Бог-Імператор Дюни

* * *

Айдаго тремтів від злості, простуючи сірими пласкам’яними коридорами до свого помешкання в Цитаделі. Коли минав черговий пост охорони, вартівниця зірвалася, віддаючи честь. Він не відповів. Айдаго знав, що сіє серед них неспокій. Без сумнівів, усі розуміли настрій Командира. Але він не вповільнював рішучих кроків. Тяжке гупання чобіт луною відбивалося від стін.

Він досі відчував смак полуденної трапези — дивно знайому Атрідівську їжу, суміш зерен і трав, запечену довкола приправленого шматка псевдом’яса. Зазвичай їли таке паличками, запиваючи чистим цидритовим соком. Монео застав його за столом у гарнізонній їдальні: Айдаго сидів у кутку й вивчав розклад регіональних операцій, що лежав між тарілками.

Без запрошення Монео сів навпроти Дункана й відсунув розклад операцій.

— Маю послання від Бога-Імператора, — сказав він.

Суворо контрольована інтонація підказала Айдаго, що це не випадкова зустріч. Інші теж це відчули. Сторожка тиша зависла над жінками за сусідніми столами, розійшлася кімнатою.

Айдаго відклав палички.

— Слухаю.

— Ось що сказав Бог-Імператор, — промовив Монео. — «На моє нещастя, Дункан Айдаго закохався у Хві Норі. Цю помилку слід виправити».

Від гніву вуста Айдаго стислися в тонку лінію, але він мовчав.

— Ця дурість загрожує нам усім, — вів далі Монео. — Норі нарéчена Богу-Імператору.

Айдаго намагався стримати злість, але вона вилилася в словах:

— Він не може з нею одружитися!

— Чому ні?

— У яку гру він грає, Монео?

— Я вісник з єдиною звісткою і нічого поза тим, — відповів Монео.

Голос Айдаго став низьким і грізним:

— Але він тобі звіряється.

— Бог-Імператор співчуває вам, — збрехав Монео.

— Співчуває! — Айдаго вигукнув це слово, а в кімнаті знову запала тиша, ще глибша, ніж досі.

— Норі — жінка надзвичайно приваблива, — сказав Монео. — Але вона не для вас.

— Так мовив Бог-Імператор, — глузливо відповів Айдаго, — і оскарження не буде.

— Бачу, ви зрозуміли послання, — промовив Монео.

Айдаго різко підвівся з-за столу.

— Куди ви йдете? — запитав Монео.

— Збираюся з ним поговорити!

— Це певне самогубство, — сказав Монео.

Айдаго блиснув на нього очима, зненацька усвідомивши, як напружено слухають жінки за столами довкола них. На його обличчі з’явився вираз, який Муад’Діб негайно б розпізнав. «Пописується перед диявольським райком!» — так називав це Муад’Діб.

— Знаєш, що колись казали справжні герцоги Атріди? — спитав Айдаго. У його голосі чулися кпини.

— Це має значення?

— Казали, що твоя свобода розвіюється, якщо ти споглядаєш абсолютного владаря.

Напружившись від страху, Монео схилився до Айдаго. Губи мажордома насилу рухалися. Його голос був ледь гучнішим від шепоту.

— Не кажи такого.

— Бо одна з цих жінок доповість?

Монео недовірливо труснув головою.

— Ти ще необачніший за інших.

— Справді?

— Прошу! Така поведінка вкрай небезпечна.

Айдаго почув нервовий гамір, що поширився кімнатою.

— Він може хіба що вбити нас.

Монео промовив придушеним шепотом:

— Ти дурень! Черв може переважити в ньому за найменшої провокації!

— Черв, кажеш? — занадто гучно спитав Айдаго.

— Мусиш йому повірити, — сказав Монео.

Айдаго обернувся ліворуч і праворуч.

— Так, думаю, вони це чули.

— Він — це мільярди й мільярди людей, поєднаних в одному тілі, — промовив Монео.

— Так мені говорили.

— Він Бог, а ми смертні, — сказав Монео.

— Як це бог може чинити зло? — спитав Айдаго.

Монео схопився на ноги, відштовхнув крісло.

— Я вмиваю руки!

Обернувся і вийшов з кімнати.

Айдаго озирнувся довкола й зауважив, що обличчя всіх вартівниць звернені до нього.

— Монео не виносить присуду, а я — так!

Здивовано помітив серед жінок кілька кривих посмішок. Усі повернулися до трапези.

Ідучи коридором Цитаделі, Айдаго подумки відтворював розмову, шукаючи чогось незвичного в поведінці Монео. Можна було розпізнати та навіть зрозуміти жах, але його почуття здавалося чимось більшим, ніж страх смерті… куди більшим.

«Черв може переважити в ньому».

