Бог-Імператор Дюни

* * *

Було вже пополудні, коли Королівський Супровід спустився останнім схилом до околиць Фестивального Міста. На вулицях юрмився, вітаючи їх, натовп, стримуваний щільними рядами Рибомовок у зелених Атрідівських одностроях, зі схрещеними й зімкнутими між собою гумовими палицями.

Коли Королівський кортеж наблизився, натовп вибухнув шаленим криком. Тоді вартівниці-Рибомовки почали скандувати:

— Сіайнок! Сіайнок! Сіайнок!

Скандоване слово, посилене луною від високих будинків, викликало подив у юрби, не втаємниченої в його значення. Хвиля тиші прокотилася заповненими площами, а вартівниці тим часом скандували. Люди з благоговінням дивилися на озброєних палицями жінок — охоронниць Королівської ходи, жінок, що ритмічно декламували, втупивши погляд в обличчя свого Владики, який проминав їх.

Айдаго, маршируючи з вартівницями-Рибомовками за Королівським Повозом, уперше почув це скандування. Волоски на карку стали йому дибки.

Монео крокував біля повозу, не глядячи ні ліворуч, ні праворуч. Колись він питав Лето, що означає це слово.

— Я навчаю Рибомовок лише цього ритуалу, — сказав Лето. Вони були тоді в аудієнційному покої Бога-Імператора під центральною площею Онна, Монео втомився після довгого дня: він керував напливом вищих урядовців, що велелюдно приїхали до міста на Десятилітній Фестиваль.

— А що спільного має з ним декламація того слова, Владико?

— Ритуал зветься Сіайнок — Свято Лето. Це поклоніння моїй особі в моїй присутності.

— Древній ритуал, Владико?

— Він був у фрименів ще до того, як вони стали фрименами. Але ключі до таємниць Фестивалю померли разом зі старими фрименами. Тепер лише я їх пам’ятаю. Я відтворюю Фестиваль на власну подобу й задля власної мети.

— То музейні фримени не мають цього ритуалу?

— І ніколи не мали. Він мій і лише мій. Я маю на нього вічне право, бо я сам є цим ритуалом.

— Це дивне слово, Владико. Я ніколи його не чув.

— Воно має багато значень, Монео. Якщо я їх розкрию, чи втримаєш у таємниці?

— Як накаже мій Владика!

— Ніколи не ділися цим з іншими і не розповідай Рибомовкам.

— Клянуся, Владико.

— Дуже добре. Сіайнок означає віддавання почестей тому, хто говорить щиро. Означає пам’ять про слова, промовлені щиро.

— Але ж, Владико, хіба щирість не означає, що промовець вірить… вірує у те, що сам каже?

— Так, але Сіайнок означає також світло, яке виявляє дійсність. Ти постійно проливаєш світло на те, що бачиш.

— Дійсність… це дуже двозначне слово, Владико.

— Справді! Але Сіайнок означає також ферментацію, бо дійсність — чи переконання, що ти знаєш дійсність, а це те саме, — завжди збуджує фермент у Всесвіті.

— І це все в одному слові, Владико?

— І ще більше! Також Сіайнок означає заклик до молитви та ім’я Ангела-Записувача, Сіхайї, що допитує померлих.

— Велика вага одного слова, Владико.

— Слова можуть нести будь-яку вагу, яку ми забажаємо. Усе, що потрібно, — це згода і традиція, на підмурках яких можна зводити споруду.

— Чому я не можу розмовляти про це з Рибомовками, Владико?

— Бо це слово, закріплене за ними. Їм не подобається, що я ділюся цим із чоловіком.

Монео згадав цю розмову, вступаючи поруч із Королівським Повозом до Фестивального Міста, і його губи стислися в тонку лінію. Після того пояснення він часто чув, як Рибомовки вітали цим окликом Бога-Імператора, і навіть сам додав ще одне значення цього дивного слова.

«Воно означає таємницю і височінь. Воно означає могутність. Це молитва дозволу діяти во ім’я Бога».

— Сіайнок! Сіайнок! Сіайнок!

У вухах Монео це слово мало неприємний призвук.

Вони вже далеко заглибилися в місто, майже діставшись центральної площі. Пополудневе сонце кидало проміння на Королівську Дорогу позаду процесії, осяваючи шлях. Зблискувало діамантами на барвистих шатах городян. Світило на підняті вгору обличчя Рибомовок, що вишикувалися вздовж дороги.

Крокуючи поруч із повозом разом із вартівницями, Айдаго придушив почуття тривоги, яке спершу викликало в нього скандування. Спитав про це одну з Рибомовок.

— Це слово не для чоловіків, — відповіла вона. — Та інколи Владика поділяє Сіайнок з якимось Дунканом.

Якимось Дунканом! Він питав про це Лето раніше й був не вдоволений таємничими ухиляннями.

— Невдовзі про це довідаєшся.

Айдаго відсунув декламацію на задній план, озираючись довкола з цікавістю туриста. Готуючись до виконання обов’язків Командира Варти, він вивчав історію міста Онна, виявивши, що поділяє іронічне задоволення Лето з того, що поблизу міста протікає ріка Айдаго.

Вони перебували тоді в одній із великих відкритих кімнат Цитаделі, просторому приміщенні, повному ранкового світла й заставленому широкими столами, на яких архівістки-Рибомовки розклали карти Сар’єру та Онна. Лето в’їхав повозом на пандус, що дало йому змогу розглядати карти зверху. Айдаго стояв навпроти захаращеного картами столу, вивчаючи план Фестивального Міста.

— Особливе планування як для міста, — задумливо сказав Айдаго.

— Воно має єдину головну мету — публічне споглядання Бога-Імператора.

