Вона

Розділ 20 Пригода ціною в життя

Приїхавши на те місце, яке бачила уві сні Марі вже було майже темно.

— Це воно, — відразу вийшовши з машини промовила Марі.

— Що воно? — спитав Дмитро, залицяльник, Анни, сподіваючись, що хоч зараз зав’яжеться розмова.

— Місце, яке ми давно хотіли відвідати), — відповіла Анна, сподіваючись що він не ставитиме зайвих запитань.

Дівчата вмовили Дмитра розвести багаття. Натомість самі, домовившись про все ще вдома, почали прочісувати берег річки. Марі описала хлопця, якого бачила уві сні. Тому погляди були спрямовані лише на хлопців з описаною зовнішністю чи принаймні схожими на такого. Людей було багато, бо був вихідний і напрочуд теплий день. Але швидко стемніло і розгледіти обличчя було дуже тяжко. Вони просто бродили уздовж берега і вдивлялись у людей і в сяюче полотно річки. Марі не знала, про що зараз думають її друзі, але в неї в голові вирував справжній шторм, думки вдарялись одна об одну і розбивались, мов бурхливе море об скелю. Марі не могла зосередитись. Вона просто інтуїтивно щось робила. І чомусь щиро вірила, що інтуїція її не підведе. Уже геть стемніло, час йшов і всі троє зійшлися на думці, що можливо це трапиться не сьогодні, а можливо геть не трапиться. Дівчата змерзли, бо були легко одягнуті, а про те, щоб узяти щось на ніч, годі й казати. Вони взагалі нічого не взяли з того, що зазвичай беруть на пляж, і напевно Дмитро це помітив, і його це зацікавило. Та дівчатам було на це щиро байдуже, вони взагалі не звертали на те уваги, а згуртувались біля багаття, щоб хоч трохи зігрітись.

— Киця моя, ти замерзла? — Дмитро підійшов до Анни. — Ходи до мене, зігрію))).

— Та ні нормально, біля багаття добре, — намагаючись приховати свої почуття, Анна криво посміхнулась до хлопця.

Марі поглянула на Андрія, у якого напружилось все тіло. Він вдивлявся на Анну з Дмитром крізь багаття. Кулаки його стиснулись. Марі раптом відчула напругу й у власному тілі. Вона відчувала як швидко б’ється серце Андрія. Вона відчувала як він біситься, як намагається вгамувати в собі цей гнів і як важко йому це зробити.

— Я піду ще пройдусь. А ти подивись, щоб Дмитро палку не перегинав, — Марі поклала руку Андрію на плече і повільно сповзла на стиснутий кулак. — Не хвилюйся. Ти ж знаєш, що він тут лише через те, що нас треба було відвезти.

Кулак Андрія розтиснувся, і він ніжно поглянув на Марі.

— Іди. Я побуду тут.

— Андрію, тільки… — Марі знову торкнулась його руки і поглянула в очі.

— Обіцяю, триматиму себе в руках))). Іди, — посміхнувся у відповідь Андрій.

Це й був той момент, коли Марі та Андрій відчули цей нерозривний зв'язок, який утворився між ними і з того моменту поєднував їх невидимим ланцюгом. Момент, який Марі справді ніколи не забуде. Адже тоді вона зрозуміла, що хоч би що трапилось, у її серці буде людина, яка ніколи її не зрадить. Людина, яка вірить в неї. Людина, з якою вона може бути сама собою і не боятись, що її скривдять. Чоловік, який буде для неї усім: справжнім другом, прикладом, опорою. Звичайно вона тоді ще того не розуміла. Але з кожним днем розумітиме, що він буде для неї ідеальним чоловіком. Проте як інколи буває цікаво в житті: нам геть не потрібні ідеальні люди, нам потрібні кохані. Але Марі в той час ще не знала й цього.