Бог-Імператор Дюни

* * *

Трохи подрімавши вночі, Лето вже не спав, коли Монео на світанку вийшов із гостьового дому. Королівський Повіз стояв у центрі трикутного подвір’я. Покривало повозу було налаштоване на непрозорість ззовні й приховувало свого пасажира, також захищаючи його від вологи. Лето чув легенький шум вентиляторів, що перемішували повітря, висушуючи його.

Монео човгав ногами по бруківці, наближаючись до повозу. Світанок забарвив оранжевим дах гостьового дому над головою мажордома.

Лето відкрив покривало повозу, коли Монео зупинився перед ним. У повітрі здіймався гнилий дріжджовий запах, принесена вітром волога була неприємною.

— Ми повинні дістатися Туоно близько полудня, — сказав Монео. — Я хотів би, щоб ви дозволили мені використати ’топтери для охорони неба.

— Я не хочу ’топтерів, — заперечив Лето. — Можемо спуститися в Туоно на силових підвісках і линвах.

Лето з цікавістю придивлявся до пластичних образів, викликаних цим коротким обміном фразами. Монео ніколи не любив піших подорожей. Його бунтівнича юність залишила йому підозріливість до всього, чого він не міг побачити й наліпити йому мітку. Він зоставався масою прихованих суджень.

— Ви ж знаєте, що ’топтери потрібні мені не для транспорту, — промовив Монео. — Я хотів би їх лише для охорони…

— Так, Монео.

Монео глянув повз Лето на відкритий бік подвір’я, звідки видно було каньйон річки. Світанок посріблив імлу, що здіймалася з глибин. Він подумав про те, яким бездонним був цей каньйон… тіло переверталося б і переверталося, падаючи. Учора ввечері Монео не наважився підійти до краю каньйону й заглянути туди. Це провалля було як… як спокуса.

Із силою проникливості, що завжди сповнювала Монео таким благоговінням, Лето сказав:

— Кожна спокуса приховує в собі урок, Монео.

Не кажучи й слова, Монео обернувся і подивився Лето просто в очі.

— Глянь на урок мого життя, Монео.

— Владико? — Це був тільки шепіт.

— Мене спокушають спершу злом, тоді добром. Кожну спокусу модельовано з надзвичайною увагою до моєї вразливості. Скажи, Монео, якщо я виберу добро, чи робить це мене добрим?

— Звичайно, що робить, Владико.

— Можливо, ти ніколи не втратиш звички засуджувати, — сказав Лето.

Монео знову відвів від нього очі й утупився у край прірви. Лето перекотив своє тіло, аби глянути туди ж, куди й Монео. Уздовж берега каньйону посаджено карликові сосни. На вологій хвої висіли краплі роси, кожна з яких посилала Лето обіцянку болю. Він мріяв щільно закрити покривало повозу, але в цих самоцвітах була безпосередність, приваблива для його пам’ятей, навіть якщо тіло намагалося їх уникати. Ця протиборча синхронність погрожувала залити його сум’яттям.

— Я просто не люблю ходити пішки, — сказав Монео.

— Таким був фрименський звичай, — промовив Лето.

Монео зітхнув.

— Усі інші будуть готові за кілька хвилин. Хві саме снідала, коли я виходив.

Лето не відповів. Його думки загубилися в спогадах ночі, яка тільки-но минула, і тисяч інших, що юрмилися в його минулих, — хмари й зорі, дощі та відкрита чорнота, всипана блискучими пластівцями із розкришеного космосу, всесвіт ночей, надмір яких здавався йому таким самим непомірним, як число ударів його серця.

— Де ваші вартівниці? — зненацька спитав Монео.

— Я відіслав їх поїсти.

— Мені не подобається, що вони залишили вас без охорони!

Кристалічний звук голосу Монео дзвенів у спогадах Лето, промовляючи речі, які неможливо висловити словами. Монео боявся світу, де не було б Бога-Імператора. Волів би померти, ніж побачити такий світ.

— Що сьогодні станеться? — запитав Монео.

Це було питання, скероване не до Бога-Імператора, а до пророка.

— Летюча насінина на вітрі може бути завтрашньою вербою, — сказав Лето.

— Ви знаєте наше майбутнє! То чого ж не відкриєте його нам? — Монео був близький до істерики… відкидаючи все, чого не міг відчути безпосередньо.

Лето повернувся і глянув на мажордома. Його погляд був так виразно переповнений придушеними емоціями, що Монео сахнувся від нього.

— Прийми відповідальність за власне існування, Монео!

Монео глибоко, з тремтінням зітхнув.

— Владико, я не хотів образити. Хотів лише…

— Глянь угору, Монео!

Монео мимоволі підкорився, глянувши в безхмарне небо, на якому розгорялася ранкова зоря.

— Що там, Владико?

— Там немає стелі, яка б заспокійливо здіймалася над тобою, Монео. Лише відкрите небо, повне змін. Привітай його. Кожне чуття, яке ти маєш, є пристроєм реагування на зміни. Це ні про що тобі не каже?

