Бог-Імператор Дюни

* * *

Перший вибух пролунав тоді, коли темрява сповила місто Онн. Його жертвами стали кілька авантюрних гуляк, що прямували до іксіанського Посольства на вечірку. Там, як було обіцяно, лицепляси мали зіграти античну драму про короля, що вбив своїх дітей. Після кривавих подій перших чотирьох Фестивальних Днів гулякам знадобилася неабияка відвага, щоб вийти за межі відносної безпеки своїх домівок. Розповіді про смерті та поранення невинних сторонніх осіб кружляли містом — і от знову. Нове паливо до вогню тих, хто закликав до обережності.

Ніхто з жертв чи тих, хто вижив, не оцінив би зауваження Лето, що запас невинних сторонніх осіб доволі незначний.

Гострі чуття Лето виявили вибух і локалізували його. З миттєвою люттю, про яку пізніше пошкодував, Лето гукнув Рибомовок і наказав їм «стерти з лиця землі лицеплясів», навіть тих, кого раніше помилував.

Під час таких самих негайних роздумів це почуття люті зачарувало самого Лето. Минуло стільки часу, відколи він почував бодай найпоміркованіший гнів. Роздратування, невдоволення — такими досі були його межі. А тут на звістку про загрозу для Хві Норі — лють!

Поміркувавши, він вирішив змінити початковий наказ, але перші Рибомовки вже встигли покинути Владику й дали волю його найагресивнішим поривам.

— Бог розлючений! — кричали деякі з них.

Друга ударна хвиля застала Рибомовок, що виходили на площу. Це обмежило поширення зміненого наказу Лето й викликало ще більше насилля. Третій вибух, з епіцентром поблизу першого, змусив Лето діяти. Він кинув свій повіз як берсеркерський джаггернаут з відпочинкової кімнати до іксіанського ліфта й піднявся на поверхню.

Лето з’явився на краю центральної площі й побачив там хаос, осяяний тисячами світлокуль. Рибомовки відпустили їх, і вони вільно плавали. Центр площі було розтрощено, цілою зосталася лише пласталева основа під бруківкою. Довкола валялися розбиті шматки кам’яної кладки впереміш із мертвими та пораненими.

Біля іксіанського Посольства, на протилежному кінці площі, шаленіла битва.

— Де мій Дункан? — гаркнув Лето.

Башарка варти промчала площею, наблизилася до нього й, відсапуючись, сповістила:

— Ми забрали його до Цитаделі, Владико!

— Що там відбувається? — запитав Лето, вказуючи на битву перед іксіанським Посольством.

— Бунтівники і тлейлаксу атакують іксіанське Посольство, Владико. У них вибухівка.

Вона не встигла договорити, як гримнув черговий вибух перед знищеним фасадом Посольства. Лето побачив, як обертаються в повітрі тіла, вигинаючись назовні та падаючи по периметру яскравого блиску, що залишав оранжевий слід, усіяний чорними плямами.

Не думаючи про наслідки, Лето перевів свій повіз на силові підвіски й гарматним ядром послав його через площу — наче розігнаного бегемота, що тяг у своєму кільватері світлокулі. На краю битви він дугою оминув своїх захисників і вдарив у фланг нападників, лише тоді помітивши лазеростріли, що посилали на нього яскраві блакитні спалахи. Відчував, як його повіз шквалом налітає на плоть, розкидаючи довкола тіла.

Повіз випустив його просто перед Посольством, він викотився на тверду поверхню, вдаряючись об уламки. Відчув лоскіт променів лазеростріла на ребристому тілі, тоді приплив внутрішнього тепла, слідом за цим — кисневу відрижку з хвоста. Інстинкт сховав його обличчя глибоко в оболонці, схрестив руки в захисній заглибині переднього сегмента. Тіло черва перейняло контроль, вигинаючись і вимахуючи, котячись, наче шалене колесо, б’ючись на всі боки.

Кров залила вулицю. Кров — водний бар’єр для його тіла, але ж смерть вивільняє воду. Звиваючись, його тіло послизнулося і в’їхало в неї, вода обпекла його, проникаючи крізь форелеву шкіру й випускаючи синюватий дим з кожного кільця, з яким стикалася. Це наповнило його водною мукою і викликало у великому тілі ще сильніший потяг до молотіння та насилля.

