Вона

Розділ 21 Сварка

Марі сиділа на своєму ліжку і чекала, коли Тарас повернеться додому. Вона не хотіла затягувати з розмовою і не мала бажання чекати до ранку. Було вже досить пізно Марі геть не хотілось спати. Раптом вона почула як під’їжджає машина до будинку, і вона попрямувала на перший поверх.

Марі майже спустилась, коли Тарас відчинив двері. Зайшовши в дім, він побачив Марі і щиро посміхнувся.

— Не варто було мене чекати. Але мені дуже приємно, — Тарас ще ширше посміхнувся.

— Я б хотіла поговорити. Можете приділити мені декілька хвилин? — і серце Марі дивно стиснулось. Якесь секундне відчуття, ніби перехоплює дихання.

— Так, звичайно. Проходьте у кабінет.

— Він зайшов перший і сів у своє крісло за столом. Слідом за ним зайшла Марі і сіла навпроти.

— Усе добре? Ви якась стурбована.

— Я хотіла поговорити про вас, — Марі запнулась, бо правду кажучи, не знала, як те все зробити правильно.

— Про мене? — Тарас не дуже здивувався. — Так давайте.

— Спробую з початку… — Марі намагалась зосередитись. Але те серйозне налаштування і логіка її думок із часу розмови з Назаром кудись поділось. І тепер усе вивилось якоюсь нісенітнецею. — Ви знаєте хто такі емпати?

— Хто??? — було видно, що Тарас про це нічого не знав.

— Емпати, це люди, які відчувають інших людей.

— Відчувають??? Це ж як??? — Тарас уже не розумів до чого ця розмова.

— Вони відчувають емоції і почуття інших людей як власні. Це досить складно пояснити…

— Марі, ви мене геть заплутали, до чого ви ведете?

— Я емпат. Я відчуваю всі почуття й емоції людей, які знаходяться поруч. Не всі борці мають такі здібності, це мені до всього іншого накинули, — Марі поглянула на Тараса. Вона сподівалась, що Тарас усе зрозуміє і більше нічого не потрібно буде казати.

— Ооо, — Тарас геть розгубився. — І ви знаєте, які емоції я переживаю?

— Так, знаю. І хочу вас про дещо попросити… — Марі уявлення не мала, про що вона має просити… Щоб він від неї відчепився? Але це не так. Що, що йому сказати??? Ця пауза здавалась вічністю. Кожна секунда була такою тяжкою. — Щоб ви покинули будь — які думки про м…

— А ви не думаєте, що це попросту ваші емоції? — не дав договорити їй Тарас. Він усе зрозумів… — Що це ви це все відчуваєте? — він не хотів зараз у цьому зізнаватись, нехай і зізнаватись не було в чому, нехай і сенсу не зізнаватись не було. Та не тепер і не так.

— Ні! — Марі розуміла, що це не найкращий час для з’ясування відносин. — Мені складно, мене це відволікає від справи. Та й ви маєте зараз турбуватись лише про власне життя. Ви мене не цікавите і я хочу, щоб і до мене ви відчували рівно такі ж почуття, — Марі підвелася з крісла і попрямувала до дверей. — До завтра.

Марі вийшла з кабінету, а Тарас так і залишився сидіти у своєму кріслі. Він просидів там довгий час. Перебирав у думках усе сказане Марі. І не міг повірити, що вона знає про його ставлення до неї, але залишається такою холодною. Та яке там ставлення, це навіть симпатією назвати не можна було. Тоді що це? Тарас шукав відповіді на запитання і на жодне з них не знаходив. У нього в голові постійно лунало її «НІ». Він не розумів, чому після всього сказаного Марі, йому було зараз так погано. Ніби частинку душі забрали. Він навіть уявити не міг, що його почуття, які так раптово виникли до Марі, виявляться такими сильними з його боку і такими заперечливими з боку Марі. Він злився на Марі, та понад усе злився на себе. Чому він так близько до серця сприйняв цю розмову? Чому зараз сидить тут і з голови не йдуть її слова. Як він завтра зустрінеться з МАРІ? Що казати їй, як себе поводити? На ці запитання Тарас мусив знайти відповіді.

Цієї ночі не спав мабуть весь світ. Марі не спала, адже насправді переймалась через те, що образила Тараса. Вона лежала в ліжку, не заплющуючи очей, і переконувала себе в тому, що все зробила правильно. Вона чудово розуміла, що не була до кінця чесною з Тарасом. Але так само добре розуміла й те, що ніякої історії з цього не вийде тому й починати це все було не варто. Тарас не спав, бо злився на себе, злився на Марі. На себе, тому, що дозволив собі почуття до дівчини, із якою в нього ніколи б не могло бути нічого спільного. На Марі через те, що вона була настільки чужою йому і чітко дала зрозуміти, що для неї він не існує. Назар, який за всім цим спостерігав від першого дня, як вони зустрілись. І якому було не менш важко, адже Тарас був для нього як син. І краще він буде живий хоч і з розбитим серцем, аніж це буде його фатальною помилкою. Назар не дозволить… Не дозволить забрати в Тараса той мізерний, але все ж таки шанс на життя. Він зробить усе і навіть більше, ніж від нього залежатиме.

