Вона

Розділ 32 Брехня заради спасіння

Стук у двері вирвав Марі зі спогадів про минуле. Двері відчинились, і на порозі з’явився Тарас.

— Марі, щось сталось? — Тарас виглядав дуже стурбованим.

— Так, — Марі підвелась з ліжка і, здається, не очікувала такого від себе. Але насправді краще все сказати. Докази і факти, ось що важливо.

— Що? — Тарас наблизився до Марі, і здається, і сам не помітив як вхопив її за плечі.

Марі подивилась на Тараса і здавалось, ніби її серце у цю мить просто зупиниться, так їй було тяжко сказати про все, що так мучило, бентежило.

— Ви ж розумієте, що я вас можу не врятувати. Що ви можете померти, ви це розумієте? — Марі дивилась в очі Тарасу.

Їй насправді вже не було важливо, наскільки серйозні почуття в нього до неї. Треба бути чесною насамперед із собою. Але він не відповів.

— А якщо вдасться, то я все одно поїду? Я не зможу залишитись, — ПАУЗА. І знову ніякої відповіді від Тараса. Він просто дивився на Марі і ніби чекав на наступну бомбу, яка розірветься в нього в голові замість слів Марі.

— Я знаю, що можливо я це все й вигадала, що можливо ви дійсно до мене нічого не відчуваєте. Тому хочу це почути… Скажіть мені, що між нами нічого не має, що ви до мене нічого не відчуваєте! Мені потрібно це почути від вас.

— Марі… — було почав говорити Тарас.

— Просто скажіть, благаю! — промовила Марі і поглянула в очі Тараса так ніби бачить ті очі в останнє.

Тарас опустив руки і відвів погляд. Але вже за мить рішуче поглянув на Марі.

— Між нами нічого немає. Я не відчуваю до вас того, що могло б завадити справі. Тому сподіваюсь, що нам обом буде досить легко довести цю справу до кінця, — Тарас просто розвернувся і вийшов із кімнати.

Марі стояла так ще декілька хвилин, поки зрозуміла, що все, що можна було сказати, вже було сказано. Усе. Що ще їй потрібно? Що вона хоче від нього? Чи не досить?! Адже вона розуміла, що насправді Тарас тут ні до чого. Вона боролась зі своїми почуттями і втягувала в це Тараса.

Декілька днів пройшло в мовчанні. Марі з Тарасом намагались не зустрічатись. Чи то їй так здавалось. Але вранці вони не перетинались, снідали в різний час, і Тарас тепер днями просиджував в офісі. А Марі з Назаром продумували різні сценарії того, що може трапитись. Вони дуже зблизились із Назаром і хоч того й не виказували, проте були одне одному дуже вдячними. Бо самотність тепер для них була нестерпною. Марі ще не стикалась із демонами такого рівня. Він міг переходити з одного стану в інший, і це дійсно дуже ускладнювало завдання, адже потрібно було вловити момент, коли він набуде матеріального стану, адже тільки тоді можна було його вбити. Марі читала й читала. А Назар розповідав усі факти, які тільки знав про сім’ю. Було зрозуміло одне: відьми не могли подолати того демона, бо надто вже він був сильний, і занадто сильне прокляття було накладено. Тому він не приймав жодного відкупу.

Водночас Марі мучили сумніви чи варто взагалі їй втручатись, адже, більшою мірою, демон візьме своє, він не переходить межі. Вона ще ніколи самостійно не приймала рішень, щоб подолати якогось демона. І ХОЧА ВНУТРІШНІЙ ГОЛОС ЇЙ ПІДКАЗУВАВ, ЩО ВОНА ЧИНИТЬ ПРАВИЛЬНО, Марі не знала чим для неї обернуться такі її самовільні дії.

— Я хочу поїхати ще постріляти. Було б добре як би в цілі, що рухаються.

— Так, звичайно. Я поїду з вами, допоможу, — Назар залюбки згодився скласти Марі компанію.

— Добре. І ще, мені потрібно знати, коли він матеріалізується, у який момент? Я попрошу Андрія. А, можливо, ви знаєте щось з розповідей? Ну що, їдемо?