— Владико, я прийшов тільки спитати, коли ви будете готові продовжувати.

— Монео, благаю тебе, будь зі мною щирим.

— Я щирий, Владико!

— Але якщо ти хибно віруєш, брехня постає перед тобою правдою.

— Владико, якщо я брешу… то сам цього не знаю.

— Це звучить правдиво. Але я знаю, чого ти боїшся і про що не скажеш.

Монео затремтів. Бог-Імператор був у найгіршому з настроїв, у кожному його слові чаїлася глибока загроза.

— Ти боїшся імперіалізму свідомості, — сказав Лето, — і маєш слушність у цьому. Негайно пришли сюди Хві!

Монео різко обернувся і кинувся чимдуж до гостьового дому. Здавалося, що його прихід розворушив бджолиний рій. За кілька секунд з’явилися Рибомовки й розпорошилися довкола Королівського Повозу. Придворні виглянули з вікон або вийшли й стали під глибокими піддашшями, боячись підступити до нього. На противагу цьому сум’яттю Хві виступила з широких центральних дверей і вийшла з тіні, повільно наближаючись до Лето, піднявши вгору підборіддя і шукаючи поглядом його обличчя.

Лето відчув, що заспокоюється, просто дивлячись на неї. Вона мала на собі золоту сукню, якої він раніше не бачив. На шиї та манжетах довгих рукавів сукня була прикрашена сріблом і нефритом. Облямівку, яка майже тяглася по землі, обшито важкою зеленою тасьмою, що підкреслювала густо-червоні зубці.

Хві всміхнулася, зупинившись перед ним.

— Доброго ранку, любий, — лагідно сказала вона. — Чим ти так стривожив бідного Монео?

Утихомирений її присутністю та голосом, він усміхнувся.

— Я зробив те, що завжди сподіваюся зробити. Справив враження.

— Авжеж, справив. Він сказав Рибомовкам, що ти сердитий і в поганому настрої. Ти жахливий, коханий?

— Лише для тих, хто не хоче жити власними силами.

— Ах, так. — Вона крутнулася перед ним, демонструючи нову сукню. — Тобі подобається? Це подарунок твоїх Рибомовок. Вони самі її прикрасили.

— Моя люба, — сказав він із застережною ноткою в голосі, — прикрасили! Так готують жертву.

Вона підійшла до краю повозу й сперлася на нього, схилившись до його обличчя, з удавано серйозним виразом на губах.

— То це мене вони принесли б у жертву?

— Дехто з них хотів би цього.

— Але ти їм цього не дозволиш.

— Наші долі поєднані, — сказав він.

— Тож я не боятимусь. — Вона потяглася рукою і торкнулася одної з його срібношкірих долонь, але швидко відсахнулася, коли його пальці задрижали.

— Вибач, коханий. Я забуваю, що ми поєднані душами, а не плоттю, — перепросила вона.

Фореляча шкіра досі дрижала від дотику Хві.

— Вологе повітря робить мене надто чутливим, — промовив він. Дрижання поступово припинилося.

— Я не хочу жалкувати за тим, що неможливе, — прошепотіла вона.

— Будь сильною, Хві, бо твоя душа — моя.

Вона обернулася на звук, що долинув із гостьового дому.

— Монео повертається, — сказала йому. — Прошу, коханий, не лякай його.

— Монео теж твій друг?

— Ми друзі по шлунку. Обоє любимо йогурт.

Лето ще посміювався, коли Монео зупинився поруч із Хві. Мажордом ризикнув усміхнутися, кинувши заодно здивований погляд на Хві. У його манерах була вдячність, а частину тієї підлеглості, яку він зазвичай виявляв Лето, Монео переніс тепер на Хві.

— З вами все добре, леді Хві?

— Зі мною все добре.

— За часів шлунка слід підтримувати та культивувати дружбу по шлунку, — сказав Лето. — Рушаймо, Монео. Туоно чекає.

Монео відвернувся і прокричав накази Рибомовкам та придворним.

Лето всміхнувся Хві.

— Я не граю традиційної ролі нетерплячого нареченого?

Вона легко піднялася на платформу його повозу, одною рукою зібравши поділ сукні. Він розкрив їй сидіння. Відповіла лише коли сіла, а її очі були на рівні очей Лето, тож її голос прозвучав тільки для його вух.

— Кохання моєї душі, я розгадала чергову твою таємницю.

— То хай вона злетить із твоїх уст, — жартівливо відповів він, підтримуючи посталу між ними близькість.

— Ти рідко потребуєш слів, — сказала вона. — Промовляєш просто до чуттів самим своїм життям.

По всій довжині його тіла пробігло тремтіння. Минула хвилина, перш ніж він зумів заговорити, а голос став таким, що вона мусила прислухатися, аби розібрати його крізь гамір, з яким збирався їхній весільний поїзд.

— Між надлюдським і нелюдським, — сказав він, — я мав мало місця для людського буття. Дякую тобі, ніжна й люба Хві, за цей маленький простір.