Бог-Імператор Дюни

* * *

Троє людей, які бігли на північ крізь місячні тіні Забороненого Лісу, розтягнулися майже на пів кілометра. Останній бігун менше ніж на сто метрів випереджав Д-вовків, що гналися за ними. Можна було почути запальне дзявкання та сапання, звичне для цих тварин, коли вони бачили здобич.

Перший місяць майже досяг зеніту, тож у лісі було доволі ясно, і, попри те, що це були високі географічні широти Арракіса, досі трималося тепло після спекотного літнього дня. Подих нічного вітру з боку останньої пустелі Сар’єру ніс смолисті запахи живиці та вогкі випари лісової підстилки. Час від часу до бігунів діставався бриз з-над моря Кайнса за Сар’єром, нагадуючи про сіль і рибу.

За дивним жартом долі, останній бігун мав ім’я Ульот, що фрименською мовою означає «Любий забарило». Ульот був низеньким і схильним до повноти, що змусило його вдатися до суворої дієти, коли вони тренувалися перед гонитвою. Навіть коли хлопець схуд достатньо, щоб наважитися на відчайдушний біг, то все одно зоставався кругловидим, а у великих карих очах чаїлася вразливість людини, надміру обтяженої плоттю.

Ульот розумів, що більше не може бігти. Він хрипів і задихався. Інколи спотикався. Але не кликав своїх товаришів. Знав, що вони не можуть йому допомогти. Усі вони дали ту саму клятву, розуміючи, що не мають іншого захисту, окрім древньої доблесті та фрименської вірності. Це те, що зоставалося істинним, хоч усе фрименське стало музейним експонатом, а текст присяги вони завчили напам’ять від музейних фрименів.

Це через фрименську вірність Ульот мовчав, цілковито усвідомлюючи свою приреченість. Блискуча демонстрація древньої гідності, хоч радше жалюгідна, бо всі, хто біг, лише з мудрих книжок і легенд Усної історії знали доблесті, які наслідували.

Д-вовки вже майже наздогнали Ульота, гігантські сірі постаті сягали йому ледь не до плечей. Уперто стрибали й завивали: голови підведені, очі втуплені в осяяну зрадницьким місяцем постать — їхню здобич.

Ліва нога зачепилася об корінь, і Ульот ледь не впав. Це додало йому сил. Він різко прискорився, десь на вовчий корпус випередивши своїх переслідувачів. Напружив рамена, змахував руками. Відкритим ротом тяжко хапав повітря.

Д-вовки не змінили темпу. Наче срібні тіні, вони легкими стрибками неслися крізь сильні зелені запахи свого лісу. Знали, що перемогли. Мали такий досвід.

Ульот знову спіткнувся. Ухопившись за молодий пагін, утримав рівновагу. Тяжко дихав, ноги тремтіли, бунтуючи проти того, до чого він їх змушував. Йому забракло енергії на черговий ривок.

Один із Д-вовків, велика самка, забігла ліворуч від Ульота. Повернула всередину й стрибнула, перетявши йому дорогу. Гігантські ікла розірвали Ульотове плече. Він гойднувся, але не впав. До лісових запахів додався різкий дух крові. Менший самець ухопив Ульота за праве стегно, і той нарешті з криком упав. Зграя накинулася на нього, і ось крик із жорстокою невідворотністю урвався.

Не зупиняючись задля поживи, Д-вовки знову кинулися в погоню. Їхні носи обнюхували лісову підстилку та мандрівні вихори в повітрі, ловлячи теплі смуги, зоставлені двома іншими втікачами.

Наступного бігуна звали Квутеґ, то було старе й шановане на Арракісі ім’я ще за часів Дюни. Його предок виконував на січі Табр обов’язки старшого над Смертесховищем, але цей факт загубився в трьохтисячолітньому минулому, у яке вже мало хто вірив. Квутеґ біг широкими кроками, його високе струнке тіло, здавалося, ідеально пасувало для такої напруги. У нього були орлині риси обличчя, довге чорне волосся стікало на плечі. Як і його товариші, мав на собі чорний біговий комбінезон зі щільно зітканої бавовни. Одяг підкреслював напруження його сідниць і жилавих стегон, глибокий рівномірний ритм дихання. Лише темп бігу, досить повільний як для Квутеґа, вказував на ушкодження правого коліна: травмувався, коли спускався на дно рукотворної прірви, що оточувала Цитадель Бога-Імператора в Сар’єрі.

