибрав похмурого виразу й глянув на Люзієл, знаючи, що це лише посилить їхнє збентеження.

— Звертаю твою увагу, Марку Клер Люзієл, на урок, що стосується давніх надмашинних суспільств, який ти, схоже, не вивчила. Самі пристрої виробляють у тих, хто до них вдається, рефлекс використовувати одне одного так, як використовують машини.

Він перевів увагу на Монео.

— Монео?

— Я бачу його, Владико.

Монео витяг шию, глянувши над делегацією Бене Ґессерит. У протилежні двері ввійшов Дункан Айдаго й закрокував відкритою підлогою покою до Лето. Монео не розслабився, не зменшив ні чуйності, ні недовіри до Бене Ґессерит, але розпізнав природу лекції Лето. «Він випробовує, завжди випробовує».

Антеак кашлянула.

— Владико, а що з нашою винагородою?

— Ви відважні, — промовив Лето. — Тому, без сумніву, вас і вибрано для цього посольства. Дуже добре, на наступне десятиліття я підтримуватиму ваше пожалування прянощів на теперішньому рівні. Крім того, проігнорую те, що ви намагалися зробити з есенцією прянощів. Хіба я не щедрий і не великодушний?

— Найщедріший із щедрих, Владико, — сказала Антеак, а в її голосі не було й сліду гіркоти.

Дункан Айдаго проминув жінок, зупинився біля Монео й глянув на Лето.

— Владико, сталися…

Урвав і глянув на двох Превелебних Матерів.

— Кажи відверто! — звелів Лето.

— Так, мілорде, — підкорився він, хоч і неохоче. — Ми зазнали атаки на південно-східній околиці міста. Я вважаю, що це спроба розпорошити нашу увагу, бо зараз з’явилися повідомлення про акти насилля в місті та Забороненому Лісі — багато дрібних рейдерських груп.

— Полюють на моїх вовків, — сказав Лето. — У лісі і в місті полюють на моїх вовків.

Брови Айдаго звелися, чоло здивовано зморщилося.

— Вовки в місті, мілорде?

— Хижаки, — промовив Лето. — Вовки — для мене нема особливої різниці.

Монео зітхнув.

Лето всміхнувся йому, думаючи, як це прекрасно — бачити мить усвідомлення, мить, коли з очей спадає завіса, а розум відкривається.

— Я привів сюди значні сили вартівниць для охорони, — сказав Айдаго. — Вони розставлені по…

— Я знав, що ти це зробиш, — перебив його Лето. — Тепер уважно слухай, а я розкажу тобі, куди послати інші твої сили.

Тоді як Превелебні Матері благоговійно спостерігали, Лето виклав Айдаго точні місця засідок, з подробицями описавши силу кожної і навіть додавши певну інформацію про персональний склад, час, необхідну зброю, детальну розстановку в кожному місці. Містка пам’ять Дункана реєструвала кожну інструкцію. Він був надто поглинутий цим викладом, щоб спитати, аж доки Лето не замовк, але тоді на його обличчі з’явився вираз здивованого остраху.

Для Лето це було однаково що заглянути до найважливішої частки свідомості Айдаго й прочитати його думки. «Я був довіреним солдатом першого Владики Лето, — міркував Айдаго. — Той Лето, дід цього, порятував мене й забрав до своєї господи як сина. Але навіть якщо той Лето веде якесь існування всередині цього… це не він».

— Мілорде, навіщо тобі я? — спитав Айдаго.

— Ти сильний і вірний.

Айдаго труснув головою.

— Але…

— Ти підкоряєшся, — промовив Лето й зауважив, як увібрали ці слова Превелебні Матері. «Правду, лише правду, бо вони Правдомовиці».

— Бо я маю борг перед Атрідами, — сказав Айдаго.

— Це те, на що ми покладаємо довіру, — погодився Лето. — І, Дункане?

— Мілорде? — Голос Айдаго підказав, що він знайшов ґрунт, на якому міг стояти.

— Залиш бодай одного вцілілого на кожному місці сутички, — сказав Лето. — Інакше наші зусилля пропадуть намарно.

Айдаго знову кивнув і вийшов, крокуючи через залу так, як і прийшов сюди. А Лето подумав, що потрібне вкрай чутливе око, аби розгледіти, що виходить інший Айдаго. Геть не такий, як увійшов.

— Це через шмагання того Посла, — сказала Антеак.

— Звісно, — погодився Лето. — Докладно поінформуй про це свою Настоятельку, незрівнянну Превелебну Матір Сьяксу. Скажи їй, що миліше мені товариство хижаків, аніж жертв.

Глянув на Монео, що максимально зосередився.

— Монео, у моєму лісі не стало вовків. Їх слід замінити людськими вовками. Простеж за цим.