Вона

Розділ 10 Між життям і смертю

Тарас вів спортивний спосіб життя: біг, тренування, боротьба. Цей день нічим не відрізнявся від попередніх. Прокинувшись рано вранці, він готувався до пробіжки. Та цього ранку він був як ніколи стурбований, адже Марі не повернулась. І не знаючи, який в неї стиль життя, він гнав від себе думки, які не зрозуміло чому лізли йому в голову. Цієї ночі він погано спав, все думав про Марі. Він давно шукав таких, як вона, і коли виявилось, що найближча з БОРЦІВ вона, він довго відхрещувався від цієї ідеї. Вісімнадцятирічне дівчисько, в якої ще гормони напевно вирують. На неї не можна покладатись. Але час ішов, і в Тараса вже не було іншого виходу. Та вже коли він побачив її вчора, щось підкорило його в ній. Чи то зовсім не дитячий погляд, чи то сила духу, він і сам не розумів. Та це не давало йому спати.

— О Боже, Тарасе, на дитину запав? — запитав себе Тарас. Збираючись о 6:00 на пробіжку. День був ясний і погожий. Тому Тарас сподівався, що гарна погода й інтенсивне тренування розкладуть усе на свої місця.

Тільки но ступивши на поріг, він на хвильку завмер. Прямісінько біля воріт на землі лежала Марі. Він рвонув до неї. Перше, що він побачив — обдерті руки, адже лежала Марі обличчям до землі. Біля правої ноги була калюжа крові. Тарас перевернув її, схопив на руки, прожогом побіг в дім.

Він тримав її, таку побиту, беззахисну на руках. Все що його турбувало, це щоб вона була жива. Не тому, що його життя залежало від неї, а тому, що її життя зараз залежало від нього. Він навіть і не пам’ятав, що робив. Просто інстинктивно виконував якісь дії, про які зараз напевно і не згадав би.

Не гаючи ні хвилини, він поклав Марі в спальні, що була з’єднана з кабінетом, його спальні. Назар в цей час був у кімнаті і набирав якийсь номер на телефоні.

— Ти викликаєш швидку? — Тарас був сам не свій.

— Ні, — стримано сказав Назар, приклавши слухавку до вуха.

— Але ж Марі потрібна швидка! — закричав Тарас, не витримуючи того, що Назар його ігнорує. — Я її відвезу! — Тарас кинувся до Марі.

— Ні. Їй не можна в лікарню, — Назар рішуче поглянув на Тараса. — Алло… — Назар вийшов із кімнати, для того щоб поговорити, адже Тарас зараз був сам не свій.

Уже за мить Назар повернувся.

— До нас зараз приїде лікар. Єдине, що ми наразі можемо зробити — це спробувати привести її до тями і зупинити кровотечу. Я зараз повернусь, — Назар здавався незворушним. Ніби то на ліжку не лежала зараз помираюча дівчина. Він суворо поглянув на Тараса. Даючи зрозуміти, що той має опанувати себе і вийшов з кімнати.

Тарас розумів, що до лікарні везти Марі не можна. На неї було орієнтування. Батьки ж, щойно вона пішла з дому, звернулись до поліції. І її оголосили зниклою безвісти. Батьки кинули всі сили і гроші на пошуки дочки! І правду кажучи, як для простих людей вони чудово знали що роблять, адже перший час Марі була на волосинці від того, щоб її знайшли. Час, протягом якого вони чекали лікаря, здавався Тарасу вічністю. Він разом із Назаром намагались привести Марі до тями. Раз їм це вдалось, хоча це й були якісь секунди. Тарас полегшено зітхнув, адже вона була жива. Відкривши очі, єдине, що промовила Марі, було: «Тільки не в лікарню!»

— Знаю… — прошепотів Тарас, погладжуючи Марі по волоссю. Він знав, що вона цього не відчуває, але він навіть не уявляв чим, окрім цього, може їй зараз зарадити.

Назар, який перебинтовував Марі ногу, несхвально спостерігав за тим, як Тарас хвилюється через Марі.

