Бог-Імператор Дюни

* * *

Аколітки Рибомовок, що служили пажами при вході до аудієнційної зали Лето, привели Дуро Нунепі, тлейлаксанського Посла. Було ще надто рано для аудієнції, і його викликали не за чергою, проте він рухався спокійно, з легкою ноткою покірної згоди.

Лето мовчки очікував, витягшись уздовж свого повозу на високій платформі в кінці кімнати. Доки він чекав наближення Нунепі, його пам’яті знайшли для нього порівняння: пливуча кобра перископа, що залишає майже невидимий слід на воді. Спогад викликав усмішку на вустах Лето. Такий цей Нунепі — гордий чоловік з кам’яним обличчям, що зіп’явся вгору ієрархічною драбиною тлейлаксанського правління. Не будучи сам лицеплясом, він сприймав лицеплясів як особистих слуг; вони були водою, по якій він рухався. Лише справжній знавець міг розгледіти його слід. Нунепі був причетним до не одної огидної справи, зокрема ж і до нападу на Королівській Дорозі.

Попри ранній час, чоловік мав на собі повний набір посольських регалій: широкі чорні штани, чорні сандалі з золотою облямівкою та квітчасто-червоний каптан. Під розстебнутим каптаном видно було зарослі груди й коштовну прикрасу — тлейлаксанський герб із золота й самоцвітів.

На належній відстані в десять кроків Нунепі зупинився і пильним поглядом пробіг ряд озброєних вартівниць-Рибомовок, що стояли дугою позаду Лето. Коли Нунепі перевів увагу на Імператора та ледь схилився, у його сірих очах зблиснула причаєна радість.

Тоді ввійшов Дункан Айдаго зі схованим збоку лазерострілом у кобурі та зайняв позицію біля закритого каптуром обличчя Бога-Імператора.

Поява Айдаго змусила Нунепі ще раз усе ретельно проаналізувати, і результат аналізу не сподобався Послові.

— Я вважаю змінювачів подоби особливо огидними, — сказав Лето.

— Я не змінювач подоби, Владико, — відповів Нунепі. Його голос був тихим та ввічливим, лише з легким ваганням.

— Але ти їх представляєш, і це в тобі дратує.

Нунепі очікував відвертої ворожості, але розмова не велася дипломатичною мовою. Це так його шокувало, що він вдався до сміливого натяку на те, що вважав силою Тлейлакса.

— Владико, ми, зберігаючи плоть оригінального Дункана Айдаго та забезпечуючи вам повернення гхол з його зовнішністю і характером, завжди припускали…

— Дункане! — Лето глянув на Айдаго. — Дункане, якщо я накажу, ти очолиш експедицію для знищення Тлейлакса?

— Залюбки, мілорде.

— Навіть якщо це означатиме втрату твоїх оригінальних клітин і всіх аксолотлевих контейнерів?

— Ці контейнери не видаються мені приємним спогадом, мілорде, а ці клітини — не я.

— Владико, чим ми образили вас? — спитав Нунепі.

Лето насупився. Чи цей несосвітенний дурень справді очікував, що Бог-Імператор відкрито висловиться про недавній напад лицеплясів?

— Дійшло до мене, — промовив Лето, — що ти і твій народ сієте плітки про те, що ви називаєте моїми «огидними сексуальними звичками».

Нунепі роззявив рота. Звинувачення було зухвалою брехнею, цілковито несподіваною. Але Нунепі розумів, що коли він заперечить, то ніхто йому не повірить. Так сказав Бог-Імператор. Атака в невідомому напрямку. Нунепі почав було говорити, дивлячись на Айдаго.

— Владико, якщо ми…

— Дивись на мене! — наказав Лето.

Нунепі різко підвів очі на обличчя Лето.

— Скажу тобі один-єдиний раз, — промовив Лето. — Я взагалі не маю сексуальних звичок. Жодних.

