Вона

Розділ 34 Нічні розмови

Марі не бачилась з Тарасом вже декілька днів і з кожним днем їй здавалось, що вони не бачились вічність і що вже й ніколи не побачаться. Марі тренувалась, стріляла, і засиджувалась за матеріалами (вивчала, обмірковувала все, що трапляло їй в руки), які знаходив Назар і Андрій. А Тарас тепер майже не з’являвся вдома. Марі все думала, що робити їй зі своїми почуттями, до чого вони призведуть, чи залишать якийсь слід у її спогадах, адже попри все вона розуміла, що в неї ще все життя попереду. І, згадуючи пройдешній рік життя не змусить її нудьгувати. А скільки ще нового вона дізнається. Скільки людей ще зустріне. Можливо, вона просто себе тішила такими думками, а, можливо, це було продиктовано здоровим глуздом? Але, не зважаючи на це, Марі страшенно сумувала за Тарасом. Їй так хотілось, щоб він ляпнув якусь дурницю, які завжди так тішили її, або посміхнувся, або просто поглянув на неї. Їй так хотілось зустрітись з ним у вітальні чи зранку на тренуванні. Але ж ні, вони обидвоє знали, що цього краще не робити.

Марі як завжди засиділась допізна. Вона все читала історію роду Тараса. Раптом поглянула на телефон, годинник показував за північ. Марі розуміла, що спати ще не збирається і вирішила зробити кави.

Вона спустилась вниз. Дім охопила нічна темрява, і лише де-не-де крізь штори просякувало місячне сяйво. Марі вже добре орієнтувалась в просторі дому, і тому їй не потрібно було щоразу вмикати світло. Марі пройшла крізь вітальню, повернула праворуч і потрапила до їдальні.

— Ой, — Марі відчула, як на когось наскочила. Вона подумала, що це Назар, адже він теж допізна не лягав спати. Але раптом серце, здається, на мить перестало битись. Потім серцебиття, як їй здавалось, у сто разів прискорилось. — Я не думала, що тут хтось є.

— Мгг… Я теж, — Тарас на мить здається теж оторопів.

Ніхто не біг вмикати світло, ніхто не зрушив з місця. Вони так і стояли мовчки, чуючи як шалено забились їх серця, дивлячись одне одному в очі. У цій темряві їм здавалось, що можна не приховувати те, що виривається з їх душ. Ніч усе б приховала. Отак, у пітьмі, вони торкались одне одного кінчиками пальців, відчували дихання одне одного, були настільки близько, як ніколи ще не були. Здавалось, вони доторкнулись душами. Але все це тривало лише мить і лише в їхніх думках. Здається, вони так простояли цілу вічність не промовляючи ані слова. Марі здригнулась, раптом зрозумівши, що вони так і стоять в темряві, що її душа і тіло у цій реальності.

— Я… кави хотіла приготувати, — Марі в темряві обійшла Тараса і підійшла до плити. Просто впершись у неї руками, але нічого не вмикаючи, Марі закрила очі, благаючи Бога, щоб Тарас не йшов. Навіть сама присутність його в кімнаті дарувала Марі невимовний вир почуттів: серце скажено калатало, усе тіло наливалось вогнем, а дихати було так тяжко. Але від цього всього світ здавався світлішим, навіть, тут, в темній кімнаті.

Тарас пішов, він вже був біля дверей, що ведуть у вітальню. Раптом засвітилось світло. Він увімкнув світло.

— Я щойно повернувся… Хотів повечеряти… Чи навіть, не знаю, як це й назвати)? — він дивився Марі в спину.

Вона розплющила очі й озирнулась, так і не увімкнувши плиту.

— Як ваші справи? — тепер при світлі вона не могла на нього надивитись.

— Та, все чудово… Ну, якщо не брати до уваги, що мені залишилось жити декілька тижнів. Роботи багато. А ви?… Назар каже, що ви повністю поринули у справу.

Марі все ж поставила чайник і почала готувати каву.

— Ви можете зварити каву, я навіть не знаю звідки взялась ця розчинна кава? — Тарас злегка посміхнувся.

— Я купила, — Марі поглянула на нього, але в цю ж мить відвела погляд. — Звикла до розчинної.

Тарас почав нишпорити в холодильнику. Він дістав запечене м'ясо і якийсь салат.

— Будете? — запропонував Тарас і простяг Марі тарілку із салатом, показуючи його вміст.

— Так, чом би й ні))). А ви, каву? — Марі, не дочекавшись відповіді, вже тяглась по другу чашку. Вам заварити?

— Та ні, зробіть так, як і собі.

Тарас дістав дві тарілки, дві виделки. Насипавши салат, він поставив усе на столі. Він зробив це так впевнено ніби повторював ці дії вже сто разів. Марі й собі, готувала каву, нічого не питаючи Тараса.