Айдаго подивився на сегментоване тіло на повозі, перевів погляд на обличчя під каптуром оболонки. Питав себе, чи зуміє колись без примусу глянути на цю химерну постать.

— Але ж це лише раз на десятиліття, — промовив Айдаго.

— Так, під час Великого Причастя.

— А між святами його просто закривають?

— Там розташовані посольства, контори торгових компаній, школи Рибомовок, служби обслуги й утримання порядку, музеї та бібліотеки.

— А яку площу вони займають? — Айдаго постукав по карті кісточками пальців. — Не більше десятої частини міста?

— Ще менше.

Айдаго задумливо оглянув карту.

— Є ще якісь цілі цього проєкту, мілорде?

— Усі вони підпорядковані потребі публічного споглядання моєї персони.

— Тут мусять бути клерки, урядовці, навіть звичайні робітники. Де вони мешкають?

— Здебільшого в передмістях.

Айдаго вказав на карту.

— Це житлові поверхи?

— Зверни увагу на балкони, Дункане.

— Усі виходять на площу. — Він схилився, придивляючись до карти. — Ця площа два кілометри діаметром!

— Зауваж, як ці балкони розміщено поступово, аж до кільця веж. Еліта живе у вежах.

— І всі вони можуть дивитися згори, як ти стоїш на площі?

— Тобі це не подобається?

— Немає навіть енергетичного бар’єра, щоб охороняти тебе!

— Яка ж я принадна мішень!

— Про що ти?

— В основу проєкту Онна закладено чудовий міф. Я його підтримую і поширюю. Він розповідає, що жив колись народ, правитель якого мусив раз на рік прогулюватися між людьми в цілковитій темряві, без зброї та обладунку. Міфічний правитель одягав люмінесцентний костюм і йшов собі крізь нічну темряву та натовп своїх підданих. А ці піддані для такої нагоди вдягалися в чорне й нікого не перевіряли на наявність зброї.

— А що це має спільного з Онном… і тобою?

— Ну, очевидно, якщо правитель лишався живим під час прогулянки, то він був добрим правителем.

— Ти ні в кого не шукаєш зброї?

— Не відкрито.

— Думаєш, що люди бачать тебе в цьому міфі. — Це не було питанням.

— Багато хто.

Айдаго вдивлявся в обличчя Лето, глибоко сховане в сірій оболонці. Сині на синьому очі дивилися на нього без жодного виразу.

«Меланжеві очі», — подумав Айдаго. Проте Лето казав, що він більше не споживає прянощів. Його тіло саме виробляло прянощі, залежність від яких він мав.

— Тобі не подобається моя свята непристойність, мій силоміць нав’язаний мир, — промовив Лето.

— Мені не подобається, як ти граєшся в бога!

— Але ж Бог може керувати Імперією, як диригент керує виконанням симфонії. Мої спектаклі обмежені лише тим, що я не можу покинути Арракіс. Мушу диригувати симфонією звідси.

Айдаго труснув головою і ще раз глянув на план міста.

— Що це за будівлі позаду веж?

— Менші помешкання для наших гостей.

— Їм не видно площі.

— Але вони її бачать. Іксіанські пристрої проєктують моє зображення в їхні кімнати.

— А внутрішнє кільце виходить просто на тебе. Як ти потрапляєш на площу?

— Презентаційний поміст здіймається в центрі, щоб показати мене народові.

— Тебе вітають оваціями? — Айдаго глянув просто в очі Лето.

— Їм це дозволено.

— Ви, Атріди, завжди вважали себе часткою історії.

— Як проникливо ти розумієш значення овацій.

Айдаго повернувся до карти міста.

— Є тут школи Рибомовок?

— Так, у тебе під лівою рукою. Це академія, куди Сіону послали на науку. Тоді їй було десять років.

— Сіона… Я мушу більше довідатися про неї, — задумливо сказав Айдаго.

— Запевняю, що ніхто не стане на заваді твоєму бажанню.

Крокуючи в Королівському паломництві, Айдаго вирвався із задуми, усвідомивши, що скандування Рибомовок затихає. Королівський Повіз перед ним почав спуск до покоїв під площею, з’їжджаючи довгим пандусом. Айдаго, усе ще в сонячному світлі, глянув угору, на блискучі шпилі веж — до такої дійсності карти його не підготували. Люди юрмилися на балконах великого багаторівневого кільця довкола площі. Мовчазні люди, що дивилися вниз, на процесію.

«Привілейовані не влаштовують овацій», — подумав Айдаго. Мовчання людей на балконах наповнило його недобрими передчуттями.

Він увійшов до тунельного пандуса, виступ якого закрив від нього площу. Коли Айдаго опускався в глибину, скандування Рибомовок зникало. Звук маршових кроків довкола нього дивно посилився.

Цікавість заступила місце тривожного передчуття. Айдаго озирнувся довкола. Тунель — гігантська труба з пласкою долівкою — був штучно освітленим і широким, дуже широким. Айдаго оцінив, що сімдесят осіб можуть марширувати пліч-о-пліч, спускаючись у надра площі. Тут не було вітальних натовпів, лише широко розставлений ряд Рибомовок. Вони не скандували, вдовольняючись спогляданням ходи свого Бога.

Згадка про карти підказала Айдаго схему цього величезного комплексу під площею, закритого міста в місті, обширу, де лише Бог-Імператор, придворні та Рибомовки могли ходити без супроводу. Але карти нічого не повідомляли про масивні колони, про відчуття гігантського стереженого простору, про моторошну тишу, яку переривало лише тупання ніг і скрипіння повозу Лето.

Зненацька Айдаго глянув на Рибомовок, вишикуваних уздовж дороги, і усвідомив, що їхні вуста рухаються в унісон, беззвучно промовляючи слово. Він розпізнав це слово.

«Сіайнок».