— Усе добре? — Назар дивився на Марі і розумів, що щось відбулось, адже з тієї веселої дівчини, якою вона була останні дні, вона перетворилась на ту, яка вперше переступила поріг цього дому: сувора, різка, сильна, спокійна, але нещасна.

— Так, усе чудово, — пакуючи щось у рюкзак і не піднімаючи очей на Назара, відповіла Марі.

— Ви посварились з Тарасом?

— Ні… Ми просто з’ясували що треба і розставили все на свої місця. Немає сенсу робити вигляд, що ми всі друзі. Це не так. Кожен з нас має займатись своїми справами. Наші світи ніколи не перетнуться. Ну що, йдемо? — Марі вхопила рюкзак і похмуро глянула на Назара.

Вони сіли в машину і Назар, щось почав розповідати про спогади Тарасових родичів, але Марі вже геть не слухала. У цю мить всі її думки були у спальні, вона знову і знову прокручувала розмову з Тарасом. Марі згадала, як опустились його руки, які тоді сказав їй слова… І раптом почула…

— Мати Тараса якраз була в той момент у спальні…

— Хто??? — і тільки тепер Марі зрозуміла, що нічого не знає про матір Тараса. Андрій про це нічого не казав, бо Марі вважала, що це їм ні до чого, а Тарас нічого й ніколи про неї не згадував.

— Матір Тараса? — Марі так поглянула на Назара, ніби була здивована, що в Тараса може бути мати.

Назар, здається, зрозумів німе запитання Марі і тому, трохи спохмурнівши, почав говорити.

— Я знаю, що вас здивувало. Ви думаєте, якщо вона була до останнього з чоловіком, то чому про все, що з нею відбулося і про неї саму, в домі не було жодної згадки.

— Якщо чесно, якраз це я хотіла запитати, — Марі допитливо поглянула на Назара, але було помітно, що він не дуже хотів про це згадувати.

— Вона померла, — Назар на мить замовк, в його очах з’явилась болюча скорбота, але він продовжив, — покінчила життя самогубством. Не хотіла бачити Тарасової смерті.

— Але ж… — Марі схопилась.

— Так, зараз є ви і в нього є шанс, — заспокоював Назар Марі. — Та вона, на жаль, не встигла про це дізнатись. А сидіти й чекати поки та істота, що забрала її чоловіка забере й сина, в неї не вистачило сил(, — Назар сильно спохмурнів.

— Не потрібно розповідати, якщо це дуже тяжко для вас, — Марі розуміючим поглядом глянула на Назара. Вона знала як це, згадувати те, що найдужче болить.

— Інколи потрібно сказати це вголос, бо мовчання роз’їдає із середини немов рак.

— Ви її кохали, — Марі навіть не запитала, вона відчула, просто знала.

— Так, — Назар навіть не збирався заперечувати. — Вона була прекрасною жінкою, хорошою матір’ю і доброю людиною.

— Це їй ви пообіцяли захистити Тараса… — раптом зрозуміла Марі, — не його батьку?

— Ні. Вона попросила про це перед смертю. Ми з батьком Тараса були партнерами і добрими друзями. Коли я вперше побачив її, то відразу закохався. Але я поважав Івана і навіть подумки допустити не міг, щоб стати на шляху до їхнього щастя. Та й це було б марно. Вони дуже кохали одне одного.

— Вона знала, що на них чекає? — не втрималась і перебила Марі. — Коли вони одружувались, вона вже знала?

— Іван сказав нам разом. Перед весіллям. Він нам усе розповів. А потім… Я як зараз пам’ятаю його слова, він сказав: «Або прийміть це і ти, Анно, станеш моєю дружиною і навіки коханою, а ти Назаре будеш моєю опорою і найкращим другом. Або не прийміть, — і ми з цієї кімнати розійдемось у різні боки.»

— Ніхто не зрушив з місця. Ми прийняли і до останнього боролись за те, щоб зберегти йому життя… Але марно, — Назар припинив свою розповідь.

Було видно як йому гірко все це згадувати. І Марі вже хотіла припинити розмову та раптом Назар продовжив.