Квутеґ почув оклик Ульота, раптову всевладну тишу, а тоді поновлення погоні Д-вовків. Намагався заборонити своїй уяві малювати образ ще одного друга, убитого монструальними вартовими Лето, проте уява не слухалася. Подумки Квутеґ проклинав тирана, але не марнував дихання, аби вимовити прокляття вголос. Лишалася надія, що він зуміє врятуватися, діставшись ріки Айдаго. Квутеґ знав, що думають про нього друзі, навіть Сіона. Завжди вважали його запасливим. Ще в дитинстві він постійно заощаджував сили, зберігаючи їх на мить найвищої потреби, стримано витрачаючи свої резерви.

Попри ушкоджене коліно, Квутеґ прискорив біг. Знав, що річка недалеко. Біль від ушкодження перетворився з муки на невгасиме полум’я, що пекло всю ногу та бік. Він знав межі своєї витривалості. Також знав, що Сіона має вже от-от дістатися води. Вона, найшвидша з усіх, несла запечатаний пакет, а в ньому те, що вони викрали зі сар’єрської фортеці. Біжучи, Квутеґ зосередив думки на цьому пакеті.

«Врятуй його, Сіоно! Використай, аби його знищити!»

Жадібне виття Д-вовків пронизало Квутеґову свідомість. Вони надто близько. Він знав, що не втече.

Але Сіона повинна втекти!

Він ризикнув озирнутися і побачив, як один із вовків намагається обійти його та напасти збоку. У його свідомості вималювалася схема планованої атаки. Коли вовк збоку стрибнув, Квутеґ плигнув також. Заховавшись від зграї за деревом, він схилився над відокремленим вовком, обіруч ухопив його за задню лапу й закрутив пійманою твариною, наче ціпом, що змусило інших розбігтися. Звір виявився легшим, ніж він очікував, тож Квутеґ був майже задоволений зміною подій і вимахував своїм живим києм, молотячи нападників та обертаючись, немов дервіш. У вируванні розбив черепи двом вовкам, але не міг захищатися з усіх боків. Худий самець стрибнув йому на спину, відкинувши до дерева, і Квутеґ випустив свого кия.

— Біжи! — гукнув він.

Зграя знову пробилася до нього, і Квутеґ впився зубами в горлянку худого самця. Прокушував її, вклавши в це зусилля весь свій відчай. Вовча кров приснула йому на обличчя й осліпила. Заточившись, не розрізняючи, у який бік рухається, Квутеґ піймав ще одного вовка. Частина зграї розбіглася, крутячись і перетворившись на верескливий натовп, дехто напав на поранених товаришів. Але більшість зграї далі зосереджувалася на здобичі. Вовчі зуби з обох боків розірвали горлянку Квутеґа.

Сіона теж почула крик Ульота, тоді безпомильну тишу, потім виття зграї, коли вовки відновили погоню. Її охопила така лють, що здавалося, ніби вона може через неї вибухнути. Ульота взяли в цю вилазку завдяки його аналітичним здібностям, умінню розгледіти ціле, виходячи з окремих частин. Це Ульот, витягши незмінний збільшувач зі свого пакета, дослідив два дивні томи, які вони знайшли між планами Цитаделі.

— Думаю, що це шифр, — сказав Ульот.

І Раді, бідолашний Раді, що загинув першим з їхньої групи… Раді сказав:

— Ми не можемо дозволити собі додатковий тягар. Викинь їх геть.

— Несуттєві речі так не ховають, — заперечив Ульот.

Квутеґ підтримав Раді:

— Ми прийшли по плани Цитаделі й маємо їх. А ці томи надто важкі.

Але Сіона погодилася з Ульотом.

— Я понесу їх.