При перших ударах Лето розкидані по периметру Рибомовки відступили назад. Пильна башарка побачила, яка можливість відкрилася перед ними. Гукнула, заглушуючи галас битви:

— Убивай уцілілих!

Ряди вартівниць кинулися вперед.

Кілька хвилин тривала кривава гра Рибомовок, рубання клинків у немилосердному сяйві світлокуль, танець дуг лазерострілів та навіть удари рук і пальців ніг по вразливому тілі. Рибомовки не залишили вцілілих.

Лето перекотився через закривавлену кашу перед Посольством, через хвилі водної муки, насилу спроможний думати. Повітря довкола нього було насичене киснем, що допомогло його людським чуттям. Підкликав свій повіз, і той підплив до нього, небезпечно перехиляючись на пошкоджених підвісках. Поволі виповз на перехняблений повіз і віддав ментальний наказ повернутися до його приміщення під площею.

Уже давно він приготував собі противодну кімнату, де хвилі перегрітого сухого повітря могли очистити його й відновити. Пісок теж би з цим упорався, але в межах Онна бракувало місця для необхідного піщаного простору, де він міг би зігрітися та обшкребти свою поверхню до нормального стану.

У ліфті він подумав про Хві й послав звістку, щоб її негайно до нього привели.

«Якщо вона вижила».

Він не мав зараз часу на пророчі пошуки, міг лише сподіватися на краще, доки його тіло — і предчерва, і людське — прагнуло очисного жару.

Ввійшовши до очисної кімнати, подумав, що слід підтвердити змінений наказ: «Залишити живими кількох лицеплясів!» Але досі ошалілі Рибомовки розсіялися по всьому місту, а він не мав сили виконувати пророчий пошук, щоб розіслати вісниць у належні місця.

Коли він виходив із очисної кімнати, капітанка Варти принесла послання, що Хві Норі дістала легке поранення, але перебуває в безпеці й буде доставлена до нього, тільки-но місцева командирка вирішить, що це розсудливо.

Лето відразу підвищив капітанку Варти до підбашарки. Вона мала тяжку поставу на зразок Нейли, але не з таким квадратним обличчям, з рисами округлішими та ближчими до давніших норм. Дрижала, зігріта прихильністю свого Владики, а коли він наказав їй повернутись і «повторно впевнитися», що Хві не зазнала серйозніших поранень, крутнулася і вибігла від нього.

«Я навіть не спитав її імені», — подумав Лето, викотившись на новий повіз у заглибленні малої аудієнційної кімнати. Мусив поміркувати кілька хвилин, щоб згадати ім’я нової підбашарки, — К’єюємо. Підвищення ще слід затвердити. Занотував собі в думках, щоби зробити це особисто. Рибомовки, геть усі, негайно мусили довідатись, як високо він цінує Хві Норі, хоч після цієї ночі навряд чи залишилися великі сумніви.

Тоді виконав пророче сканування і послав вісниць до розлючених Рибомовок. Шкоду вже заподіяно — весь Онн у трупах. Частина з них лицепляси, а частина — лише підозрювані в належності до лицеплясів.

«І багато хто бачив, як я вбивав», — подумав він.

Чекаючи прибуття Хві, Лето обміркував те, що відбулося. Це не було типовою атакою тлейлаксу, зате попередній напад дорогою до Онна нагадував новий взірець. Усе вказувало на єдиний замір зі смертельною метою.

«Я міг там померти», — подумав він.

Починало прояснятися, чому він не передбачив цієї атаки, але була й глибша причина. Лето міг розгледіти цю причину, що поставала в його свідомості як підсумок усіх підказок. Хто з людей найкраще знав Бога-Імператора? Хто з людей мав таємне місце для змови?

«Малкі!»

Лето покликав вартівницю і наказав спитати, чи Превелебна Мати Антеак уже покинула Арракіс. За кілька хвилин вартівниця повернулася зі звітом.

— Антеак досі у своїй квартирі. Командирка Варти Рибомовок каже, що нападу на них не було.

