Бог-Імператор Дюни

* * *

— Дитиною вона підглядала за мною, пам’ятаєш? Коли Сіона думала, що я не бачу, стежила за мною, як пустельний яструб, що кружляє над схованкою своєї здобичі. Ти сам про це згадував.

Кажучи це, Лето на чверть оберту повернув своє тіло на повозі. Через це обличчя під каптуром оболонки наблизилося до Монео, який підтюпцем трюхав поруч із повозом.

Світанок ледь здійнявся над пустельною дорогою, що бігла по високому насипному валу від Цитаделі в Сар’єрі до Фестивального Міста. Дорога з пустелі була прямою, як пучок лазерних променів, тоді діставалася пункту, де вигиналася широкою кривою і занурювалася в тераси каньйонів, перш ніж перетнути річку Айдаго. Повітря було сповнене густого туману від річки, що, гуркочучи здалеку, котила бурхливі води. Однак Лето розгорнув бульбашкове покривало, яке щільно затуляло перед його повозу. Через вологу його «я-черв» покривалося сиротами від неясного неспокою, але в тумані він відчував солодкий запах пустельної рослинності, що тішив його людські ніздрі. Він наказав кортежеві зупинитися.

— Чому ми зупиняємось, Владико? — спитав Монео.

Лето не відповів. Повіз затріщав, коли він вигнув своє тілище вгору дугоподібною кривою, здійнявши обличчя так, аби глянути крізь Заборонений Ліс на Море Кайнса, що виблискувало сріблом далеко праворуч. Тоді обернувся ліворуч — і от вони, рештки Оборонної Стіни, хвиляста низька тінь у ранковому світлі. Тут вал піднято майже на дві тисячі метрів, щоб оточити Сар’єр і обмежити доступ туди вологого повітря. Зі своєї зверхньої позиції Лето міг розгледіти далеку ущелину, де з його наказу збудували Фестивальне Місто Онн.

— Через мою примху, — сказав Лето.

— Чи не слід нам перейти міст, перш ніж відпочити?

— Я не відпочиваю.

Лето дивився вперед. Після серії підйомів і спусків, помітних звідси лише як звивисті тіні, висока дорога перетинала річку ельфійським мостом, здіймалася на буферний вал, а тоді спускалася вниз, до міста, що звідси здавалося низкою блискучих шпилів.

— Дункан здається пригніченим, — сказав Лето. — Ти мав із ним довгу розмову?

— Точно як ви наказали, Владико.

— Що ж, минуло всього чотири дні, — промовив Лето. — Часто їм потрібно більше, щоб оговтатися.

— Він був зайнятий вашою Вартою, Владико. Останнього вечора затримався допізна.

— Дункани не люблять пересуватися по відкритій поверхні. Вони думають про речі, що можуть бути використані для нападу на нас.

— Я знаю, Владико.

Лето обернувся і глянув на Монео. Мажордом накинув зелений плащ поверх білого однострою. Він стояв біля розгорнутого бульбашкового покривала, точнісінько там, де зобов’язаний був стояти під час цих екскурсій.

— Ти дуже сумлінний, Монео, — сказав Лето.

— Дякую, Владико.

Вартівниці та придворні трималися на шанобливій відстані за повозом. Більшість із них намагалася навіть уникнути такої віддалі, з якої можна було почути розмову Лето з Монео. Не те що Айдаго. Він розставив вартівниць-Рибомовок обабіч Королівської Дороги, наказавши їм розосередитись. А сам стояв, вдивляючись у повіз. Айдаго мав на собі чорний однострій з білою облямівкою. За словами Монео, це дарунок Рибомовок.

— Вони дуже його вподобали. Він добре робить свою справу.

— Що саме він робить, Монео?

— Як же, охороняє вашу персону, Владико.

Жінки Варти носили обтислі зелені однострої з червоним Атрідівським яструбом ліворуч на грудях.

— Вони дуже пильно стежать за ним, — сказав Лето.

— Так. Він учить їх подавати сигнали руками. Каже, що це Атрідівський звичай.

— Це, звичайно, правильно. Думаю, чому попередній цього не робив?

— Владико, я не знаю…

— Я пожартував, Монео. Попередній Дункан не відчував загрози, доки не стало надто пізно. А цей прийняв наші пояснення?

— Як мені доповіли, Владико. Він добре розпочав свою службу.

— Чому він носить тільки ножа в піхвах за поясом?

— Жінки запевнили його, що лише ті, хто пройшов спеціальний вишкіл, можуть мати лазеростріли.