З обличчя Нунепі стікав піт. Він дивився на Лето, не зводячи очей, як пійманий у пастку звір. Коли ж знову зміг заговорити, то був не тихий контрольований голос дипломата, а щось тремтяче й перелякане.

— Владико, я… це якась помилка…

— Мовчати, тлейлаксанський ти злодію! — ревнув Лето. Тоді додав: — Я метаморфний носій святого черва — Шай-Хулуда! Я твій Бог!

— Простіть нам, Владико, — прошепотів Нунепі.

— Простити вам? — Голос Лето наповнився солодкою розсудливістю. — Звичайно, я вам прощаю. Це функція вашого Бога. Ваш злочин прощено. Але ваша дурість вимагає кари.

— Владико, якщо я міг би…

— Мовчати! У цьому десятилітті пожалування прянощів омине Тлейлакс. Нічого не дістанете. Що стосується тебе особисто, мої Рибомовки відведуть тебе на площу.

Дві кремезні вартівниці підійшли й схопили Нунепі за передпліччя. Глянули на Лето, чекаючи інструкції.

— На площі, — сказав Лето, — з нього мають зняти вбрання. Його слід публічно відшмагати. П’ятдесят ударів.

Нунепі намагався вирватися із затиску вартівниць, а на його обличчі жах змішувався з люттю.

— Владико, нагадую вам, що я Посол Тле…

— Ти звичайний злочинець і будеш покараний відповідно.

Лето кивнув вартівницям, що потягли Нунепі.

— Хотів би я, щоб вони тебе вбили! — лютував Нунепі. — Хотів би я…

— Хто? — гукнув Лето. — Хотів би ти, щоб хто мене вбив? Хіба ти не знаєш, що мене неможливо вбити?

Вартівниці виволокли з кімнати Нунепі, який далі шаленів.

— Я невинний! Я невинний!

Крики протесту затихли.

Дункан близько схилився до Лето.

— Так, Дункане? — спитав Імператор.

— Мілорде, це перелякає всіх послів.

— Так. Я дам їм урок відповідальності.

— Мілорде?

— Належність до змови, так само, як і до армії, звільняє людей від почуття особистої відповідальності.

— Але ж це завдасть клопоту, мілорде. Краще я поставлю додаткових вартівниць.

— Жодних додаткових вартівниць!

— Але ж ти напрошуєшся…

— Я напрошуюся на частку військової нісенітниці.

— Я це й…

— Дункане, я вчитель. Пам’ятай це. Повторенням я закріплюю урок.

— Який урок?

— Остаточно самовбивчої природи військової дурості.

— Мілорде, я не…

— Дункане, подумай про цього бездарного Нунепі. Він є суттю мого уроку.

— Даруй мені мою нездогадливість, мілорде, але я не розумію, до чого тут військо…

— Вояки вірять, що, ризикуючи життям, купують такою ціною право на будь-яке насильство проти тих, кого самі оберуть за ворогів. Нунепі не вважає себе відповідальним за будь-що, зроблене проти чужих.

Айдаго глянув на вихід, через який вартівниці вивели Нунепі.

— Він спробував і зазнав невдачі, мілорде.

— Але звільнив себе від обмежень минулого й опирався сплаті ціни.

— Для свого народу він патріот.

— А ким він бачить себе сам, Дункане? Знаряддям історії.

Айдаго стишив голос, ще більше схилився до Лето.

— Чим ви відрізняєтеся, мілорде?

Лето захихотів.

— Ах, Дункане, як же мені подобається твоя тямущість. Ти помітив, що я — найбільш чужий із чужинців. Чи не вважаєш, що я теж виявлюся невдахою?

— Це спало мені на думку.

— Навіть невдахи можуть загорнутися в горду мантію «минулого», старий друже.

— І в цьому ви з Нунепі схожі?

— Войовничі місіонерські релігії можуть поділяти ілюзію «гордого минулого», але мало хто розуміє найвищу загрозу для людства — фальшиве почуття свободи від відповідальності за власні вчинки.

