Вона

Розділ 47 Повелитель душ

Цього дня Марі прокинулась дуже рано. Вона поглянула на Тараса, і подумала про себе: «Нехай спить. Зараз немає ніякого сенсу його будити. Це станеться сьогодні.»

Серце в Марі, здається, зупинилось. Вона не могла дихати, критично не вистачало простору. Вона піднялась з ліжка і тихо вийшла в коридор, хотіла вийти на вулицю, але зрозуміла, що це їй не допоможе, тому попрямувала до гостьової спальні, де вже протягом тижня жив Назар. Оскільки всі знали, що це скоро трапиться, вона постукала. Двері за мить відчинились, і Марі побачила Назара. Більше йому нічого не потрібно було казати. Але від вигляду Назара їй зовсім не стало легше.

— Сьогодні? — Назар повернувся і сів на ліжко.

— Так, — Марі зайшла до кімнати. Здавалось вона зараз зомліє, тому ледве дійшовши до ліжка, вона сіла.

— Тарас вже знає?

— Ні, він спить.

— Де все відбудеться?

— У кабінеті, ввечері. Але я не змогла додивитися сон. Прокинулась. Раніше такого не було. Не розумію… Раптом я щось через це упущу? — Марі занепокоєно поглянула на Назара. — Раптом щось важливе, як так вийшло? Він з’явився, і я відразу прокинулась.

— Марі, не картайте себе. Ви знаєте де він з’явиться, цього має вистачити, адже діяти потрібно буде максимально швидко. Що потрібно від мене? — Назар намагався залишатись зібраним. Хоча це йому зараз вдавалось вкрай погано. Адже він вже й не знав, що йому робити. Він бачив стан Марі і посилати її на найтяжчий бій та ще й у такому стані було бездушно. Та Назар розумів, що на кону стоїть життя Тараса і змушений був триматись до кінця.

— Бути на відстані. І раптом що, викликати вчасно швидку, — Марі сумно поглянула на Назара. — Впевнена, що ви це і так знаєте. Але мушу сказати, ще раз. Я зроблю все, щоб його вберегти.

— Марі, я знаю. І хочу дещо сказати і вам. Будьте готові до всього. Ви все ж людина.

— І ще одне… У моїх речах є лист. Для Тараса. Якщо… — Марі не змогла продовжити. Повітря застрягло в горлі. — Віддайте його Тарасу.

— Добре.

Тяжчої розмови в житті Марі ще не було. Та на неї чекало ще гірше побачити зараз Тараса. Марі зайшла до спальні так само тихо, як і вийшла. Тарас вже не спав, але ще був у ліжку. Побачивши Марі, він все зрозумів.

— Сьогодні? — він поглянув на Марі, яка здавалося ледь стоїть на ногах.

— Так… — вона з усіх сил намагалась стримати сльози.

— Ей… — Тарас піднявся з ліжка і швидко підійшов до Марі, — чого ти? Усе буде добре, — він поцілував Марі і міцно-міцно обійняв. — Коли?

— Ввечері.

— Ну, тоді ми маємо цілий день. І я хочу, щоб ми провели його якнайкраще. Тому пропоную кудись вибратись.

Але як би вони не старались. Якби не намагались веселитись, кожне слово, кожен погляд, кожен дотик були сповнені смутку і печалі, так, ніби це останнє слово, останній дотик, останній погляд. Повернувшись додому вони сіли за вечерю. Але нікому не хотілось їсти. Марі дуже нудило і через хвилювання і через… Через те, про що Марі не могла думати. Але з думок це не йшло. Вона вагітна. Вагітна від чоловіка, якого безмежно кохає. Ось воно, те, про що можна тільки мріяти! Зараз їй здавалось, що все дійсно вийде. Марі дивилась на Тараса. І уявляла, якою буде реакція коханого, коли вона йому про все розкаже. Він, напевно, дуже зрадіє. Вона уявляла, як він обійме її і буде щось схвильовано розказувати їй, а вона його не слухатиме, бо у вухах від щастя шумітиме.

— Що? — зацікавлено запитав Тарас.

— А що)?

— Ти на мене щойно так цікаво дивилась). І так посміхалась). Мені сподобалось. Про що ти думала?

— Та я вже й не пам’ятаю), — Марі не збиралась усе так зіпсувати.

Вони мовчки піднялись із — за столу і пішли в кабінет. Марі взяла револьвер і сіла в крісло. Тарас сів у крісло за столом. Там де був у її сні. Вони мовчки дивились одне на одного і слухали як збігає хвилина за хвилиною, кожна з яких була неймовірно довгою, для тих, хто чекає і неймовірно короткою для тих, хто збирається прощатись. І це просто розривало душі обох.