Приїхавши, лікар довго возився з Марі. А потім знесилений вийшов у кабінет і намагався переконати Тараса, що Марі варто відвезти до лікарні. Тарас відмовив, і від цього серце його стискало ще сильніше.

— Як ви не могли її помітити!? За що я вам плачу!? — Тарас лютував, адже попри велику охорону і відеоспостереження ніхто не помітив як з’явилась Марі.

Тарас так скаженів, він розумів, що ще б трохи і могло б бути пізно…

Весь наступний день і ніч він провів із Марі, яка так і не приходила до тями. А він просто сидів і дивився на неї. Дивився і не міг збагнути, — як і за що ця дівчинка заслужила на таке??? Назар декілька разів умовляв Тараса піти поспати, але той навідріз відмовився. Від чого Назар виглядав вкрай незадоволеним та все ж нічого не казав Тарасу.

Він сидів біля Марі, гладив її волосся і думав про тих дівчат, які хочуть збагатитися на його грошах, його статусі, ньому самому. Вони днями спускають батьківські гроші на зовсім непотрібні речі. Дівчата такого ж віку як Марі, в очах яких не має нічого окрім заздрощів, вигоди, похоті. І поглянув на Марі, яка лежала без тями. Її очі випромінювали силу, впевненість, водночас сум і добро, які як би Марі не хотіла приховати, то й приховати не можна було б, і жодного проблиску чи бодай натяку на те, що її хоч трохи цікавлять гроші і все що з ними пов’язано. Він чудово розумів, що вона погодилась на його пропозицію не для того, щоб потім спустити все на шопінг, але для того щоб було за що жити. І тому він взагалі не міг ні в чому звинувачувати Марі. Але як би йому не хотілось, та він не міг зараз зазирнути в каро-зелені очі Марі. Він дивився на неї і не розумів, чому вона?

Марі прийшла до тями лише через добу. Лікар заходив до Марі дуже часто і був вражений, як швидко дівчина оговталась. Щойно Марі прийшла до тями, вона вже хотіла було встати, але ледве змогла поворухнутись, — усе її тіло було пронизане болем. Першим, кого побачила Марі, був Тарас. Він як завжди був біля ліжка.

— Я довго так пролежала? — намагаючись піднятись промовила Марі. Це їй не вдалось і вона розсердилась.

— Добу, — Тарас спробував вкласти Марі знову в ліжко.

— Дякую, що не відвезли до лікарні… Мене хтось бачив? Я погано пам’ятаю як потрапила сюди, — Марі стурбовано поглянула на Тараса.

— Ні, ніхто не бачив, я знаю, що тебе шукають.

— Шукають. О Боже… — Марі хотіла встати, але біль прикував її до ліжка.

— Що трапилось??? — схвильовано запитав Тарас.

— Сумка! Сумка залишилась у лісі. Там кинджал! Його треба повернути.

— Не хвилюйся, я когось відправлю за сумкою.

— Так. Дякую, але вдень. І не сидіть біля мене, думаю, у вас і так справ вистачає, — трохи заспокоївшись промовила Марі.

— Та я й не сиджу просто непокоївся за тебе. Ти ж ледве не померла. Та й що все ви та ви, можна на ти, на скільки я там старший за тебе)))? — Тарас відразу ж пошкодував про свої слова, бо такий підкат насправді не був вдалим за тих обставин, що склалися.

— Суть не у віці. Суть у межах, які мають бути дотримані, і в належному стилі спілкування. Будь — яке зближення тільки зашкодить справі. Я ж не дружити з вами прийшла, — Марі зібрала всі сили, що в неї ще залишилися, і рішуче поглянула на Тараса.

— Так, звичайно, — Тарас вже ненавидів себе за те, що бовкнув, бо порівняно з Марі, він здавався дурним хлопчиськом.

— А де мій телефон? — запитала Марі, оглядаючи все навколо.

— Ви були без нього. Але Ваш хлопець, чи хто там він, додзвонився до мене, — знову пошкодувавши про свої слова, сказав Тарас (навіщо йому знати хто він їй).

— Андрій), — Марі посміхнулась.