— Це дивні слова, мілорде. Як зрозуміти, що вони означають?

— Вони означають те, що тобі сказано. Чи ти нездатний чути?

— Я маю вуха, мілорде!

— Невже? Я їх не бачу.

— Ось вони, мілорде! Ось і ось! — Айдаго вказав на обидва свої вуха.

— Але ж вони не чують. Значить, ти не маєш вух, їх немає ні тут, ні тут.

— Ти з мене кепкуєш, мілорде?

— Чути — це чути. Те, що існує, не може перетворитися саме на себе, бо вже існує. Бути — це бути.

— Твої дивні слова…

— Є лише словами. Я їх промовив. Вони розвіялися. Ніхто їх не чув, тож їх більше не існує. Якщо їх більше не існує, то хіба не можна змусити їх існувати знову? Може, тоді хтось їх почує.

— Навіщо береш мене на глум, мілорде?

— Не беру тебе, а лише кидаю слова. І не боюсь цим образити, бо впевнився, що ти не маєш вух.

— Я тебе не розумію, мілорде.

— Це й є початком знання — відкриття, що ми чогось не розуміємо.

Перш ніж Айдаго встиг відповісти, Лето дав знак найближчій вартівниці. Жінка змахнула рукою перед кристалічною панеллю керування, розміщеною на стіні за помостом Бога-Імператора. Посеред покою з’явилося тривимірне зображення покарання Нунепі.

Айдаго спустився вниз, на підлогу кімнати, і уважно придивився до сцени. Її транслювали з невеликого підвищення над площею, чулися вигуки натовпу, який при перших ознаках чогось незвичайного збігся подивитися.

Нунепі був прив’язаний до двох жердин триніжка, ноги широко розставлені, руки спутані разом просто над головою, майже при вершині триніжка. Зняте з тіла вбрання лежало поруч розірване. Поблизу стояла кремезна замаскована Рибомовка, тримаючи імпровізований бич з елакової мотузки, розтріпаної при кінці на дрібні дротоподібні пасма. Айдаго впізнав у замаскованій жінці Подругу з його першої зустрічі з Рибомовками.

На знак офіцерки Варти замаскована Рибомовка виступила вперед і хльосткою дугою метнула елакового бича на відкриту спину Нунепі.

Айдаго здригнувся. Натовп охнув.

Там, де вдарив бич, виступили пруги, але Нунепі мовчав.

Бич знову опустився. Лінія другого удару прорисувалася кров’ю.

Бич знову розсік шкіру. Крові стало більше.

Лето відчув неясний сум. «Нейла надто ревна, — подумав він. — Уб’є його, а це викличе проблеми».

— Дункане! — покликав Лето.

Айдаго відвів зачарований погляд від проєктованої сцени саме в ту мить, коли з грудей натовпу вирвався крик у відповідь на особливо кривавий удар.

— Пошли когось зупинити шмагання після двадцяти ударів, — сказав Лето. — Нехай оголосять, що Бог-Імператор великодушно зменшує кару.

Айдаго махнув одній із вартівниць, вона кивнула й вибігла з покою.

— Йди сюди, Дункане, — промовив Лето.

Айдаго, досі ображений тим, що йому здалося глузуванням, підійшов до Лето.

— Усе, що я роблю, — сказав Лето, — це повчальний урок.

Айдаго твердо присилував себе не озиратися на сцену шмагання Нунепі. Чи це не зойк караного пролунав? Крики натовпу пронизали Дункана наскрізь. Він глянув Лето в очі.

— Ти маєш питання, — промовив Лето.

— Багато питань, мілорде.

— Скажи їх.

— Який урок у покаранні цього дурня? Що ми відповімо, коли нас спитають?

— Ми відповімо, що ніхто не може хулити Бога-Імператора.

— Кривавий урок, мілорде.

— Не такий кривавий, як інші мої уроки.

Айдаго похитав головою з виразним збентеженням.

— Нічого доброго з цього не буде!

— Саме так!