Вона

Розділ 8 Лихо

Марі поглянула на ліс, який вже починала огортати темрява. І промовила сама до себе: «Ну чому це завжди має відбуватись вночі, а не вдень, коли світить сонечко? Ніби мені й без того не вистачає проблем, так давайте все покриємо непроглядною темрявою!» Марі попрямувала до лісу. Здавалось, це був звичайнісінький ліс, яких у нас тисячі. Але Марі чудово відчувала, що це не так. У ньому приховано багато таємниць. І там де інші бачили дерева, гілки і кущі, Марі бачила невидимий живий світ. Та в неї не було часу звертати на це уваги. Тому вона рушила вперед. Марі пробиралась у самий глиб лісу. Ліс ставав все густішим і все більш непролазнішим: відстань між деревами зменшувалась, а світло від місяця й зірок вже майже не долинало до землі. У цій темряві потрібно було максимально зосереджуватись, адже, мабуть, ліс вже знав, що вона тут і не був цьому радий. Марі те й робила, що відкидала гілки, які навмисне не давали їй пройти і хотіли подряпати. Рухатись було все важче, у гущавині кущів вона постійно спотикалась і натрапляла на старі пеньки й колоди. Очі трохи пристосувались до цілковитої темряви, і Марі вже рухалась більш-менш впевнено, на скільки це було можливим. Повертатись вона не збиралась. Марі знала, що вона шукає.

У кожному лісі є закинуті хатинки лісників. Про які зазвичай забувають навіть місцеві. Або прагнуть забути, бо вони їм уявляються моторошними. І не дама. Марі завжди вражало, як люди люблять не помічати нічого навколо себе, якщо їх це не стосується. Кожного року в цьому лісі хтось зникає, кожного року, але ніхто нічого навіть робити із цим не хоче. Краще знайти сотню виправдань, аніж відкрити для себе те, чого раніше не розумів. Можна все скинути на нещасний випадок, на диких звірів, на людську недбалість і дурість. Але жодна людина не сказала б, що тут діється щось дивне, щось надприродне. Так усім легше.

ЛИХО. Вона забрала безліч життів, пора це припинити. Якщо її привели сюди сни, отже час ЛИХУ попрощатись зі своїм лісом. Вона ставала все жадібнішою. І почала забирати життя за життям. Марі взяла за правило: якщо істота не переходить межу, вона її не чіпає. Як відомо з безлічі книжок, вони підтримують всесвітню рівновагу і чіпати їх не можна. Вона сама не знала звідки, але вірила в те що так має бути. Адже вона розуміла, що в світі є безліч демонів, потойбічних створінь і ще безліч надприродних істот, які вільно існують у світі. Інколи вона цим себе заспокоювала, тому що, що більше вона поринала у світ по цю сторону, то більше розуміла, що потойбіччя вже є на землі. І щоб хоч якось заспокоїти власне сумління, що вона не в змозі врятувати всіх, вона вважала, оскільки такий порядок був від початку віків, її завдання — підтримка рівноваги. Звичайно, вона не сама це вигадала, виявилось, що літописів про таких, як от вона, безліч. Але інколи, це їй геть не полегшувало життя. Адже вона не розуміла, як так можна, знати що за деякими смертями стоять потойбічні істоти і нічого з цим не робити, залишатись в стороні.

ЛИХО. Могутнє потойбічне створіння. Яке по дослідженнях Марі ще й володіло магією. Тому потрібно було бути обережно. Побачивши будиночок, Марі дістала з сумки кинджал і полила лезо рідиною з колби. Та було вже пізно, Марі запізнилась. Їй не потрібно було дивитись на годинник, небо дало відповідь на її німе запитання, місяць вийшов з — за хмар і Марі зрозуміла, що скоро опівніч. Раптом Марі почула, шелест. О Боже, ЛИХО вийшло з хатинки, Марі не встигла обсипати хатку для блокування сил. Але часу вже не було. Потрібно було діяти миттєво. Марі попрямувала прямісінько до істоти. Хоча й сама Марі була високою, але ЛИХО було на голову вище від неї і таке худе і в’язисте, що скидалось на гілку обмотану в ганчір’я. Не було зрозуміло, чи є в неї ноги, бо за ганчір’ям нічого не було видно, а пальці, що виглядали з під рукавів, здавались на цупкі гілки. Обличчя хоч і прикривав каптур, але все ж можна було розгледіти, вузьку щілину, що була ротом і єдине велике око, яке ймовірно навіть не кліпало. Звичайно в темряві це геть не кидалося в очі, та Марі прекрасно знала як виглядає це створіння, тому загальні обриси, що зараз вимальовувались в сутінках ночі, лише підтверджували це. Відчувши Марі ЛИХО відразу ж ринуло до неї. Вірогідно, воно навіть не торкалось землі.

— Хто блукає в моєму лісі?

— Я заблукала, — Марі потрібно було наблизитись до неї ще ближче. Відчувалось, що її серце зараз вискочить із грудей. Адже все починалось дійсно не так добре, як на те сподівалась Марі.

— Іди сюди, покажу вихід, — голос був пронизливий і схожий на рипіння гілок.