Тільки він міг подзвонити Тарасу, не додзвонившись Марі. Він ніколи не здавався. Як він часто їй казав: «Якщо закриті одні двері, варто постукати в інші, раптом відчинять.» Це якраз про цю ситуацію))).

— Я йому пояснив ситуацію. Ось новий телефон. Я скажу своїм людям, щоб вони пошукали й телефон.

— Дякую.

— Набирайтеся сил, — Тарас підвівся, але, очевидно, ще вагався, чи варто залишати Марі на самоті?

Марі попри всі труднощі взяла телефон. І мерщій набрала номер Андрія.

— Алло.

— О Боже, як ти??? Я так хвилювався. Ну і дісталося ж тобі!!!

— Так, трохи перепало, не хвилюйся)), — сказала Марі. Стурбований Андрій завжди вів себе як розгублена дитина.

Тарас в цю мить виходив з кімнати і чув початок розмови. Немає сумнівів, між ними щось більше, ніж просто дружба. Якщо він змушує її посміхатись навіть зараз.

— Як Анна? Дуже хвилювалась?

— Та вона місця не… Тільки но пішла від мене.

— Скажи, що все добре. Я ж знаю, ви там напевно не розлий вода)))? — Марі знову посміхнулась.

Розуміння того, що вона може поговорити з рідною людиною, може відволіктись на щось інше, окрім демонів, робило її хоч на мить та щасливою.

— Ви ж не даремно ні з ким не зустрічаєтесь)))?

— Між нами з Анною нічого не має. Ти — наша спільна тема, тому ми постійно разом, от і все.

— Ну знай, ніколи не затягуй із зізнанням у почуттях. Можливо, хоч ваше життя заграє новими барвами? А не лише темними і похмурими.

— А я дивлюсь, ти, помираючи, переосмислила життя)))? — з посмішкою запитав Андрій. — Ми вже вічність не говорили про почуття. Ми вже вічність не говорили, про щось окрім…

— Так, я знаю… — Марі тяжко зітхнула. Це дійсно була правда. Марі тільки й говорила, що про демонів, потойбічних створінь, про те, як їх знайти і як вбити. Тобто тільки про Марі. Вона геть забула, що її друзі теж мають життя.

— Ти знаєш я радий, що ти жива, але те, що сталось, дійсно пішло тобі на користь…

— А я дивлюсь, ти як завжди, скрізь шукаєш позитив)))?

— Як швидко зможеш стати на ноги?

— Не знаю, лікар каже за декілька тижнів. У мене зламані ребра, але треба раніше, купа роботи. Пошукай, як це можна зробити.

— Як Тарас відреагував на те, що ти другого ж дня ледь не померла в нього на руках? — для Андрія і Марі це були звичні речі. Так, звісно, Марі дісталось вперше але бувало всяке.

— Носиться зі мною… Я йому, звичайно, вдячна, але мене це бісить.

— То він на тебе запав))). Я готовий закластись))). Ти напевно зараз не в найкращому вигляді, ну це нічого, чоловіку головне показати свою значимість, турботу))).

— Не верзи дурниць! — уже якось сердито відповіла Марі.

— Ну а чому? Тобі про нас із Анною можна жартувати, а мені про тебе з красунчиком — багатієм ні?

— Ні. Бо у вас є майбутнє, ми зможете жити нормально, а я… Тому давай не піднімати більше цю тему, — із переконливим жалем у голосі відповіла Марі. — Пошукай в інтернеті, як я зможу якомога швидше стати на ноги. Все, що можливо: заговори, руни, обряди.

— Добре.

— Я люблю вас. Бувай.