На цьому суперечка вичерпалася.

Бідний Ульот.

Усі знали, що він найгірший бігун у команді. Багато в чому Ульот був повільним, але годі було заперечити ясність його мислення.

Він гідний довіри.

Ульот був гідним довіри.

Сіона опанувала свій гнів і використала його енергію, щоб прискорити темп. Дерева в місячному світлі пролітали повз неї. Вона ввійшла в понадчасову порожнечу бігу, де не було нічого, крім її власних рухів, а її тіло робило лише те, що було закладено в ньому на рівні рефлексів.

Коли вона бігла, чоловіки вважали її прекрасною. Сіона це знала. Її довге темне волосся було міцно зв’язане, щоб не вповільнювати руху, розвіваючись на вітрі. Вона назвала Квутеґа дурним, коли той відмовився наслідувати її стиль.

Де Квутеґ?

Її волосся було не таким, як у Квутеґа. Мало глибокий каштановий відтінок, який часом плутають із чорним кольором. Але насправді воно не чорне, зовсім не таке, як у Квутеґа.

Як це часом трапляється з генами, її риси відтворювали образ давно померлого предка: ніжний овал обличчя, пишні губи, зіркі очі над маленьким носиком. Її тіло стало витягнуто-худим за роки бігу, але посилало сильні сексуальні сигнали зустрічним чоловікам.

Де Квутеґ?

Вовча зграя затихла, і це наповнило її тривогою. Так вовки зробили перед тим, як повалили Раді. Так було, коли доп’яли Сетусу.

Вона казала собі, що тиша може означати щось інше. Квутеґ теж був мовчазним… і сильним. Травма, здавалося, не надто його турбувала.

Сіона почала відчувати біль у грудях, тяжко дихала — відомі симптоми з багатокілометрових тренувань. Піт постійно заливав її тіло під тонким чорним біговим одягом. Вона несла на спині приторочений з самого верху пакет із цінним вмістом, запечатаний, щоб не пошкодити під час переходу через річку. Подумала про складені там карти Цитаделі.

Де Лето переховує свій запас прянощів?

Це сховище мусило міститися десь у Цитаделі. Мусило. Десь на картах буде вказівка. Меланжеві прянощі, яких прагнули Бене Ґессерит, Гільдія та всі інші… це було нагородою, вартою такого ризику.

І ці два зашифровані томи. Квутеґ мав рацію: рідуліанський кристалічний папір був важким. Але вона поділяла Ульотів захват. У шифрованих рядках приховано щось важливе.

У лісі позаду неї знову залунало жадібне вовче виття.

Біжи, Квутеґу! Біжи!

І раптом просто перед собою, між деревами, вона побачила широку чисту смугу, що межувала з річкою Айдаго. Помітила зблиски місячного сяйва на воді за галявиною.

Біжи, Квутеґу!

Тужила за голосом Квутеґа, за будь-чиїм голосом. З одинадцяти тих, хто розпочав цей біг, зосталося лише двоє. Дев’ятеро заплатило за цю авантюру своїм життям: Раді, Алін, Ульот, Сетуса, Інінеґ, Гутьє, Мемар та Оала.

Сіона подумки промовляла їхні імена й за кожним посилала безмовну молитву до старих богів — не до тирана Лето. Особливо молилася до Шай-Хулуда.

«Молюся до Шай-Хулуда, що живе в піску».

Зненацька вона опинилася поза лісом, на осяяній місяцем смузі скошеної трави над річкою. Вода за вузьким, усипаним галькою берегом манила її. На тлі маслянистої течії берег видавався срібним.

Гучний крик з-за дерев ледь не збив її з ніг. Вона впізнала голос Квутеґа, що здіймався над дикими вовчими звуками. Квутеґ звертався до неї, не називаючи імені, тим безпомильним криком з одного слова, вартого нескінченних розмов, — посланням життя і смерті.

— Біжи!

Звуки зграї перетворилися на страхітливе сум’яття шаленого вереску, але більше ні звуку від Квутеґа. Вона вже знала, на що використав Квутеґ свої останні життєві сили.

