Вона

Розділ 5 Найважче рішення

Марі повернулась в готель. Ну як в готель, вона туди вдерлась цієї ночі переночувати. Вона була дуже пригнічена і здавалось, що в неї зовсім немає сил. Раптом пролунав дзвінок. Марі механічно взяла слухавку і монотонним голосом як і зазвичай запитала.

— Ну що, ти щось знайшов на нього?

У телефоні почувся чоловічий голос: швидкий, заклопотаний, він звучав так, ніби його відірвали від важливої справи.

— Так, знайшов багато, але тобі це буде не цікаво, — було чути клацання клавіатури.

— А щось таке, що мене б зацікавило? — Марі була пригніченою і роздратованою. І вона розуміла чому.

— Ну, дійсно він не збрехав, протягом багатьох поколінь всі чоловіки в їхньому роду помирали у віці двадцяти п’яти років. Ти думаєш прокляття?

— Я майже впевнена в цьому, — Марі оглянула кімнату і це її засмутило ще більше. Де вона зараз, що з нею зараз?

— Ну що, влаштуєшся охоронницею красунчика-мільйонера)))? — Андрій посміхнувся на іншому кінці слухавки.

— Мені то що з його краси? Він або житиме, або ні… Він пропонує гроші. Ти ж знаєш, вони мені зараз не завадять, — не просто не завадять, Марі прекрасно розуміла, що грошей вже давно немає, і ті хто їй і так довгий час допомагали, теж ледве кінці з кінцями зводять.

— З якої такої пори тебе цікавлять гроші? Тож давай, вирішуй ти берешся до справи чи ні? А то я зайнятий.

— Ти зайнятий??? Я тебе прошу))), — далі вже серйознішим голосом продовжила Марі, — У нас вже немає грошей навіть не те, що на їжу, а навіть, щоб десь переночувати. Я вже не просто втікача, а тепер ще й злочинниця. Ти не можеш допомагати мені завжди. Я ж це прекрасно розумію. Ти й так через мене закинув навчання, або працюєш, або мені допомагаєш. Це не чесно.

— Мені шукати далі чи ні? — Андрій зробив вигляд, що не почув слів Марі.

— Так, — Марі тяжко зітхнула, — але хай лише здумає керувати мною, я його сама вб’ю.

— Гадаю, він сам пошкодує, що тебе знайшов. До зв’язку.

Марі стояла на порозі розкішного будинку. І ще ніколи в житті вона не переживала таких почуттів. Вона знала, що якщо вона постукає у двері, то все її життя зміниться БЕЗПОВОРОТНО, але вдіяти вона нічого не могла, адже це її покликання, її доля…

Дівчина постукала у двері і в ту ж хвилину їх відчинили. Це був чоловік, який зустрів Марі вранці. Він запросив її в дім і відразу ж провів до Тараса. Зараз всім своїм виглядом давав зрозуміти, що знав, що Марі повернеться. Коли вони зайшли в кабінет, чоловік знову непомітно залишив дівчину.

Тараса в кабінеті не виявилось. Марі пройшла далі в кімнату. Зараз вона могла розглянути все навколо і побачила, що кабінет переходить відразу в іншу кімнату, двері якої були прочинені. Відразу було зрозуміло, що найбільше часу Тарас проводить тут. Адже навіть спальня була поруч із кабінетом. Марі побачила ліжко за прокритими дверима. Цікаво… Подумала про себе Марі, молодий, багатий, красивий, але ввесь час у кабінеті, а на руці немає обручки. Хоча в усіх його предків у цьому віці вже були діти. Марі наблизилась до дверей, і саме цієї миті з кімнати вийшов Тарас. Марі з подиву спотикнулась.

— Ви повернулись)), — широко посміхнувшись промовив Тарас.

— Так, — Тарас обійшов Марі і направився до робочого столу. Марі повернулась за ним і відразу, навіть не сівши в крісло, перейшла до справи.

— Правила мені не висуваєте, бо в такому разі ми не зможемо домовитись. Не можу обіцяти що ви залишитесь живим, але я зроблю все, щоб зберегти ваше життя. Не тому, що и мені платите чи ви цього заслуговуєте більше за інших, а тому, що я маю це зробити, бо це моє призначення, — дівчина рішуче поглянула на Тараса. Хоча сама напевно не знала, чи це дійсно її призначення? Але в цій ситуації, вона мусила обрати для себе хоч якусь позицію.