— Пошли звістку до Антеак, — сказав Лето. — Спитай, чи зараз вона розуміє, чому я розмістив їхню делегацію в приміщенні подалі від мене? Потім скажи їй, що під час відвідин Ікса вона мусить розшукати Малкі. Нехай доповість про місце його перебування нашому локальному гарнізону на Іксі.

— Малкі? Колишній іксіанський Посол?

— Саме так. Він не може зоставатися живим і на свободі. Поінформуєш нашу командирку гарнізону на Іксі, що вона має встановити тісні контакти з Антеак, надавши всю необхідну допомогу. Малкі повинні привезти сюди або стратити, залежно від того, що визнає за необхідне наша командирка.

Вартівниця-вісниця кивнула, а на її лиці пробігли тіні: вона стояла у світлі довкола обличчя Лето. Не попросила повторити наказ. Кожну з його близьких вартівниць було натреновано як людину-записник. Вони могли точно повторити слова Лето з його інтонацією та ніколи не забували почутого.

Коли вартівниця зникла, Лето послав приватний сигнал запиту й через кілька секунд отримав відповідь від Нейли. Іксіанський пристрій у його повозі відтворив нерозпізнавану версію її голосу, рівну металічну декламацію, призначену лише для його вух.

Так, Сіона була в Цитаделі. Ні, Сіона не контактувала зі своїми бунтівними товаришами. «Ні, вона ще не знає, що я за нею стежу». Напад на Посольство? Скоєний розкольницькою групою під назвою «Елемент контакту з тлейлаксу».

Лето дозволив собі внутрішнє зітхання. Бунтівники завжди вибирають своїм групам такі претензійні назви.

— Хтось уцілів? — спитав він.

— Про вцілілих невідомо.

Лето здалося цікавим, що хоча металічний голос не мав жодних емоційних тонів, усе-таки його пам’ять їх додавала.

— Установиш контакт із Сіоною, — звелів він. — Зізнайся, що ти Рибомовка. Скажи, що не розкрила цього раніше, бо знала, що вона тобі не повірить, а ще тому, що боялася розкритись, оскільки ти єдина Рибомовка, вірна Сіоні. Підтвердь свою клятву. Скажи, що присягаєш на всі свої святощі підкорятися їй у всьому. Що вона накаже, те й зробиш. Як ти добре знаєш, усе це правда.

— Так, Владико.

Пам’ять додала інтонацію фанатичної відданості у відповіді Нейли. Вона буде слухняною.

— Якщо це можливо, забезпеч Сіоні та Дункану змогу побути сам на сам.

— Так, Владико.

«Хай близькість розвивається природно», — подумав він.

Лето розірвав зв’язок із Нейлою, якусь мить міркував, а тоді викликав командирку своїх сил на центральній площі. Башарка відразу ж прибула, її темний мундир був поплямлений і запилений, на черевиках усе ще зоставалися сліди крові. Це була висока тонкокоста жінка з прокладеними віком зморшками на обличчі, які надавали її орлиним рисам величного вигляду. Лето згадав її військове ім’я — Ійліо, що старою фрименською мовою означало «Надійна». Але він назвав її материнським іменем Нийше — «Донька Ше», — і це надало їхній зустрічі інтимності.

— Відпочинь на подушці, Нийше, — сказав він. — Ти тяжко напрацювалася.

— Дякую, Владико.

Вона опустилася на червону подушку, на якій сиділа Хві. Лето помітив утомлені зморшки довкола вуст Нийше, але її очі зоставалися пильними. Вона вдивлялася в нього, прагнучи почути, що він скаже.

— Ситуація в моєму місті знову спокійна. — Лето сформулював фразу не зовсім як питання, чекаючи уточнення Нийше.

— Спокійна, але не добра, Владико.

Він глянув на кров на її черевиках.

— Що з вулицею перед іксіанським Посольством?

— Очищена, Владико. Її вже приводять до ладу.

— А центральна площа?

— Зранку матиме звичний вигляд.

Її очі непорушно втупилися в його лице. Вони обоє знали, що ще не дісталися суті зустрічі. Однак Лето розпізнав одну річ, приховану у виразі обличчя Нийше.

Гордість за свого Владику!