«Затримав їх, щоб допомогти мені втекти».

Виконуючи наказ Квутеґа, вона помчала на берег річки й коміть головою кинулась у воду. Після жару від бігу вода здалася крижаною. Це на мить її приголомшило, вона випірнула, намагаючись пливти й відновити дихання. Дорогоцінний пакет здійнявся і бив їй по потилиці.

Річка Айдаго була тут неширокою, не більше п’ятдесяти метрів, текла ледь вигнутою дугою, з оточеними коренями піщаними зазублинами та пологими берегами, густо оброслими буйними очеретами й травою. Вода не хотіла триматися прямої лінії, запроєктованої для неї інженерами Лето. Сіону підтримувала на духу певність, що у Д-вовків закладено рефлекс зупинятися перед водою. Їхню територію обрисовували межі: по цей бік річка, по той бік — вал пустелі. Попри це, кілька останніх метрів вона пропливла під водою і випірнула в тіні урвища. Тоді озирнулася.

Вовча зграя вишикувалася вздовж берега. Усі, крім одного, що спустився до краю річки. Подався нижче, передні лапи майже у воді. Почулося його скавчання.

Сіона знала, що вовк її бачить. Безсумнівно. Д-вовки мали гострий зір. Предками лісових вартових Лето були Пильні Гончаки, а він вивів цю вовчу породу, ще підсиливши їхню зіркість. Вона міркувала, чи зможуть колись вовки здолати закладені в них рефлекси. Полюючи, вони переважно покладалися на зір. Якщо цей один вовк на березі річки зайде у воду, усі інші можуть піти слідом. Сіона стримала подих. Почувалася цілковито виснаженою. Вони здолали майже тридцять кілометрів, другу половину з Д-вовками на п’ятах.

Вовк на краю річки ще раз заскавчав і плигнув назад, до зграї. За якимось безмовним сигналом вони повернулися і стрибнули назад, до лісу.

Сіона знала, куди вони поспішають. Д-вовки могли їсти все, піймане ними в Забороненому Лісі. Усі це знали. Саме тому ці вовки блукали лісом як охоронці Сар’єру.

— Ти заплатиш за це, Лето, — прошепотіла вона. Її голос прозвучав дуже тихо, майже як плюскіт води в очеретах позаду неї. — Заплатиш за Ульота, за Квутеґа, за всіх інших. Заплатиш.

Вона легко відштовхнулася і дозволила течії нести себе, аж доки не торкнулася стопами першої мілини вузького берега. Повільно, переборюючи втому, вибралася з води й зупинилася, аби перевірити, чи не промокнув вміст запечатаного пакета. Печатка була цілою. Якусь мить Сіона дивилася на неї при місячному світлі, а тоді здійняла погляд на стіну лісу по той бік річки.

«Ціна, яку ми заплатили. Десять дорогих друзів».

Сльози зблиснули в очах, але вона успадкувала дещо від древніх фрименів, тож сліз було небагато. Авантюрна переправа через річку, тоді прямісінько через ліс, доки вовки патрулювали північні кордони, далі крізь останню пустелю Сар’єр та оборонні мури Цитаделі — це все здавалося їй сном… навіть утеча від вовків, яку вона передбачала, адже було певним, що зграя вартових помчить навперейми нападникам і чекатиме… це все було сном. Це вже в минулому.

«Я врятувалася».

Вона знову приторочила до спини запечатаний пакет.

«Я пробилася крізь твою оборонну лінію, Лето».

Тоді Сіона подумала про зашифровані томи. Була певна — щось сховане в рядках тайнопису прокладе дорогу її помсти.

«Я знищу тебе, Лето!»

Не «Ми знищимо тебе!» Не таким був шлях Сіони. Вона має зробити це сама.

Обернулася і рушила в бік садів за скошеним лужком над річкою. Ідучи, повторила свою клятву, уголос додавши до неї давню фрименську фразу, що містила її повне ім’я:

— Сіона ібн-Фуад аль-Сеєфа Атрідка проклинає цим тебе, Лето. Ти заплатиш сповна!