Айдаго відчував: слова, що мимоволі вирвалися у Монео, видали його. Що це могло означати?

«Необачніший за інших».

Айдаго дратувало, що його порівнювали з ним самим незнайомим. Наскільки обачними були інші?

Підійшовши до дверей, Айдаго торкнувся рукою пальцевого замка й завагався. Почувався, як цькований звір, що відступає до своєї нори. Вартівниці з їдальні, безперечно, викладуть усю розмову Лето. Що зробить Бог-Імператор? Рука Айдаго просунулася по замку. Увійшов до передпокою свого приміщення і зачинив двері, дивлячись на них.

«Пошле по мене своїх Рибомовок?»

Айдаго роззирнувся, оглянув передпокій. Там стояли звичайні вішаки для одягу, полички для взуття, дзеркало на повний зріст, шафа зі зброєю. Подивився на зачинені дверцята шафи. Жодна зброя за ними не становила реальної загрози для Бога-Імператора. Там не було лазеростріла… хоча, згідно зі всіма звітами, навіть лазеростріл був неефективним проти Черва.

«Він знає, що я повстану проти нього».

Айдаго зітхнув і глянув у бік аркоподібного входу, що вів до вітальні. Монео замінив м’які меблі тяжчими й грубішими, помітно, що їх видобуто зі скринь Фрименського Музею.

Фрименського Музею!

Айдаго сплюнув і ввійшов до кімнати. Ступивши два кроки, вражено зупинився. М’яке світло з північних вікон осяяло Хві Норі, яка сиділа на низькому підвісному дивані. Одягнена в блискучу синю сукню, що облягала її фігуру. Дивилася знизу вгору, як він входить.

— Дяка богам, вони тебе не скривдили, — сказала Хві.

Айдаго озирнувся на передпокій, на замóк, що реагував на відбиток пальця. Тоді задумано глянув на Хві. Ніхто, крім кількох вартівниць, не мав можливості відчинити ці двері.

Його збентеженість змусила її всміхнутися.

— Ми, іксіани, зробили ці замки, — сказала вона.

Він відчув, що його охоплює страх перед нею.

— Що ти тут робиш?

— Нам слід поговорити.

— Про що?

— Дункане… — Вона похитала головою. — Про нас.

— Тебе попередили, — промовив він.

— Мені наказали відштовхнути тебе.

— Тебе послав Монео!

— Дві вартівниці, що чули тебе в їдальні, — це вони мене привели. Думають, що тобі загрожує страшна небезпека.

— І тому ти тут?

Вона легко й граційно підвелася, нагадавши йому Джессіку, бабку Лето, — той сам плавний контроль м’язів, та сама найвища краса в кожному русі.

Усвідомлення раптом шокувало його:

— Ти бене-ґессеритка…

— Ні! Вони були серед моїх учителів, але я не бене-ґессеритка.

Підозри затуманили його розум. Які союзи, які обітниці вірності насправді діють в Імперії Лето? Що може гхола знати про такі речі?

«Що змінилося, відколи я жив…»

— Я припускаю, що ти й досі просто іксіанка, — сказав він.

— Прошу, не глузуй з мене, Дункане.

— Хто ти?

— Я нарéчена наречéна Бога-Імператора.

— І ти йому вірно служитимеш!

— Так!

— Тоді нам нема про що розмовляти.

— Крім того, що існує між нами.

Він кашлянув.

— Що існує?

— Цей потяг. — Вона здійняла руку, коли він почав говорити. — Я хочу кинутися у твої обійми, знайти там любов і притулок, бо знаю, що вони там є. Ти теж цього хочеш.

Він і далі стояв нерухомо.

— Бог-Імператор забороняє!

— Але ж я тут. — Ступила два кроки до нього, сукня хвилями стікала з її тіла.

— Хві… — У нього пересохло в горлі. — Тобі краще піти.

— Розсудливіше, але не краще, — промовила вона.

— Якщо він довідається, що ти тут була…

— Не в моїх звичаях залишити тебе так. — Знову стримала його відповідь, піднявши руку. — Мене породжено й навчено лише з однією метою.

Її слова наповнили його крижаною обережністю.

— Якою метою?

— Спокусити Бога-Імператора. Ох, він це знає. Він нічого б у мені не змінив.

— Я теж ні.

Вона наблизилася на крок. Він почув молочне тепло її дихання.

— Мене надто добре зробили, — сказала вона. — Я запроєктована, щоб задовольняти Атрідів. Лето каже, що його Дункан — більший Атрід, ніж багато народжених із цим іменем.

— Лето?

— Як інакше я маю називати того, з ким візьму шлюб?

Із цими словами Хві схилилася в бік Айдаго. Наче під впливом магніту, що знайшов точку критичного притягання, вони рушили одне до одного. Хві припала щокою до його туніки, обійнявши. Айдаго притис підборіддя до її волосся, запах мускусу заполонив його чуття.