— Твої перестороги безпідставні, Монео. Скажи жінкам, що його ще довго не слід боятися.

— Як накаже мій Владика.

Лето знав, що новий Командир Варти не тішиться з товариства придворних. Він стояв осторонь від них. Як йому відомо, більшість придворних була державними урядовцями. Вирядилися у свої найблискучіші та найрозкішніші шати спеціально для того дня, коли могли парадувати в повноті влади у присутності Бога-Імператора. Лето знав, якими ідіотськими могли видаватися Айдаго ці придворні. Проте Лето пам’ятав ще дурніші оздоби й вирішив, що сьогоднішня демонстрація загалом не найгірша.

— Ти представив його Сіоні? — спитав Лето.

Від згадки про Сіону Монео похмуро насупив брови.

— Заспокойся, — сказав Лето. — Навіть коли вона шпигувала за мною, я її любив.

— Я відчуваю в ній небезпеку, Владико. Здається, що інколи вона читає мої найтаємніші думки.

— Мудре дитя знає свого батька.

— Я не жартую, Владико.

— Так, я це бачу. Ти зауважив, що Дункан стає дедалі нетерплячішим?

— Вони розвідали дорогу майже до мосту, — промовив Монео.

— І щось там знайшли?

— Те саме, що і я, — нових музейних фрименів.

— Чергова петиція?

— Не гнівайтеся, Владико.

Лето ще раз глянув уперед. Необхідність виставлятися на відкритому просторі, довга статечна подорож за всіма ритуальними вимогами, потрібними, щоб привернути до себе Рибомовок, — це все непокоїло Лето. І ось, чергова петиція!

Айдаго рушив уперед і зупинився просто біля Монео.

У рухах Айдаго відчувалася якась загроза. «Вочевидь, не так швидко», — подумав Лето.

— Чому ми зупинилися, мілорде? — спитав Айдаго.

— Я часто тут зупиняюся, — відповів Лето.

Це була правда. Він обернувся і глянув на ельфійський міст. Дорога, звиваючись, бігла вниз, із висот каньйону до Забороненого Лісу, а тоді крізь поля над рікою. Лето часто зупинявся тут, щоб помилуватися сходом сонця. Хоча було щось у цьому ранку, у сонці, яке висвітлювало знайому перспективу… і це щось розворушило давні спогади.

За лісом тяглися поля Королівських Плантацій, і сонце, піднявшись над далеким вигином землі, кинуло золото свого проміння на хвилі збіжжя. Зерно нагадало Лето пісок дюн-надм, що гуляли колись цими полями.

«І знову гулятимуть».

Зерно не було достеменно таким, як яскравий кременевий бурштин тої пустелі, що закарбувалася в його пам’яті. Лето озирнувся на оточений скелями простір Сар’єру, його святині з минулого. Кольори значно відрізнялися. Попри те, ще раз глянувши на Фестивальне Місто, він відчув біль там, де його численні серця повільно перетворювалися на щось глибоко чуже.

«Чим особливий цей ранок, що змусив мене думати про свою втрачену людськість?» — питав себе Лето.

Лето знав, що з усіх учасників Королівського паломництва, які оглядали цю звичну сцену колоскових полів і лісів, лише він один досі подумки називав цей буйний пейзаж «бахр беля ма» — океан без води.

— Дункане, — сказав Лето. — Бачиш там, убік міста? Це була Танзеруфт.

— Жахлива Земля? — Айдаго швидко зиркнув у напрямку Онна. Різко повернувся поглядом до Лето, видавши цим своє здивування.

— Бахр беля ма, — сказав Лето. — Вона вже понад три тисячі років покрита килимом рослин. З усіх, що нині живуть на Арракісі, лише ми двоє бачили первісну пустелю.

Айдаго знову глянув на Онн.

— А де Оборонна Стіна? — спитав він.

— Муад’Дібова Ущелина саме там, точнісінько там, де ми збудували Місто.

— Ця лінія невисоких пагорбів була Оборонною Стіною? Що з нею сталося?

— Ти стоїш на ній.

Айдаго глянув угору на Лето, тоді вниз на дорогу й усе довкола.

— Владико, рухаємося далі? — спитав Монео.

«Монео зі своїм внутрішнім годинником пужалном заганяє нас до служби», — подумав Лето. Слід побачитися з важливими гістьми, є й інші поважні справи. Час тиснув на нього. Йому не подобалося, коли Бог-Імператор розмовляв із Дунканами про старі часи.