— Я КОХАЮ ТЕБЕ, Марі.

— Не більше ніж я тебе.

— Ти принесла сенс в моє життя.

— Тарасе, не треба. Ти ніби прощаєшся зі мною. НЕ ПОТРІБНО. Завтра буде новий день. Добре? — Марі благально поглянула на коханого.

— Добре, — ніжно посміхнувся до неї Тарас.

Умить в кімнаті стало холодно і темно. Насправді нічого не змінилось але обидвоє відчули, як щось наближається, і наближається щось лихе. Марі зіскочила на ноги і приготувалась до пострілу. Усе її тіло напружилось, усі її відчуття були згуртовані навколо одного єдиного бажання — не схибити в потрібну мить. Тарас не витримав і миттєво зіскочив на ноги. Ще секунда і в кімнаті з’явився він. Це не була людина але силует був досить схожий. Усе його тіло було сумішшю шматків тканини плоті і кісток. Кінцівки були жахливими. Пальці були більше схожі на кігті чи то голі, загострені кістки. Демон був у рази більший від звичайної людини. І поки його тіло набирало фізичного стану, Марі навіть не ворушилась, потрібно було дочекатись, поки він остаточно стане реальним. Це були долі секунди, але для Марі вони були цілою вічністю. Ще мить і стріляти.

— Марі, що там? — Тарас не розумів, що відбувається адже поки демон не перейшов до фізичного стану, він не міг його бачити. — Він уже тут?

Марі не відповіла. Ще мить. Вона почула як зойкнув Тарас. Пора. Постріл…

Марі відчула як з її руки хлинула кров. А постріл був зроблений в стелю. Рука її була піднята в гору і по ній стікала кров. Вона не озирнулась, але почула як Тарас кинувся до неї. Мить і Тарас застиг біля неї не в змозі поворухнутись. Марі поглянула на демона. Він, навіть не торкаючись їх, керував ними. Марі зрозуміла, що це кігті демона тримають її руку, і що іншою рукою він схопив Тараса за горло. Вона бачила, як виступали червоні сліди на шиї Тараса і те, як він важко дихав.

— Дурне дитя! — Марі почула нестерпний шум і скрегіт, це був ЙОГО голос. — Ти думала, що здолаєш мене?

Марі розгублено дивилась на демона, не розуміючи, чому не діє захист? Він мав захистити її від будь — яких впливів. Залишилась тільки одна куля. Тільки одна.

— Не розумієш? — демон поглянув своїми пустими очицями на Марі. — У тобі тече його кров.

Вона з розпачем поглянула на Тараса. Такого коханого Тараса. Який не міг нічого сказати лише дивився на неї і не вірив своїм вухам.

— Та я угоду не порушую, — голос вражав в саме серце, такий він був жахливий. — Дитя може жити. Двадцять п’ять років у нього буде.

— Марі,— з болем видавив Тарас, — як?

— Вибач, — у Марі з очей котились сльози, — прости мені.

— Забери мене, — Тарас вже не зважаючи на біль. — Забирай.

Раптом Марі відчула, як рука звільнилась. І ХРИП. Вона поглянула на Тараса який задихався. Демон стискав свою руку все міцніше. Кинувшись до Тараса, Марі поставила на карту все: вона повернулась і звела приціл револьвера на демона. Але раптом, сильний удар в живіт, — і револьвер випав з рук, грюкнувши об підлогу. Марі відчула поштовх і, влетівши у стіну, впала біля дверей кімнати. Вона намагалась підвестись, але біль скував її тіло. Вона нічого не бачила, сльози заволокли важким, напівпрозорим полотном її очі. Вона не могла нічого вдіяти. Сльози невпинно текли і текли по щоках Марі, а шум у вухах заважав їй думати. Вона так хотіла почути Тараса, але не могла. Життя полишало її, наповнюючи все її тіло німою порожнечею, вона поступово провалювалась у безодню. Життя витікало разом з її кров’ю.

Марі відкрила очі. Вона була мертва. Усе всередині тіла померло. Вона оглянула палату. У кріслі сидів Назар.

— Скільки часу пройшло? — Марі навіть не дивилась на Назара.

— Три дні. Марі…

— ТАРАС… — Марі говорила спокійно й холодно.

Назар завмер.

— Його поховали вчора, Марі…— Назар здається кожне слово говорив з великими зусиллями.