— Це божевілля, — прошепотів він.

— Так.

Він підняв її підборіддя і поцілував.

Вона щільніше притислася до нього.

Ніхто з них не сумнівався, до чого це мусить привести. Вона не опиралася, коли він підняв її та поніс до спочивальні.

Лише раз Айдаго заговорив.

— Ти не була незайманою.

— Ти теж, коханий.

— Кохана, — прошепотів він. — Кохана, кохана, кохана…

— Так… так!

У посткоїтальному вмиротворенні Хві закинула руки за голову й потяглася, обертаючись на пом’ятій постелі. Айдаго сидів спиною до неї і дивився у вікно.

— Які ще коханці в тебе були? — спитав він.

Вона напівпіднялася, спершись на лікоть.

— У мене не було інших коханців.

— Але… — Він обернувся і глянув униз, на неї.

— Коли я була підлíткою, — промовила Хві, — був один юнак, що дуже мене потребував. — Вона всміхнулася. — Після всього я дуже соромилась. Якою ж довірливою я була! Думала, що підвела людей, які на мене покладалися. Але вони довідалися і були на сьомому небі. Знаєш, гадаю, що це мене випробовували.

Айдаго насупився.

— Так було й зі мною? Я тебе потребував?

— Ні, Дункане. — Її обличчя було серйозним. — Ми дарували одне одному радість, бо саме так воно є в коханні.

— Коханні! — гірко промовив він.

— Мій дядько Малкі зазвичай казав, що кохання — це погана торговельна угода, бо не дає жодних гарантій, — промовила вона.

— Твій дядько Малкі був мудрим чоловіком.

— Він був дурнем! Кохання не потребує гарантій.

У куточках уст Айдаго затремтіла усмішка.

Вона щиро йому всміхнулася:

— Знаєш, кохання — це тоді, коли хочеш дарувати радість і не зважаєш на наслідки.

Він кивнув.

— Я думаю лише про твою безпеку.

— Ми є тим, чим ми є, — відповіла вона.

— Що ми робитимемо?

— Плекатимемо це в пам’яті, доки житимемо.

— Це звучить… так прощально.

— Так.

— Але ж ми бачитимемося щоразу…

— Як зараз — більше ніколи.

— Хві! — Він кинувся на ліжко, припав обличчям їй до грудей.

Вона погладила його по волоссю.

Приглушеним голосом сказав:

— Що як ти завагі…

— Шшш! Якщо буде дитина, то буде дитина.

Айдаго здійняв голову й глянув на неї.

— Але ж він, напевно, довідається!

— Він однаково довідається.

— Думаєш, він справді все знає?

— Не все, але це знатиме.

— Як?

— Я йому скажу.

Айдаго відсунувся від неї і сів на ліжку. У виразі його обличчя гнів змагався зі спантеличенням.

— Я мушу, — сказала вона.

— Якщо він нападе на тебе… Хві, розповідають різні історії. Ти можеш наразитися на жахливу небезпеку!

— Ні. Я теж маю потреби. Він це знає. Не завдасть шкоди жодному з нас.

— Але він…

— Він мене не знищить. Знатиме, що, скривдивши тебе, знищить мене.

— Як ти можеш одружуватися з ним?

— Любий Дункане, хіба ж ти не бачиш, що він потребує мене більше, ніж ти?

— Але ж він не може… Тобто для тебе неможливо…

— Я не матиму з Лето радості, яку ми мали з тобою. Йому це недоступно. Він зізнався мені.

— Якщо це неможливо… Якщо він тебе любить…

— Він має більші плани й більші потреби. — Вона простягла руки, стисла обидві долоні Айдаго своїми. — Я це знаю відтоді, як почала його вивчати. Потреби більші, ніж у будь-кого з нас.

— Які плани? Які потреби?

— Спитай його.

— Ти знаєш?

— Так.

— Ти хочеш сказати, що віриш у ці історії про…

— У ньому є чесність і доброта. Я знаю це завдяки власним реакціям на нього. Те, що вклали в мене мої іксіанські господарі, було, я думаю, реагентом. Цей реагент виявляє більше, ніж, як вони хотіли, я мала б знати.

— То ти йому віриш! — звинуватив її Айдаго. Намагався вирвати руку з її долонь.

— Якщо ти підеш до нього, Дункане, і…

— Він ніколи більше мене не побачить!

— Побачить.

Вона притисла його долоню до вуст, поцілувала пальці.

— Я заручник, — сказав він. — Через тебе боюся… вас обох…

— Я ніколи не думала, що буде легко служити Богу, — промовила вона. — Але не здогадувалася, що це виявиться так тяжко.