Вона

Розділ 3 Тарас або (Перша зустріч)

Так от, Марі потроху ставало цікаво що ж за зустріч її очікує? Але вона відчувала що нічого хорошого ця зустріч не принесе. Вона бачила як вигляд за вікном змінював міські будинки на дерева і поля. У Марі був час подумати, що її чекає, і куди її везуть, вона могла б усе це передбачити, але не хотіла. Вона розуміла, що цю ситуацію вже не змінити. Тому змирилась із неминучим і чекала на зустріч.

Машина виїхала з містечка і зараз рухалась передмістям. Будинки віддалялися один від одного. В очі кидалось і те, що кожен наступний будинок був розкішніший за попередній, а угіддя збільшувались у площах. Але Марі ще перед тим, як побачила ці будинки, прекрасно розуміла, що найняти охорону навряд чи зміг би простий робітник. Тому приблизно такого перебігу подій вона й очікувала. Машина звернула з головної дороги і тепер рухалась зеленим тунелем. Марі зрозуміла, що вони їдуть до одного з тих розкішних будинків, які вона бачила дорогою. Машина під’їхала до старовинного будинку, на вигляд він був схожий на замок. Відчинились ворота і через вікно машини Марі побачила чудове подвір’я. Зелені газони, доглянуті дерева, квіти, і їй спало на думку, що в цьому будинку має жити за сценарієм велика, щаслива сім’я. Яка насправді наївно вірила, що жити в замку це круто. Машина зупинилась. Чоловіки вийшли з машини, Марі вийшла за ними. Вона підняла голову і подивилась на небо. Цікаво чи побачить вона його знову? Питання ніби й дурне. Та розуміючи таємничість ситуації, потрібно бути готовим до всього, навіть не до найкращого повороту подій. Та все ж Марі спокійно рушила за чоловіками до будинку. Відчинились двері, і вона увійшла. Це був як їй здалося, дуже затишний будинок, добре обставлений, Марі на мить стало ніяково, вона згадала власний дім. Так, він був зовсім не такий як цей, але був майже так само затишний, як і її. А можливо, це все через те, що Марі давно не була у звичайних будинках, де люди живуть звичайним життям. Марі дивилась на зовсім чужий для себе дім, а думками перенеслась до власного. Який він тепер? Чи щось змінилось? У вітальні Марі зустрів чоловік значно старший за неї. Дівчина машинально подумала, що йому напевно десь стільки, скільки і її батьку. Чоловік кивнув двом Маріним супроводжувачам, і вони вийшли з будинку не промовивши ані слова. Марі ж не змогла промовчати.

— Хлопці, а попрощатись? Якось не гарно з вашого боку, — Марі обернулась до чоловіків, та ті, не звертаючи на її слова ніякої уваги, вийшли з будинку.

— Пройдіть за мною, будь ласка, — сильним, глибоким голосом сказав чоловік. І пішов крізь вітальню.

Зупинившись біля дверей, він спокійно відчинив їх і жестом запропонував Марі увійти, хоча сам, здається, не збирався цього робити. Марі переступила поріг, ще раз поглянула на чоловіка, який зустрів її в будинку і зайшла в кабінет. На мить їй здалося, що вона там сама. Та не встигла вона роззирнутись як з боку пролунав чоловічий голос.

— Добрий день, Марі, — із сусідньої кімнати вийшов чоловік.

— Ми з вами не знайомі. Що ви від мене хочете? — Марі роздратовано буркнула до незнайомця.

— Перейду відразу до справи, я хочу щоб ви стали моїм охоронцем, — чоловік рушив до столу, який стояв по інший бік кабінету і сів у крісло за стіл.

— Я схожа на охоронця? — іронічно запитала Марі. Вона не зробила ані кроку, показуючи цим, що не налаштована на розмову. — Та й охорону зазавичай через агентство вибирають, а не шукають на вулиці і під дулом пістолетів, силоміць привозять бозна-куди! Чи щось у світі змінилось, а я цього не знаю??? — вона поглянула на чоловіка, що уважно дивився на неї. — Думаю, що ми все з’ясували. Бувайте, — вона вже було повернулася йти.

— Вибачте, я навіть не представився, мене звуть Тарас. І перш, ніж ви підете, я хотів би вам дещо розповісти, — чоловік підвівся з крісла. Він був рішуче налаштоний.

— Знаєте, у мене немає часу на розповіді, — Марі спробувала видавити посмішку, але їй це погано вдалося.

Вона повернулась обличчям до дверей, але на мить зупинилась. Щось підказувало їй, що потрібно залишитись. І це відчуття її дуже бентежило, адже зазвичай воно не приносить нічого доброго.