Це вперше вона побачила, як убиває Бог-Імператор. Засіяно зерна лячної залежності. Якщо загрожуватиме катастрофа, мій Владика прийде на допомогу. Такий вигляд це мало в її очах. Вона вже не діятиме цілком незалежно, черпаючи силу в Бога-Імператора та цілковито відповідаючи за її використання. В обличчі Нийше з’явилася якась одержимість. Страхітлива машина смерті чекала на зльоті, готова до виклику.

Лето не подобалося те, що він бачив, але шкоди вже завдано. Усі виправні засоби вимагатимуть повільного й тонкого натиску.

— Звідки нападники здобули лазеростріли? — спитав він.

— З наших же складів, Владико. Варту Арсеналу вже замінено.

Замінено. Це був доволі тонкий евфемізм. Рибомовок, які припустилися помилки, ізолювали й тримали в резерві, доки в Лето не виникала проблема, що вимагала Командосів Смерті. Вони, звичайно, охоче померли б, вірячи, що так спокутають свою провину. Сама лише чутка про вислання таких берсеркерів здатна була втихомирити бунт.

— Арсенал зламали за допомогою вибухівки?

— Хитрощів і вибухівки. Варта Арсеналу виявилася недбалою.

— Джерело вибухівки?

Нийше знизала плечима. У цьому жесті виявилася її втома.

Лето міг лише погодитися. Він знав, що може відшукати й розпізнати ці джерела, але користі з цього мало. Винахідливі люди завжди знайдуть складники для кустарної вибухівки — повсякденні речі, такі як цукор чи білила, звичайнісіньке мастило чи невинне добриво, пластик і розчинник, а також витяжка з бруду під купою гною. Список був майже нескінченним і зростав разом із людським досвідом та знанням. Навіть таке суспільство, яке створив він, суспільство, де намагалися обмежити домішку технології та нових ідей, не мало реальної надії цілковито усунути небезпечну дрібну зброю. Сама думка контролювати такі речі була химерою, небезпечним міфом, що лише збивав з пантелику. Ключове рішення — обмежити прагнення до насилля. У цьому аспекті минула ніч була катастрофою.

«Стільки нової несправедливості», — подумав він.

Наче прочитавши його думки, Нийше зітхнула.

«Звичайно, Рибомовок з дитинства навчають уникати несправедливості там, де це можливо».

— Мусимо подбати про вціліле населення, — сказав він. — Простеж, щоб їхні потреби вдовольнили. Вони повинні усвідомити, що винуватити слід тлейлаксу.

Нийше кивнула. Вона не дослужилася б до башарки, якби не навчилася муштри. Уже повірила. Лише почувши, як Лето це каже, повірила в провину тлейлаксу. Знала, чому не всіх тлейлаксу вбито.

«Не можна усувати всіх цапів-відбувайлів».

— Ще ми мусимо відвернути увагу, — промовив Лето. — На щастя, маємо під рукою один такий спосіб. Я пошлю тобі звістку після наради з леді Хві Норі.

— Іксіанською Амбасадоркою, Владико? Вона не вплутана у…

— Вона цілковито невинна, — сказав Лето.

Він бачив, як віра усталюється в рисах Нийше, мов наготована пластикова основа, що сковує її щелепу й робить очі скляними. Навіть Нийше. Він знав причини, бо сам їх створив, проте інколи відчував певний острах перед своїм творінням.

— Чую, що леді Хві підходить до мого передпокою, — промовив він. — Поклич її сюди, коли виходитимеш. І, Нийше…

Вона вже підвелася, але мовчки стояла, чекаючи.

— Цієї ночі я підвищив К’єюємо до підбашарки, — сказав Лето. — Простеж, чи це зроблено офіційно. Щодо тебе, то я задоволений. Проси й отримаєш.

Він побачив, як ця фраза приємною хвилею пройшла крізь Нийше, але вона негайно ж опанувала себе, ще раз довівши свою цінність.

— Я випробую К’єюємо, Владико, — сказала Нийше. — Якщо вона впорається, я хотіла б узяти відпустку. Я вже багато років не бачила своїх рідних на Салусі Секундус.

— Коли тільки забажаєш, — пообіцяв він.

І подумав: «Салуса Секундус! Звичайно!»