ЛИХО вже було дуже близько. Марі затамувала подих ніби боячись, що цим сполохає ІСТОТУ. І просто рахувала зворотній відлік, думати про щось інше зараз був не дуже підходящий час, а от відлік їй явно надавав упевненості. Ще секунда, ще один крок, ніяких роздумів і зайвих думок, Марі вже замахувалась кинджалом в одне єдине око, яке було в ЛИХА. Удар і Марі потрапила точно в ціль, ЛИХО почало корчитись і несамовито дико волати. Навіть в сутінках, Марі могла розгледіти як з отвору в оці виднівся темний дим, що вилітав і почав просочуватись у землю. Від того крику у вухах заклало і, здавалось, що прокинулись не тільки лісові жителі, а й усі найближчі будинки. ЛИХО впало на землю і останній хрип яке воно видавило — «Спіймати!..»

ЛИХО в мить перекинулось на колоду і від обрисів не то людини, не то потойбічної істоти не залишилось й сліду. Марі видихнула з полегшенням, що все так швидко закінчилось, адже крик створіння був нестерпним.

Марі кинулась обсипати колоду і хатинку сумішшю, яку дала їй бабця, та було вже запізно. Марі знала, до кого було останнє звернення ЛИХА. Вона розуміла, що потрібно негайно покидати ліс. Лісові духи все ж служили ЛИХУ й виконували його вказівки. Тому кожна хвилина, проведена зараз в лісі, могла вартувати їй життя. І ТАК ЗАВЖДИ, подумала Марі. Ніколи не можна так, щоб все пройшло спокійно? Вона відчувала як оживає ліс.

Перший удар прийшовся так зненацька, що Марі ледь звелась на ноги. Запізно, тікати, потрібно тікати. Дерева, трави, кущі — усі вони ожили і були готові помститися. Марі побігла, але якась рослина обплела їй ноги, і вона впала на землю. Падіння було таким різким, що їй перехопило подих. Здавалось, що так можна пролежати вічність, адже біль у грудях і всьому тілі від раптового удару очевидно паралізував її. Але потрібно було підійматись. За допомого кинджала Марі звільнилась. І, зіскочивши на ноги, рвонула вперед. Їй варто було лише вибратись із лісу. Але уявлення про те, скільки вона пройшла і як далеко в лісі, робило її перспективи не дуже радісними. Продираючись крізь зарості, які дряпали її тіло, не давали пройти, залишали глибокі порізи, Марі чудово розуміла, лише її швидкі рефлекси врятували її від кількох жахливих зіткнень, адже дерева падали так зненацька, та ще й у цілковитій темряві. Та Марі бігла так швидко, що на щастя, вже побачила дорогу. Ще мить — і все буде добре. Та зрадівши передчасному спасінню, Марі на деякий час втратила пильність. І в мить могутній дуб, що стояв при самій дорозі, обірвав величезну гілку, і вона звалила Марі на землю. Марі відчула хруст і пекучий біль. Ребра! Зламані ребра, але порятунок був так близько. Гілка була величезна, але чи то через шок, який охопив Марі, чи то в ній були якісь приховані, невідомі сили, Марі скинула із себе гілку. Вибравшись із-під заваленої гілки і нічого не бачачи перед собою (біль просто застеляв очі Марі туманом), вона насилу підвелася і побігла, бо дерево готувало наступний удар. Марі саме вчасно вискочила на дорогу, як на те місце, де вона лежала, впала ще одна велетенська гілка. Бігла Марі ймовірно лише завдяки адреналіну. Адже вона чудово розуміла, що поки вона не покине зону лісу, у повній безпеці вона не буде. Тому, що коли вона потрапила до містечка, біль повернувся із ще більшою силою почав огортати все її тіло, Марі не могла нахилитись, але пекучий біль у нозі змусив подивитись, що там? На нозі була глибока рана, напевно від плюща, який силоміць обхопив її за ноги. Рана сильно кровоточила. І по тому, як Марі себе почувала, крові вона вже втратила багато. Вона часто спинялась, бо сил іти вже не було. У голові сильно паморочилось, і Марі погано бачила дорогу. Не раз вона хотіла просто впасти. Але вона не дозволяла собі, адже бажання жити було понад усе. Впаде і помре, вона так гадала. А думки в голові крутились: одна думка наштовхувалась на іншу, вони перемішувались, обривались… Єдине, що Марі чітко розуміла, — вона не може так просто впасти на дорозі. Не для того вона стільки всього пережила, щоб її так просто знайшли. Вона не могла цього допустити. Вона не може так просто піти, не попрощавшись, з єдиною людиною, яка з нею залишилась. Андрій. Вона має ще хоч раз із ним поговорити, сказати як вона йому вдячна! Потрапити до Тараса, там їй мають допомогти. Вона щиро сподівалась, що вони все зрозуміють і не повезуть до лікарні. Це була остання соломинка, за яку хапалась Марі. Вже в запамороченій свідомості, Марі розуміла, що світає, її можуть побачити. «Швидше, давай, давай!» — твердила сама собі. Та бігти Марі вже не могла, нога не слухалась, дихати було неймовірно важко, а дорога все дужче розмивалась, і вона вже не раз думала, що заблукала. Останнє, що запам’ятала Марі, — доріжка до будинку Тараса. Все! Марі впала наче провалилась у сон.

Тільки то був не сон. Марі, знепритомнівши, лежала на землі.