— Марі, зачекайте…

— І взагалі, звідки ви мене знаєте? — Марі повернулась до чоловіка. Вона вже вирішила, що залишиться. З одного боку вона розуміла, що чуття її не підводило ще жодного разу і вона без сумніву вплутується в якусь халепу, а з іншого — її дуже цікавило як її знайшли. Адже це означало, що їй потрібно бути обережнішою.

Тарас поклав на стіл папку. Він рукою показав, що Марі може підійти і сама про все довідатись.

Марі стояла нерухомо.

— Що це? — очі Марі прикипіли до папки.

— Погляньте, вам буде цікаво, — Тарас показав, що Марі може сісти в крісло навпроти.

Марі повільно підійшла до столу і підсунула до себе папку. Легким рухом вона розгорнула її і здивувалась навіть більше ніж очікувала. За ввесь цей час вона навчилась контролювати власні емоції, але від побаченого їй стало важко дихати, і Тарас це відчув. Вона кинула настільки різкий погляд на нього, що Тарас аж відсахнувся. У її очах він побачив рішучість і неймовірну силу, і це його полонило.

Марі швидко перевела погляд на те, що було в папці. Серце стискалось. Адже все, що вона так старанно намагалась забути, заховати в найвіддаленіші закутки свідомості, усе її життя було тут, в цій папці. Розкладене по поличках. По таких детальних, що з кожною наступною сторінкою, серце стискалося все сильніше. Не від того їй ставало боляче, що там були такі дрібниці, а від того, що там було її минуле. Минуле, яке вона із таким болем і жалем згадує. У папці було все: від того, де і коли народилась до того, кому вона телефонувала сьогодні вдень. Вона згадала, що так і не повідомила Андрія, що з нею трапилось. Були прописані всі її маршрути, ну майже всі, все ж таки вона знала як потрібно маскуватися. Були подробиці, яких вона взагалі б мала бажання здихатися але, на жаль, не могла. І тепер, гортаючи всі ці подробиці, викарбувані на папері, Марі із сумом розуміла, що це, як би вона не заперечувала, було її життям.

Усе ж Марі зібралась із думками, опанувала себе, загорнула папку і поглянула на Тараса.

— Дякую за те що не полінувались, зібрали мою біографію, можна я заберу її собі, як подарунок? — Марі вже повністю опанувала себе і тепер виглядала абсолютно спокійною і впевненою у собі.

— Як ви помітили я багато про вас дізнався, і можливо, ви зрозуміли навіщо я вас відшукав? — Тарас вже знову сидів у своєму кріслі і дивився на Марі, яка стояла по інший бік столу.

— Не знаю, можливо, ви якийсь багатий маніяк і так шукаєте своїх жертв? — Марі скорчила гримасу.

Вона не збиралась ось так просто, першому зустрічному, розповідати про себе. Побачивши, що Тарас не зацінив жарт, або взагалі його не сприйняв, вона продовжила вже іншим тоном.

— Ви знаєте я і так тут засиділась, мені вже час. Була не дуже рада познайомитись, — Марі після всього побаченого не бажала продовжувати розмову. Вона не гнівалась на Тараса, що той накопав на неї стільки всього, вона сердилась на себе, що за весь цей час не змогла придушити в собі біль. Тому в такому стані вона не хотіла ніяких розмов.

— Я знаю хто ви! — якось дуже голосно сказав Тарас. Він поглянув на Марі так само рішуче, демонструючи те, що не збирається так просто відступати.

— Ну і хто я? — Марі вже починала забавляти ця розмова.

— Ви мені потрібні… — зараз вираз обличчя Тараса змінився, і воно виглядало майже благально.

— Боже, як це мило, але ви не в моєму смаку, — Марі скорчила саркастичну гримасу. Вона не могла терпіти коли чоловіки показували свою слабкість. Вона чомусь наївно вірила, що справжній чоловік має бути сильним.

— Ви вбиваєте погань! — випалив Тарас. І, напевно, сам засоромився своїх слів. Бо пролунало все це якось аж занадто дивно.

— Що? Кого вбиваю? — Марі аж ошелешило від такої цілковитої прямолінійності.

— Чому ви були у психіатричній лікарні? — Тарас перейшов у наступ, зрозумівши, що до співчуття Марі байдужа.

— Знаєте, у вашому звіті все написано, почитайте! — Марі стиснула зуби. — Ви добре підготувались! — і жбурнула йому звіт.

— Вибачте, — вже трохи заспокоївшись промовив Тарас. — Мені загрожує небезпека, і мені потрібна Ваша допомога.

— Кажу ж, Ви мене з кимось плутаєте, я просто подорожую країною. До побачення, — Марі розвернулась і вже підійшла до дверей.