Ця коротка фраза про її походження підказала Лето, кого вона йому нагадує. «Харк аль-Аду. В її жилах тече кров Корріно. Ми ближчі родичі, ніж я думав».

— Мій Владика щедрий, — промовила вона.

Тоді вона його залишила, з новою пружністю в ході. Він почув її голос у передпокої:

— Леді Хві, наш Владика негайно з вами зустрінеться.

Хві ввійшла, освітлена ззаду й на мить обрамлена аркою, ступала непевними кроками, доки її очі не звикли до внутрішньої кімнати. Наче метелик до полум’я, наблизилася до яскравого світла довкола обличчя Лето, пробігла поглядом уздовж затіненого тіла, шукаючи ознак поранення. Він знав, що вони не були помітними, але досі відчував біль та внутрішнє дрижання.

Його очі розпізнали легке накульгування. Довга нефритово-зелена сукня закривала рану на правій нозі Хві. Вона зупинилася на краю похилості, де містився повіз, дивлячись просто в очі Лето.

— Мені сказали, що тебе поранено, Хві. Боляче?

— Поріз на нозі під коліном, Владико. Шматок стіни після вибуху. Твої Рибомовки змастили його маззю, що втамувала біль. Владико, я боялася за тебе.

— А я боявся за тебе, ніжна Хві.

— Лише перший вибух був небезпечним, Владико. Потім мене забрали до кімнати глибоко під Посольством.

«То вона не бачила мого спектаклю, — подумав він. — Можу за це подякувати».

— Я покликав тебе, щоб попросити пробачення, — сказав він.

Вона опустилася на золоту подушку.

— За що ти просиш пробачення, Владико? Це ж не через тебе…

— Мене випробовували, Хві.

— Тебе?

— Дехто хоче дізнатися про глибину моєї турботи за безпеку Хві Норі.

Вона вказала вгору.

— Це… було через мене?

— Через нас.

— Ох. Але хто…

— Ти погодилася побратися зі мною, Хві, а я… — Коли вона почала говорити, він підняв руку, щоб її зупинити. — Антеак зізналася, що ти їй сказала, але це стало відомим не від неї.

— То хто ж…

— Неважливо хто. Важливо, щоб ти поміркувала. Я мушу дати тобі можливість змінити рішення.

Вона опустила погляд.

«Які лагідні її риси», — подумав він.

Лише в мріях можливо було створити повністю людське життя з Хві. У його спогадах містилося чимало прикладів, опираючись на які можна було нафантазувати про подружнє життя. Збирав в уяві нюанси — дрібні деталі спільного досвіду, дотиків, поцілунків, усіх солодких обмінів, а з них поставала якась болісна краса. Терзав його біль, далеко глибший, ніж фізична згадка про напад під Посольством.

Хві здійняла підборіддя і глянула йому в очі. Він бачив там співчутливе бажання допомогти.

— А як інакше я маю служити тобі, Владико?

Лето згадав, що вона належить до приматів, а він уже не зовсім. Різниця поглиблювалася з кожною хвилиною.

Його біль не вщухав.

Хві була неуникною дійсністю, чимось настільки основоположним, що жодне слово не могло це повністю виразити. Біль, що його терзав, майже перейшов межі витривалості.

— Я кохаю тебе, Хві. Кохаю, як тільки може чоловік кохати жінку… але це неможливо. Цього ніколи не буде.

Сльози текли їй з очей.

— Я маю поїхати? Маю повернутися на Ікс?

— Вони б лише мучили тебе, намагаючись довідатися, чому не вдався їхній план.

«Вона бачила мій біль, — подумав він. — Знає всю марноту й розчарування. Що вона зробить? Не брехатиме. Не скаже, що відповість на моє кохання, як жінка чоловікові. Розпізнає марноту. І знає свої почуття до мене — співчуття, благоговіння, допитливість, що відкидає страх».

— Тоді я зостанусь, — сказала вона. — Черпатимемо зі спільного буття стільки радості, скільки зуміємо. Якщо це означає, що маємо побратися, хай так і буде.