— Гроші мені дійсно потрібні, приховувати цього я не буду.

Марі чекала відповіді. А Тарас дивився на неї якось зачаровано. Адже з одного боку перед ним, дорослим чоловіком, стоїть вісімнадцятирічна дівчина, — красива дівчина, але все ще дитина. А з іншого, — перед ним стояла, рішуча, мудра, стримана жінка, яка вже багато чого пережила. І він збирається довірити їй власне життя.

— І які ваші правила? — Тарас усім своїм виглядом показав, що приймає пропозицію Марі.

— Ви мені не заважаєте, не диктуєте свої правила, ви займаєтесь своїми справами, а я своїми. Я так розумію, що найближчим часом вам нічого не загрожує, тому в мене є час усе як слід вивчити і підготуватись… А також вирішити деякі інші справи.

— Що вам потрібно? Мої люди вам допоможуть.

— Здається я казала, щоб ви не лізли в мої справи, я добре знаю, що я роблю, — Марі була різка і зверхня. Але їй дуже не подобалась уся ця ситуація. І вона відразу намагалась відгородитись від будь-яких контактів із Тарасом і його людьми. Вона чудово розуміла, що це може тільки все погіршити.

— Я розумію, що ви турбуєтесь про своє життя, але повірте для мене воно теж дуже важливе, — Марі на мить зашарілась, зрозумівши двозначність фрази. — Тобто я хотіла сказати, для мене дуже важливо зберегти життя тих, хто потребує моєї допомоги. І ще одне: ні про що мене не розпитуйте. Якщо хочете щось про мене дізнатись, почитайте моє досьє, тут ваші люди на диво постарались.

— Я згоден, Марі. Але все ж одне прохання в мене буде…

— Прохання??? — Марі здивовано поглянула на Тараса.

— Поселіться в мене, мені буде спокійніше, я вам надам все необхідне. У мене великий дім, я переконаний, це слушна думка, — Тарас поглянув на Марі.

— Я ескорт послуги не надаю, — Марі це не сподобалось. — І я не бачу ніякої необхідності в тому, щоб жити в цьому домі. Усе необхідне в мене є.

— Я не хотів вас образити, вибачте… Я заплачу вам більше. Для мене так буде спокійніше.

Марі дивилась на Тараса і намагалась придушити свою гордість, яка так часто їй шкодила і прислухатись до здорового глузду, адже зараз вона зовсім не мала грошей і вона не знала як довго зможе жити в готелі.

— У вас буде повна свобода, — Тарас намагався вмовити Марі.

— Добре. Я заберу свої речі і повернусь.

Марі не хотіла більше ні про що говорити, адже відчувала, що цей бій вона програла, вона поступилась. Та показувати Тарасу цього не мала бажання.

Тому Марі спокійно повернулась і вийшла з кімнати. У коридорі на неї чекав вже знайомий їй чоловік.

— Пані Бойчук, вам показати вашу кімнату? — чоловік був дуже стриманим.

— Марі, звіть мене просто Марі. Я тут не часто з’являтимусь. Тож, пізніше…

— Якщо у Вас виникатимуть якісь питання, звертайтеся до мене. Мене звуть Назар. Тараса краще не турбувати через різні дрібниці, — його слова прозвучали якось різко, а сам він виглядав дуже серйозним і зосередженим.

— Не питання. Для мене так навіть краще.

— До зустрічі, Марі. На вас чекає машина, вона відвезе вас до готелю. Так набагато зручніше.

Марі вийшла з будинку і сіла в шикарне авто. Відразу ж набравши номер на телефоні.

— Знайшов ще щось?

— Що за дивні звуки? Ти що в авто? — Андрій був дуже здивований.

— Так, а чому тебе це так дивує?

— Ти не їздиш ні на авто, ні на автобусах, ні на метро. Ти ходиш пішки, що він з тобою зробив? — жартома запитав Андрій.

— Я не їжджу на громадському транспорті із зрозумілих причин. А власного авто, як тобі відомо, в мене немає. Я житиму в нього поки тут все не закінчу.

— Повтори, що ти робитимеш)?

— Я не хочу про це говорити… — Марі не подобалась увесь цей задум. І хороший настрій Андрія її тільки дратував.

— Боже мій, ти закохаєшся в нього)))! — якось схвильовано промовив друг.

— Я вже нікого не полюблю, — спокійно відповіла Марі.