— Ви мисливець за демонами. Страж чи борець? Таких як Ви називають по-різному…

— Вам би теж відпочити в психіатричній лікарні, не зашкодило б! — робити це було насправді легше, аніж говорити про це, тому Марі не збиралась так легко відкривати всі карти. Адже вона не знала, з ким має справу. Тому стояла на своєму.

— Просто вислухайте мене. Ви говорите, що подорожуєте країною, я оплачу ваш час, просто вислухайте мене.

Щось всередині підказувало їй, що він і справді потребує допомоги, але водночас її щось дуже бентежило. Усе ж вона повернулась, підійшла до столу і, не зводячи очей з Тараса, сіла в крісло.

— Для моєї подорожі мені і справді потрібні гроші, — посміхнулась Марі, але зовсім не тому, що Тарас їй сподобався.

Їй стало смішно, що гроші таки дійсно багато що вирішують в житті. От вона вже сидить у кріслі і збирається слухати якусь історію. І єдине, що її змусило це зробити, були гроші. А той, хто сидить навпроти, це прекрасно розуміє.

Вони сиділи одне навпроти одного, дивились один на одного і, здавалось, їх розділяв не стіл, а ціла прірва. Вони не розуміли одне одного, чи то не намагались зрозуміти. Але все одно сиділи, щось тримало їх обох. Як шкода, що ми не знаємо інколи нашого майбутнього. А можливо це наша найбільша перевага, бо так би нам було б зовсім не цікаво жити. От і зараз ці двоє, ще нічого не знаючи про майбутнє, розуміють одне: людина навпроти — це чужа людина, з якою не має нічого спільного і навряд чи буде. Це тривало менше хвилини. Тарас видихнув і спокійно почав розповідь.

— Моє прізвище Лісовські…

— О, одну хвилиночку, — Марі дістала телефон і набрала номер. — Тарас Лісовські, шукай, — в телефоні пролунав голос та Марі вже поклала слухавку. — Що? — Марі помітила чи то роздратування, чи то занепокоєння на обличчі в Тараса. — Я ж не заручниця?

— Я так розумію, ви вже прийняли рішення стосовно мене? — він допитливо поглянув на Марі.

— Я ще нічого не приймала…

— Ну добре, тоді я продовжу. Моя сім’я була вихідцями з відомої польської княжої сім’ї. Але мій пращур все втратив, він розорився. На кону було його життя і, щоб врятувати себе, він пішов на страшний крок… — Тарас похилив голову. Було видно як тяжко йому про все це говорити. Та він зібрався із силами. Розправив плечі. І тільки зараз Марі помітила який він красивий.

— Крок, за як ми всі розплачуємось. Інколи люди в розпачі здатні на страшні речі. Та я не буду відволікатись на це. Мій прадід переїхав до України у 1920році. Як мені відомо наша сім’я, жила в різних країнах. Але відтоді ми залишились жити тут. Адже зрозуміли, що постійні переїзди і втечі нічого не дадуть. Мої предки займалися перевезеннями і в них це добре виходило. Моя сім’я була дуже відомою…

— Що ж вам не сиділось у Польщі? — Марі хотіла пожартувати, проте вона побачила сум на обличчі Тараса і зніяковіла в кріслі.

— У 1899 році помер мій прапрапрадід.

— Я вам звичайно співчуваю, але всі колись помирають…

— Сарказм вам не пасує, — колюче сказав Тарас.

— Ви не знаєте, що негарно робити зауваження людині, у якої просите допомоги? — Марі холодно поглянула на Тараса.

— Стривайте, все ж таки я розповім до кінця, — Тарас не збирався підтримувати суперечку. — Того дня, коли він помер, йому виповнилось 25 років. Молодий, здоровий, ніяких уроджених хвороб, зовсім ніяких причин для такої раптової смерті. Усе ж сім’я змирилася із втратою і продовжувала жити далі. У нього залишився син — мій прапрадід — він виріс, перейняв сімейне справу, розвивав її далі, але в день, коли йому виповнилось 25, він теж помирає і теж без найменшої на те причини. І знову в нього залишається маленький син. Щоб вас це не дивувало, у нас в роду народжувалися лише хлопчики. Ви знаєте, мого прадіда це дуже турбувало, він відчував, що тут щось не так, і він хотів дізнатися, що саме відбувається з його родиною. Він не міг збагнути, чому все так. Адже бізнес завжди процвітав, успіх завжди був на стороні родини, кожне наступне покоління народжувалось ще здоровішим і красивішим за попереднє. Але… тривалість життя була така коротка. Чому? — Він поглянув на Марі, ніби очікуючи від неї відповіді. — Він дослідив усе, що було можливим про свого батька і діда, але він не знайшов жодної причини їхньої раптової смерті.