— Тоді я мушу ділитися з тобою знанням, яким не ділився ні з ким іншим, — відповів він. — Це дасть тобі владу наді мною, а вона…

— Не роби цього, Владико! Що, коли хтось змусить мене до…

— Ти вже ніколи не покинеш мого дому. Моє житло тут, Цитадель, безпечні місця Сар’єру стануть твоєю домівкою.

— Як ти захочеш.

«Яка лагідна й відверта її тиха згода», — подумав він.

Болісне пульсування в ньому мусило заспокоїтися. Воно саме собою становило загрозу для нього й для Золотого Шляху.

«Ці хитромудрі іксіани!»

Малкі знав, як усі всемогутні мусили змагатися з постійною піснею сирен — прагненням самовдоволення.

«Постійне усвідомлення влади в найменшій твоїй примсі».

Хві прийняла його мовчання за невпевненість.

— То ми одружуємося, Владико?

— Так.

— Чи слід зробити щось із тлейлаксанськими плітками, які…

— Нічого.

Вона дивилася на нього, згадуючи давнішу розмову. «Зерна розпаду засіяно».

— Боюся, Владико, чи не ослаблю тебе, — сказала вона.

— Тому мусиш знайти спосіб, як зробити мене сильнішим.

— Станеш сильнішим, якщо ми зменшимо віру в Бога Лето?

Він почув у її голосі нотку Малкі, розмірене виважування, яке робило його таким відворотно чарівним. «Ми ніколи не позбудемося до кінця вчителів нашого дитинства».

— Твоє питання вимагає відповіді, — сказав він. — Багато хто поклонятиметься згідно з моїм задумом. Інші повірять брехні.

— Владико… ти попросив би мене брехати про тебе?

— Звичайно, ні. Однак я проситиму тебе зберігати мовчання, коли тобі, можливо, захочеться заговорити.

— Але якщо вони ганьбитимуть…

— Ти не протестуватимеш.

Сльози знову попливли по її щоках. Лето кортіло торкнутися їх, та це була вода… болісна вода.

— Так мусить бути, — промовив він.

— Ти поясниш це мені, Владико?

— Коли мене не стане, вони мусять назвати мене Шайтаном, Імператором Геєни. Колесо має обертатися, обертатися й обертатися вздовж Золотого Шляху.

— Владико, чи цей гнів не міг би обернутися лише проти мене? Я не…

— Ні! Іксіани зробили тебе значно досконалішою, ніж планували. Я справді кохаю тебе. Нічим цьому не зараджу.

— Я не хочу завдавати тобі болю! — вирвалося в неї.

— Що зроблено, те зроблено. Не оплакуй цього.

— Допоможеш мені зрозуміти?

— Ненависть, що розквітне, коли мене не стане, теж зникне в неминучому минулому. Мине багато часу. Тоді, одного далекого дня, знайдуть мої журнали.

— Журнали? — Була вражена тим, що здавалося зміною теми.

— Хроніки мого часу. Мої аргументи, моя апологія. Існують копії, уціліють розпорошені фрагменти, деякі перекручені, але оригінальні журнали чекатимуть, чекатимуть і чекатимуть. Я добре їх сховав.

— І коли їх буде знайдено?

— Люди довідаються, що я був чимось дуже відмінним від того, на що вони сподівалися.

Її голос здригнувся.

— Я вже знаю, про що вони довідаються.

— Так, моя найдорожча Хві, думаю, що знаєш.

— Ти не диявол і не бог, а щось таке, чого не бачили раніше й ніколи більше не побачать, бо твоя присутність усуває необхідність.

Вона змахнула сльози зі щік.

— Хві, ти розумієш, яка ти небезпечна?

На її обличчі з’явилася тривога, плечі напружилися.

— Ти чиниш як свята, — сказав він. — Ти розумієш, якою болісною може бути зустріч зі святим у неналежному місці в неналежний час?

Вона хитнула головою.

— Люди мусять бути готовими до святих, — промовив Лето. — Інакше вони просто стають послідовниками, прохачами, жебраками й безсилими нахлібниками, приреченими назавжди зоставатися в тіні святого. Це нищить людей, бо плекає лише слабість.

Подумавши мить, вона кивнула, а тоді спитала:

— Будуть святі, коли тебе не стане?

— Це мета мого Золотого Шляху.