— Ти впораєшся? — вже геть іншим тоном запитав Андрій. Він чудово розумів, що зачепив тему, на яку вони намагались ніколи не говорити.

— Давай так, ми більше не будемо повертатися до цієї розмови? Домовились? — голос Марі звучав тихо і сумно.

Чи пам’ятаєте ви час, коли вам було 18? Як тоді мріялося, вірилося в майбутнє, у те, що ваші мрії здійсняться… А Марі кожного дня жене від себе ці думки, щоразу змушуючи себе не мріяти, не чекати, бути сильною та дорослою. Настала пауза ніби за цими словами стояло набагато більше.

— Добре, в нього є комп’ютер?

— Думаю, знайдеться якийсь…

— Я все скину на нього, бо це буде дуже довго, а я зайнятий.

— Ну звичайно, як завжди. До зв’язку.

— Хоч би раз сказала бувай, а то ніби на війні!

— Я і є на війні, — Марі поклала слухавку.

Марі приїхала не до готелю, а на вокзал. ЇЇ речі зберігались у камері схову. Адже без них тікати легше, у тому разі, якщо раптом її виявлять в готелі. Марі жила так вже досить довгий час, тому що часу на підробіток взагалі не лишалося. Тренування, переїзди, збір інформації, — і так по колу. Вона вже й пригадати не могла, коли вона востаннє спала. Напівдрімоту сном не назвеш, а це так і було: ніколи не можна було засинати міцно, у будь-який момент Марі могли виявити. Тому вона навіть трохи раділа, що сьогодні є нагода поспати та ще й прийняти душ). І не боятися, що будь-якої хвилини її можуть знайти і доведеться знову тікати.

Повернувшись, Марі не встигла постукати у двері, як на порозі вже її чекали. Це був Назар. Він узяв її речі і пішов сходами нагору.

Високий, сильний чоловік, впевнений у собі, але досить стриманий. Марі чудово розбиралась у людях, тому могла з упевненістю сказати, що Назар не міг бути простим працівником у цьому домі. Занадто вже він був розумним і вихованим. Але хто він — поки що для Марі було загадкою.

— Це буде ваша кімната. Облаштовуйтесь. Якщо бу…

— Буде потрібно, питатиму), — Марі усміхнулась до Назара, бо схоже на те, що це єдина людина за останній час, кому можна довіряти.

— Так, — досить стримано відповів Назар.

— І мені потрібно… мені потрібен комп’ютер з доступом до інтернету. І якщо вам не складно, передати, дані доступу Андрію?

— Добре. Це все?

— Так. Дякую.

Назар, вийшов, а Марі залишилась оглядати кімнату. Вона була затишна, простора і гарна. Марі із задоволенням би тут лишилась, але вже було за полудень, і тому дівчина почала поспіхом збиратись. Вона вкинула в сумку цікавої форми кинджал із неймовірно красивою дерев’яною ручкою. Це поки що все, що було в неї з необхідного на сьогодні. Бинти, знеболювальне, адже інколи все проходить не дуже гладко, телефон (без нього вона нікуди). Мері поспіхом попрямувала до дверей, швидко збігла сходами, відчинила двері і раптом зіткнулась із Тарасом.

— Ооо, ви куди? — якось так спокійно, просто запитав він, ніби вони просто хороші знайомі.

— Я поспішаю, — навіть не дивлячись на Тараса відповіла Марі.

— Вечеря буде за півгодини, зачекаєте? — ввічливо запропонував Тарас.

Марі поглянула на нього з такою цікавістю, що Тарасу стало якось ніяково, ніби він бовкнув якусь дурницю. Але ж так і було, він поселив у себе якусь незнайомку для того, щоб вона захистила його від якогось демона. Демона… тільки подумати, більшій половині планети це здалося б повною нісенітницею. І він кличе її на вечерю. Вони ж зовсім чужі одне одному. І Марі хотіла, щоб так було й надалі.

— Я йду. Підключіть інтернет до мого комп’ютера, я не знаю коли повернуся, не чекайте…

І вона поспіхом вийшла, ніби тікаючи від Тараса. А він посміхнувся Марі в слід, геть не розуміючи цю дівчину. Що з нею? Чому вона така? Якась не така як всі? І справа зовсім не в тому, що вона дійсно не така як всі. Справа в тому, що було в ній ще щось таке, чого не міг збагнути Тарас. Постоявши ще якийсь час, доки Марі не зникла з поля зору, він зачинив двері.