Марі поклала слухавку. Вона ніколи не плакала, коли це стосувалось її. Жаліти себе вона не вміла. І це їй дуже згодилось. Але зараз хоча сліз в її очах не було, їй було так тяжко. Марі повернула голову до вікна, дивилась на вулицю, яку заливало сонячним світлом і шкодувала лише про те, що ніколи не зможе жити як нормальна людина. Хвилюватися через відносини, сім’ю, майбутнє. Адже нічого цього в неї ніколи не буде! Жити теперішнім, не мріяти, не думати про завтра, адже прийде час, і Марі може не пощастити, як цього разу. Марі вдивлялась у вікно, а думки її були десь дуже далеко. Вона хотіла хоч на секунду забути хто вона. Вона зараз думає одночасно про стільки речей… А що якби вона не вижила? Що, отак би й закінчилось її життя? Навіть не розпочавшись? У неї нічого не було. Вона не зробила в житті нічого важливого, проте так мріяла. Але була думка, яка лякала її найдужче… Марі хоч і на мить, але замислилась: якби вона померла, усе це припинилося б, і вона б не відчувала себе такою самотньою у цьому світі. Та Марі швидко відігнала від себе ці страшні думки. Адже вона всього на всього жаліла себе, вона зовсім не сама. І від того Марі нараз стало соромно, що вона про таке могла навіть подумати.

Ще декілька днів Марі пролежала в ліжку. Вона даремно намагалась звестись на ноги ще декілька разів. Час від часу до неї заходив Тарас і постійно повторював, що треба берегти себе. Але Марі намагалась недовго з ним спілкуватись. Адже з одного боку вона розуміла, що зобов’язана йому життям і, певна річ, була безмежно вдячна йому за це, а з іншого, — вона страшенно боялась, щоб ця вдячність переросла в симпатію до нього.

Сумку Марі знайшли. І їй полегшало, на душі якось стало спокійніше, і її фізичний стан помітно покращився. Такі артефакти, як кинджал, були дуже рідкісними і могли знадобитись іншим борцям. Марі дуже не хотіла, щоб через неї була втрачена така унікальна річ. Андрій розповів як можна хоч трохи відновити сили. Він очевидно не дуже вірив у ці методи. Та знаючи Марі, вона б тренувалась і попри страшний біль. Тому запропонував усі можливі варіанти.

Третього дня Марі уже встала, і зібравши всі свої сили до купи дійшла до Тарасового кабінету. Ще декілька разів вона втрачала рівновагу і спиралась на стіну — нога її все ще не слухалась. А біль у ребрах не давав розігнутись. Проте так легко Марі здаватися не збиралась. Тарас якраз був у кабінеті. Вона це почула, тому й вирішила встати саме зараз. Зціпивши зуби, вона зайшла.

— Доброго дня! — Марі стояла в дверях, що вели до спальні.

— Добридень, — відповів ошелешений Тарас, бо побачив Марі досить впевненою на ногах.

— Чи могли б ваші люди відвезти мене в одне місце? — Марі міцно притискала руку до ребра.

— Що? Та вам навіть вставати не можна! Куди ви збираєтесь у такому стані?! — Тарас зірвався з крісла.

— Мені потрібно набратись сили, якомога швидше відновитись, — Марі відпустила двері, за які весь цей час трималась і підійшла ближче.

— Вам потрібно відпочивати! — Тарас теж подався на зустріч Марі, хвилюючись, що вона може впасти.

— Вам жити хочеться? Мали б радіти, що я зможу якнайшвидше взятись за вашу справу, — сухо, навіть трохи різко, промовила Марі.

— Ви зі мною така неприязна, я вам неприємний? — досить спокійно запитав Тарас.

— Я звикла чітко висловлювати власні думки, а на зайві розмови не завжди є час… — випалила Марі.

— Але з Андрієм ви зовсім інша. Ви з ним так мило розмовляєте. «Навіщо, навіщо він це бовкнув??? До чого тут Андрій???», — він знову відчув себе повним телепнем, не розуміючи, що ж із ним діється, коли вона поруч.

Марі подивилась на Тараса поглядом, сповненим невдоволення, і спокійно промовила.

— Він моя сім’я. Ви б мали це знати. Давайте надалі без зайвих розмов, — хоча насправді Марі було кумедно спостерігати за Тарасом, бо він дійсно виглядав як телепень поруч з нею. Вона чудово розуміла, що ймовірніше, у робочій атмосфері він зовсім інший, і в глибині душі це її тішило.