— Після смерті Івана їй геть стало погано. Вона почала багато пити і геть відсторонилась від Тараса. Я розумів, що це все лише через її нестерпний біль, і так вона намагається хоч трохи його полегшити. А от малому Тарасу це було невтямки. Йому потрібна була мати.

Раптом машина зупинилась. Вони приїхали. Зрозумівши, що розмову час завершувати, хай навіть на півслові, Назар повернувся до Марі, але та його випередила.

— Я ні про що не буду розпитувати Тараса.

— Дякую.

Вони вийшли з машини. Марі виклалась на стрільбищі не на 100, а на 200 відсотків. З кожним днем Марі все більше часу приділяла тренуванням, більше стрільби, більше бою, більше вивчення всього, що лише можна було. І чим більше вона в це вкладала і довше займалась, тим більше була невдоволена собою; їй здавалось, що цього не достатньо, що потрібно більше, швидше, краще.

Минуло ще декілька днів в повній тиші. Марі повністю поринула в завдання і тепер розмовляла лише з Андрієм і Назаром. Які передусім бачили, що відбувається з Марі, однак нічого не казали. Адже на всі питання Марі або не відповідала, або казала, що все добре. Анна, розуміючи, що для Марі зараз настав і так тяжкий період, теж цю тему не чіпала. Анна разом з Андрієм поринули в справу.

— Алло, Марі, привіт, — Андрій був як завжди дуже заклопотаний.

— Привіт.

— Так от, хотів сказати, я знайшов дещо стосовно куль, про які ти питала. Є і хороша новина, і погана.

— Спершу хорошу, — Марі була дуже зосередженою.

— Їх можна виготовити, — мовив Андрій.

— Так, а яка погана?

— Погана полягає в тому, що для того щоб їх вилити і надати їм такої сили, якою б вони могли вбити цього демона, потрібно об’їхати весь світ. Але і це не найскладніше. Потрібно знайти тих людей, які зможуть це зробити. Це нереально важко, адже минули століття, а ці люди переїжджали. Деякі з них помирали, а ті, хто приходили на зміну, ймовірніше, народились зовсім в іншій країні.

— Але це МОЖЛИВО?

— Марі… НЕМАЄ НІЧОГО НЕМОЖЛИВОГО, на неможливе просто потрібно більше часу. Але, якщо ти хочеш знати, чи встигнемо ми до двадцяти п’ятиріччя Тараса? То я відразу кажу — ні. Ми не встигнемо.

— Андрій, він має лише ДВІ КУЛІ.

— Я розумію… Все розумію. Вибач, маю бігти. Бо, здається, ще трохи пропущених занять і мене виженуть з універа.

Як часто до Марі приходять такі прозріння, і як часто Марі про них забуває. Адже через усе, що відбувається з нею, вона геть забула про друзів, які не менш за неї жертвували власним життям. Адже вони забули про звичний спосіб життя, пожертвували навчанням, особистим життям, відпочинком… А вона геть на це не зважала.

— Вибач, Андрію. Ви з Анною через мене теж не маєте нормального життя. Я постараюсь тебе якнайменше турбувати. Налагоджуй справи з навчанням. Я…

— Марі, ти не можеш за нас вирішувати. А ми завжди будемо з тобою. Мені вже час, я побіг…

Марі поклала слухавку і вийшла у вітальну, понад усе вона хотіла зараз знайти Назара.

— Назаре, я говорила з Андрієм. Він каже, що це реально, але ми не встигнемо за два тижні знайти тих людей. На це можуть піти роки, — побачивши Назара у вітальні, стурбовано промовила Марі.

— Я зрозумів. Ну що ж, тоді в нас буде лише дві спроби, — Назар щосили намагався не показувати свого хвилювання, але йому це не вдалось.

— Ну, нічого. Я б хотіла поїхати ще постріляти. Ви зі мною?

— Марі, ви ідеально стріляєте. Не бачу в цьому потреби.

— Я не хочу схибити… Не маю права схибити. Я маю його врятувати! — рішуче промовила Марі.

— Я знаю. Добре, їдьмо.