Дім не спав, по ньому літали думки трьох людей, які були одне одному чужими, але історія яка об’єднувала їх, провела від кожного до кожного невидимі ланцюги, які ніхто й ніколи не розірве. І кожен з них це прекрасно розумів. І кожен намагався зробити так, щоб ці ланцюги були якомога тоншими, адже що тоншим буде ланцюг зв’язку, то легше буде їм попрощатись. Так минала ніч. Так спливали думки. І так кожен дійшов єдиної думки. Настане новий день, кожен буде робити те, для чого він тут і все. Це все, що від них вимагається. Почуттям тут не місце і винних у цьому немає. Це здається й засмучувало всіх найбільше, адже так хотілось виплеснути на когось гіркоту і образу, а зробити це було ні на кого, адже вони разом були в однаковісінькому становищі. За вікном світало.

Марі напевно заплющила очі лише під ранок, але їй цього вистачило. Близько шостої ранку Марі підхопилась з ліжка.

— Алло. Вибач, що так рано. Русалка.

— Алло… так, зараз Марі, секунду, зачекай, я ще сплю… Хто? — сонним голосом спитав Андрій.

— Русалка десь поруч. Знайди, будь ласка, я сьогодні ж виїду. Андрій, здається, почав просинатись і поволі міркувати стосовно слів Марі.

— А як же Тарас???

— Завтра ж повернусь. Я думаю так буде навіть краще…

— Що відбулось? — Андрій справді вже прийшов до тями. — Ви посварились?

— Я не хочу про це говорити. Знайди русалку. А я спробую ще застати Тараса, щоб сказати, що їду.

Це спочатку Андрія дивували розповіді Марі, вони довго шукали цих істот, жодного уявлення про них не мали, нічогісінько про них не знали. Не знали чому, за якими ознаками їх треба було шукати, які їх особливості. Це займало багато часу. Вони спершу, не завжди встигали, і Марі завжди винила в усьому себе. Насправді то було цілу вічність тому. Але щоразу кожна смерть, за яку Марі була відповідальна, залишалась з нею назавжди. Вона майже завжди забувала скільком людям допомогла і чомусь не могла пробачити жодної смерті. Зараз усе простіше, достатньо лише назвати істоту яку Марі вже легко впізнавала, а Андрій передусім знав, за якими прикметами шукати. Простіше й для Марі, вона чомусь вже не може так сильно страждати як мала б.

Марі швидко поклала слухавку і збігла по сходах. За хвилину вона стояла перед дверима і збиралась постукати. Вона вже піднесла руку до дверей, але чомусь не наважувалась. «Хоч би він ще був. Як поглянути йому в очі. Як він?» — подумала вона.

Марі постукала і майже тієї ж миті двері відчинились.

— Доброго ранку. Добре, що я вас застала, — з останніх сил Марі намагалась зробити вигляд, що вчора нічого не сталось.

— Доброго ранку, — Тарас дивився на Марі, так ніби бачить цю дівчину вперше.

— Мені потрібно поїхати.

— У якому сенсі? Куди? — Тарас ніби цього й очікував, що Марі просто поїде від них наступного ранку. Вона змінилась в обличчі, як він міг подумати, що вона просто візьме й поїде? Утече? Насправді він погано її знав, Марі ніколи не здавалась. І цього разу не збиралась це робити. Хоча справді раділа, що може поїхати на деякий час.

— Русалка. Потрібно допомогти. Бо ті бідні хлопці, всі перетопляться, біжучи за примарною красою.

— Але як ви можете поїхати? — не розумів Тарас. Для нього це звучало так, ніби Марі дійсно просто тікає.

Марі відчувала всю лють, яку Тарас намагався придавити, вона відчувала як він злиться на неї.

— Це всього на всього на декілька днів. До вашого дня народження ще майже місяць, а я не можу сидіти склавши руки. Зрозумійте мене, не можу, — Марі намагалась впіймати погляд Тараса, але він з усіх сил намагався не дивитись на неї. Адже йому здавалось, якщо він погляне їй в очі, усе полетить шкереберть.

— Так добре, — Тарас розумів, що присутність Марі в домі тільки погіршить ситуацію. — Їдьте. Стосовно грошей домовтесь із Назаром.

Тарас обійшов Марі в дверях, ніби її там вже не було. І від цього серце Марі стислось якимсь несамовитим болем, що зненацька охопив її. Краще б він на неї розкричався. Краще б говорив, що вона не може поїхати, що вона має залишитись, краще б заборонив їй їхати. Але тільки б не робив вигляд, що її не снує.

— Я повернусь, — Марі промовила, ці слова Тарасу в слід, але він, ніби їх не почув.

Марі ж сама просила його про це ще декілька годин тому. Але чомусь навіть уявити не могла, що їй буде так погано. У неї виникло таке відчуття наче вона втратила щось вкрай важливе. Таке вона відчувала давно, відколи перестала спілкуватися з Анною, чи зрозуміла що втратила сім’ю. Але ж то були рідні люди, яких вона знала досить довго. А чому це відбувається зараз, Марі не могла збагнути.