— Донька Монео, Сіона, чи вона…

— Вона поки лише бунтівниця. Щодо святості, дозвольмо їй вирішувати. Можливо, вона зробить тільки те, для чого її народжено.

— Що це, Владико?

— Перестань називати мене Владикою, — сказав він. — Будемо Червом і його дружиною. Якщо хочеш, називай мене Лето. Владика ріже вухо.

— Так, Вл… Лето. Але що…

— Сіона народжена, щоб правити. У такому народженні є небезпека. Правлячи, здобуваєш знання про владу. Це може призвести до поривчастої безвідповідальності, до болісних ексцесів, це може призвести до страхітливої руйнації — до дикого гедонізму.

— Сіона буде…

— Усе, що ми знаємо про Сіону, — це те, що вона може присвятити себе певній дії, взірцеві, що наповнює її чуття. Вона з потреби аристократка, але аристократія дивиться головним чином у минуле. Це провал. Не бачиш надто багато на будь-якому шляху, хіба що ти Янус і можеш дивитись одночасно назад і вперед.

— Янус? О так, бог із двома протилежними обличчями. — Вона облизнула губи. — Ти Янус, Лето?

— Я Янус, збільшений у мільярди разів. Також я дещо менше. Наприклад, я був тим, що найдужче захоплювало моїх адміністраторів, — я ухвалював рішення, і всі вони спрацьовували.

— Але якщо ти зазнаєш невдачі…

— Вони обернуться проти мене, так.

— Чи Сіона заступить тебе, якщо…

— Ах, яке ж величезне якщо! Ти бачиш, що Сіона загрожує мені особисто. Але вона не загрожує Золотому Шляху. А ще той факт, що Рибомовки мають певну відданість Дункану.

— Сіона… така юна.

— А я її улюблений позер, шарлатан, влада якого базується на фальшивих претензіях і який ніколи не зважає на потреби свого народу.

— Чи не могла б я з нею поговорити й…

— Ні! Ніколи не намагайся відмовити Сіону від чогось. Пообіцяй мені, Хві.

— Якщо ти просиш, то звичайно, але я…

— Усі боги мають таку проблему, Хві. Заради глибших потреб я часто мушу ігнорувати безпосередні. Відсутність звертання до безпосередніх потреб ображає молодих.

— Ти міг би промовити їй до розуму…

— Ніколи не намагайся промовити до розуму людей, переконаних у власній правоті!

— Але якщо ти знаєш, що вони помиляються…

— Ти мені віриш?

— Так.

— А якби хтось спробував тебе переконати, що я найбільше зло всіх часів…

— Я б дуже розлютилася. Я б… — Вона урвала.

— Розум цінний, — сказав він, — лише тоді, коли діє на безсловесному фізичному тлі Всесвіту.

Вона задумливо звела брови. Відчуття того, як наростає її розуміння, зачарувало Лето.

— Аххх, — видихнула вона.

— Жодне кероване розумом створіння ніколи не буде в змозі заперечити досвід Лето, — промовив він. — Я бачу, як зароджується твоє розуміння. Початки! Це те, до чого зводиться життя!

Вона кивнула.

«Жодних суперечок, — подумав Лето. — Побачивши слід, вона йде за ним, щоб довідатися, куди він веде».

— Поки існує життя, кожен кінець є початком, — сказав він. — І я врятував би людство навіть від нього самого.

Вона знову кивнула. Сліди далі вели вперед.

— Тому жодна смерть заради увіковічення людства не може бути цілковитим провалом, — промовив він. — Саме тому народження так нас зворушує. Саме тому найтрагічнішою смертю є смерть у юності.

— Ікс досі загрожує твоєму Золотому Шляху? Я завжди знала, що вони таємно замишляють щось лихе.

«Таємно замишляють. Хві не чує внутрішнього послання, закладеного в її голосі. Не має потреби чути».

Дивився на неї, милуючись чудом, яким була Хві. Вона обдарована формою чесності, яку дехто назвав би наївною, однак Лето вважав її просто несвідомою. Чесність не була її серцевиною. Була нею самою.

— Завтра я організую виступ на центральній площі, — сказав Лето. — Це буде виступ уцілілих лицеплясів. Потім оголосимо про наші заручини.