— А ДИТИНА? — Марі й досі не поглянула на Назара. Вона дивилась на стіну перед собою. У неї по щоці котилась сльоза, проте вона цього не відчувала.

— Марі… їм не вдалось її врятувати, — він так тихо це промовив, що засумнівався, чи почула його Марі.

— Це був хлопчик, — Марі й досі дивилась на стіну. — Коли я зможу поїхати?

— Лікарі кажуть, що вам потрібно тут побути декілька тижнів. Занадто важкі травми.

— Завтра. Я поїду завтра. Ви все владнали, тут про мене ніхто не знає правди?

— Так, я все владнав. Ви хочете бути вдома? Я повідомлю Анну з Андрієм, вони за вами доглянуть.

Марі вперше поглянула на Назара.

— Їх не потрібно повідомляти. У дім, я не повернусь. Заберіть мої речі і револьвер та привезіть сюди.

— Але Марі, — Назар виглядав розгубленим, — Я МАЮ ПЕРЕДАТИ вам справи.

Він підняв зі стільця папку. Тарас усе залишив Марі.

— Але… — Назар не зміг продовжити, — ще тут лист.

Він простягнув папку Марі.

— Ні лист, ні його майно мені не потрібно, — відповіла Марі, знову втупившись втомленими очима на стіну. Її тон взагалі не змінився, коли ВОНА почула це. — Заберіть мої речі з будинку.

— Марі… я розумію… — Назар підійшов ближче.

— Ні, ви нічого не розумієте, — Марі поглянула на Назара. І він жахнувся. В очах Марі не було нічого, окрім порожнечі.

Він не продовжив далі. Назар опустив руки з папкою. Повернувся і пішов до дверей.

— Ще одне. Знайдіть обручку. Це все.

Назар вийшов з палати. А Марі, не рухаючись, так і пролежала в ліжку, дивлячись на стіну перед собою.

Назар прийшов до Марі за три дні. Марі знала, що він напевно про все дізнавався у лікарів, але до неї не заходив. Вона навіть з ліжка піднятись не могла. Тому Назар розумів, що краще їм не бачитись. Марі намагалась піднятись але впала, і лікарі знайшли її непритомною на підлозі. І тому, коли цього дня Марі змогла звестись на ноги, уже за кілька годин у палаті з’явився Назар з її речами. Марі ледве одяглась, не дозволивши Назару допомогти їй.

— Марі, це те, що ви просили, — він простягнув сумку одній руці, а коробку з обручкою в другій.

Марі опустила сумку на підлогу, узяла коробочку обома руками і розкрила її. У ній сяяла прекрасна обручка. Запанувала тиша. Марі прикипіла поглядом до коробочки.

— Я йому пообіцяла, що скажу так, — вона дістала з коробки обручку, а саму коробочку кинула на ліжко.

— Марі, не потрібно, Тарас цього б не хотів, — він поглянув на Марі очима повними жалю.

Марі одягла обручку.

— Марі, ви ще така молода, не робіть цього.

— Мені вже час, — Марі, зціпивши зуби від болю, підняла сумку. Вона, здається, знову не помічала Назара в палаті.

— Вас відвезти на цвинтар?

— Я туди не поїду, — Марі вийшла з палати, нічого не сказавши Назару, навіть не поглянувши на нього.

На неї чекала важка робота, адже демон порушив угоду. А ОТЖЕ БУДЕ ЗНИЩЕНИЙ.

Марі попрямувала туди, звідки приїхала ще місяць тому. Зовсім інша. Не така як була. Чи зможе вона повернутись до попереднього життя? Ні, напевно, не зможе. Вона вже ніколи не буде такою, як була. Ніколи. Сльози знову котились по щоках, але Марі їх не помічала, вона не дозволить собі бути слабкою. Сідаючи в автобус, Марі відкрила сумку і побачила там певну суму грошей і листа. Того, що залишив їй Тарас. Вона дістала його і хотіла викинути, стиснувши його в руці, вона ніби стиснула своє серце, воно неймовірно заболіло, але викинути лист так і не змогла. Поклала його назад у сумку. Вона його не читатиме, але і не викине. Марі сіла на сидіння, подивилась у вікно. Найбільше зараз вона шкодувала, що колись сюди приїхала. Якби ж вони ніколи не зустрілись… Марі хотілось щосили закричати, та вона не могла, вона просто дивилась у вікно, а ненависть розривала її зсередини. Вона помститься, обов’язково помститься, хай навіть на це піде не одне життя…