Марі уже розуміла про що йде мова, і їй поступово ставало шкода Тараса, людину, яку вона взагалі не знає, але яка напевно добре знає її. Вона розуміла, як це несправедливо розплачуватись за чужі помилки. І як це нечесно бути заручником долі.

— І врешті—решт він наважився звернутися до ворожки. Знаю, звучить не дуже науково), — Тарас спробував посміхнутись. — Він знайшов найкращу. Те, що вона йому розповіла спочатку розсмішило його, а потім налякало так сильно, що він сам хотів покінчити з життям. Вона розповіла, що наш предок, щоб урятувати своє життя і статки… Продав свою душу. Але, як виявилось, не тільки свою. Була укладена така собі угода. Предок отримує багатство, успіх, везіння, але дуже мало часу, щоб насолодитись усім цим. А демон — його душу і душі всіх наступних поколінь, поки зв'язок не перерветься. Тобто, доки у когось із нашої сім’ї не встигне народитись син, — Він машинально поглянув на свою праву руку, яка лежала на столі, на ній не було обручки. І ДУЖЕ ШВИДКО ВІДВІВ ПОГЛЯД. Але Марі це звичайно ж помітила.

— Прадід поцікавився в неї, чи є можливість розірвати угоду. Але вона відповіла, що угоду розірвати неможливо. Є лише один спосіб: вбити демона раніше, ніж той уб’є прадіда. Та це був непростий демон, — знову якось зніяковів Тарас, адже він ніколи про таке ні з ким не говорив. — Це був один із найсильніших демонів. Ворожка назвала його «Повелитель душ». І для того, щоб його вбити, потрібна найпотужніша зброя. У нього була лише ця тоненька соломинка, і він за неї вхопився. Прадід так прагнув жити. І почав шукати…

Потім Тарас зробив паузу, (він ніби боявся продовжувати), подався вперед і майже пошепки промовив.

— Ви чули про дуель Бога і Люцифера?

Марі чула. Вона не могла не чути. Адже в її світі це найвідоміша історія, де кожен прагнув знайти ту зброю. Вона не знала, чи це реальна історія, проте легенду чула. І знала, що саме в цій легенді найцікавіше. Але вона знову зробила вигляд, що нічого не розуміє, і так поглянула на Тараса, ніби перед нею дійсно сидить божевільний.

— Для цієї дуелі було створено два револьвери: один для Бога, з нього можна було вбити будь-яке зло, навіть найсильніше, а інший — для Люцифера, з якого можна було вбити добро. І до цих револьверів було створено по комплекту куль. Дуель відбулась, але кожен постріл був марний. І коли в кожного залишалось по декілька куль… Люцифер випустив усі до останньої, Бог ні… Кажуть він кинув його на землю і пророчив, що колись його воїн виконає цю місію.

— Хвилинку, хвилинку, гадаю я зрозуміла до чого ви ведете, він мав знайти цей револьвер? Цікаво і в якому такому музеї він знаходиться)???

— Так. Він знайшов його. Є багато артефактів, які б могли знищити цього демона. Але йому все ж удалось знайти револьвер. Звичайно, такі речі не зберігаються в музеї, проте ми його знайшли. Слава Богу, хоч у чомусь наше прокляття нам стало в пригоді. Прадід витратив багато часу і грошей, на пошуки його по всьому світу. Але він тепер у нас.

Очі Марі розплющились так широко, що її здивування міг не помітити лише сліпий. Вона була впевнена, що це неправда, тобто, що це не може бути саме той револьвер, про який йдеться в легенді. Але саме розуміння того, що це все ж може бути правдою, вже просто ошелешило Марі. Тарас зрозумів, що йому вдалося зацікавити дівчину.

— На жаль, мій прадід не знайшов його. А знайшов його мій дідусь, і знаєте де? Тут, в Україні, він був скрізь, в усіх намолених місцях, а він виявився тут. Дивно, правда? Ми приїхали саме туди, де на нас чекало спасіння).

— Для чого ж вам потрібна охорона, якщо ви маєте цю зброю? — вже зацікавленим тоном запитала Марі. — Нажаль істина приходить не завжди вчасно, не можна вбити того, кого не бачиш. А ви їх бачите, я знаю, адже бачите?

Він поглянув на Марі, намагаючись прочитати відповідь у її очах, тому що він і сам почав сумніватись, чи дійсно вона та, яку він так довго шукав? Але Марі перервала його роздуми своїм запитанням.

— Ви закінчили? Я повинна йти.

— Ви зможете так просто піти? — здається, цього точно не чекав Тарас, особливо побачивши зацікавлення Марі після того, як він сказав про револьвер.

— Вибачте, але я не та, хто вам потрібна.

— Я добре вам заплачу, — Тарас знову підхопився із крісла.

— Бувайте, — Марі поглянула на Тараса, спокійно встала і попрямувала з кімнати.