От вони вже сіли за стіл. Це навіть столом назвати не можна було: це була поверхня, на якій готують і біля якої стояли високі стільці. Вони мовчки почали їсти, навіть не дивлячись одне на одного. А навіщо, адже вони поруч, і вже тільки це було великим щастям.

Марі встала зі стільця і прибрала тарілки. Сіла знову поруч, взяла каву. Тарас уже обхопив і свою чашку і стиснув її так, ніби в нього змерзли руки.

— Раніше я частенько приходила отак на кухню і нишпорила в холодильнику.

— Коли жили вдома? — несміливо запитав Тарас. Адже він не знав, чи варто про це згадувати?

— Так… — із сумом в голосі промовила Марі. — То були чудові часи. Тоді в мене була родина.

— Але ж вона і зараз у вас є? — якось здивовано запитав Тарас.

— Родина, яка відмовилась від мене? Батьки, які замість того, щоб повірити мені й підтримати, запроторили до божевільні? — Марі поглянула на Тараса. — Ви ж знаєте про це?

Там, у тій папці, яку при першій зустрічі їй показав Тарас саме про це й була мова.

— Так… — Тарас спохмурнів. — Знаю.

— Але ви, напевно, мене розумієте. Ви теж рано втратили родину. Мені шкода ваших батьків. Марі знала, що пообіцяла Назару про це не розпитувати Тараса, тому не збиралась продовжувати тему.

— Так, це правда. Але сім’ю мені замінив Назар, він виховав мене як власного сина. Тому я не можу сказати, що не мав родини.

— Ви праві, наша сім’я — це ті люди, які вірять в нас, завжди підтримують. Я так можу сказати і про…

— Андрія… — Тарас перебив Марі, не давши їй договорити. Він якось аж занадто тяжко промовив його ім’я.

— Так. Андрій і Анна. Вони моя сім’я), — Марі посміхнулась чи то від згадки про друзів, чи то від реакції Тараса на згадку про Андрія.

— Так, — Тарас, здається, навіть не почув згадку про Анну.

Марі знала чому Тарас так ставиться до Андрія. Він вважав, що між ними щось більше ніж дружба. Вона не хотіла ускладнювати ситуацію, яка й так була до абсурду складна і проста водночас. Марі все ж вирішила розвіяти здогадки Тараса про її стосунки з Андрієм. Лише згадка про Андрія викликала теплу усмішку в Марі: «Андрій, моє сонце і мій спокій. Але інколи я просто вражена тим, яким нетямущим він може бути.»

Але побачивши, що Тарас нині зовсім не в правильному руслі сприймає всі сказані нею слова вирішила перейти відразу до істини.

— Знаєте, він її кохає здається цілу вічність, — вираз обличчя Тараса змінився в раз:«ЇЇ, ІНШУ, А МАРІ ЦЕ ГЕТЬ НЕ ЗАСМУЧУЄ?»

Марі зрозумівши питання, продовжила.

— Анну). Я постійно йому кажу, щоб зізнався в своїх почуттях. Адже з власного досвіду знаю, НЕВІДОМО, ЩО ТРАПИТЬСЯ ЗАВТРА. Життя занадто коротке, щоб загубити нагоду ризикнути і відкрити своє серце для кохання, — Марі посміхнулась і поглянула на Тараса, розуміючи як ці слова стосуються її. — Можливо, ви як чоловік, могли б йому щось порадити?

— А якщо він її кохає? Якщо це справжнє кохання?! Хай набереться мужності і зізнається, от і все, — він знову поглянув на Марі, але не промовив ані слова.

— Що ж, так йому і скажу). Вони заслуговують на щастя. Після всього, що їм довелось пережити…

— Ви насправді любите своїх друзів. Вони мають бути щасливі, що мають такого друга як ви).

— Я щаслива, що маю таких друзів… Вже пізно, а завтра ще багато справ. На добраніч, — Марі встала і пішла до дверей.

— Марі…

— Не треба, — Марі озирнулась і поглянула на Тараса. Її усмішка хоч і була зараз така ніжна, але сум в очах дали зрозуміти Тарасу все.

— Не потрібно… — вона знала, що він хотів їй сказати і боялась цього.

— Добраніч.

Чому не може все бути просто? Чому вона постійно шукає зустрічі з Тарасом, усі її думки тепер про нього, але раптом її бажання здійснюється, і вона знову тікає. Чому вона не може розібратись у собі? Чому все так? Вона чудово розуміє, що відчуває до Тараса і сьогодні могла б почути від нього підтвердження його почуттів до неї, а натомість вона просто втекла і тепер, лежачи на ліжку, просто кипіла від гніву на себе.