Зненацька Лето усвідомив, що цього разу він зробив довшу зупинку, ніж будь-коли раніше. Придворні й вартівниці змерзли після ранкового бігу. Дехто вибирав одяг радше для показу, ніж для захисту.

«З іншого боку, — подумав Лето, — можливо, показ є формою захисту».

— Тут були дюни, — сказав Айдаго.

— Тяглися на тисячі кілометрів, — погодився Лето.

Думки Монео каламутилися. Він уже звик до задумливих настроїв Бога-Імператора, але сьогодні до них додався смуток. Можливо, через останню смерть Дункана. Інколи, занурившись у смуток, Лето видавав важливу інформацію. Ніхто не ставив під питання настроїв чи примх Бога-Імператора, але іноді ними можна було скористатися.

«Сіона мусить стерегтися, — подумав Монео. — Якби ж ця молода безумиця послухала мене!»

Вона була значно більшою бунтівницею, ніж він. Куди більшою. Лето уговкав свого Монео, відкрив йому очі на Золотий Шлях і сумлінну службу, для якої його вирощено, але методи, застосовані з Монео, не спрацювали б із Сіоною. Спостерігаючи за цим, Монео вивчив багато чого з власного вишколу, речей, про які раніше не підозрював.

— Я не бачу жодних прикмет на місцевості, — казав тим часом Айдаго.

— Отам, — промовив Лето, показуючи. — Де закінчується ліс. Там була дорога до Розколеної Скелі.

Монео не чув їхніх голосів. «Це найвище захоплення Богом-Імператором урешті-решт привело мене до його ніг». Лето ніколи не переставав дивувати й чарувати. Його поведінку годі було достовірно передбачити. Монео глянув на профіль Бога-Імператора. «Ким він став?»

На початку служби, у межах своїх тодішніх обов’язків, Монео вивчав приватні записи Цитаделі, історичні звіти про хід трансформації Лето. Однак симбіоз із піщаною фореллю зостався таємницею, яку не могли розвіяти навіть слова Лето. Якщо вірити звітам, форелева шкіра робила його тіло майже невразливим до впливу часу й насилля. Ребриста серцевина великого тіла може поглинати навіть вогненні спалахи з лазеростріла!

«Спершу піщана форель, тоді черв — усі фази великого циклу з продукування меланжу». Цей цикл містився всередині Бога-Імператора… відмічаючи час.

— Рушаймо, — сказав Лето.

Монео збагнув, що він щось пропустив. Вирвався з задуми й глянув на усміхненого Дункана Айдаго.

— Ми називали таке «ловити ґав», — промовив Лето.

— Даруйте, Владико, — сказав Монео. — Я…

— Ти ловив ґав, але все гаразд.

«Його настрій покращав, — подумав Монео. — Гадаю, що можу бути вдячним за це Дункану».

Лето зручніше розмістився на повозі, згорнув частину бульбашкового покривала, залишивши відкритою тільки верхню частину тіла. Активував повіз, і той із хрускотом рушив усипаною камінцями дорогою.

Айдаго зайняв позицію біля Монео й підтюпцем побіг поруч із ним.

— Під повозом є плавучі бульбашки, але він віддає перевагу колесам, — сказав Айдаго. — Чому?

— Владиці Лето приємно використовувати колеса, а не антигравітацію.

— А як воно все працює? Як він цим керує?

— Ви його питали?

— Не мав нагоди.

— Королівський Повіз — виріб іксіан.

— Що це означає?

— Кажуть, що Владика Лето активує свій повіз і керує ним за допомогою думки.

— А ви не знаєте?

— Такі питання йому не подобаються.

«Навіть для найближчих Бог-Імператор зостається таємницею», — подумав Монео.

— Монео! — покликав Лето.

— Краще повертайтеся до своїх вартівниць, — сказав Монео, жестом відсилаючи Дункана назад.

— Я радше хотів би бути з ними попереду.

— Владика Лето не хоче цього! А тепер повертайтесь.

Монео квапливо наблизився до обличчя Лето, зауваживши, що Айдаго пробирається крізь натовп придворних назад, до завершального кільця вартівниць.

Лето глянув на Монео.

— Думаю, ти дуже добре впорався з ним, Монео.

— Дякую, Владико.

— Ти знаєш, чого Дункан хоче бути попереду?

— Звичайно, Владико. Там повинна бути ваша Варта.

— Цей відчуває небезпеку.

— Я вас не розумію, Владико. Не розумію, навіщо ви це робите.

— Так правильно, Монео.