Покарання

Розділ 7

Куди я потрапив? Що зі мною трапилося?

Це були перші думки після того, коли я опинився в невідомому, загадковому місці. Але що це було за місце. Відчувши свою свідомість, внутрішній голос, себто думки, знову нагадав про себе, інтерпретуючи, обговорюючи та коментуючи усе, що бачать очі. Трансцендентальний стан почав потроху слабшати, як сильне світло ліхтарика починає потроху тухнути, блимати і з часом зникає, створюючи лише одну темряву.

Повсюди навколо мене існувала незрозуміла синя субстанція, по якій я вільно ходив ногами. Але, все-таки відчував її тверду, як граніт і водночас, м’яку, слизьку, як саме болото. Ця субстанція здавалася мені окремим живим організмом, який зараз знаходився в сомнабулістичному стані, але в будь-яку мить міг прокинутися, побачити мене та… Це мені нагадало історію Ані і тільки зараз я реально злякався того, що мене чекає попереду. Тепер я усвідомив наскільки вона була права і що слід було відмовитися від вживання наркотиків, навіть, якщо це пробуде мою творчу музу.

Я озираюся на всі боки і нічого не бачу окрім цієї синьої субстанції, на якій існують червоні, круглі плями, що рухаються своїм напрямком із конкретною метою. Все це здається фантастичним видінням моєї хворобливої, безмежної, як час уяви, але воно існує насправді. Я можу навіть простягнути руку і доторкнутися до цієї інопланетної, аномальної синьої речовини, але, звичайно, не роблю цього. Не роблю бо усі кінестетичні контакти в цьому вимірі мене лякають і не дають можливості заспокоїтися. Я просто дивлюся вперед, але нічого не бачу окрім синьої, як поверхня моря субстанції. Виникає дивне відчуття, що часу тут зовсім не існує, та й взагалі це дивний світ — світ вимерлий, втрачений, порожній від усього живого та існуючого, окрім мене, світ не існуючий та не можливий з усіх раціональних міркувань.

Проте, якщо я опинився в цьому світі, то він вже існує, як і я. Ця думка не дуже мене заспокоює. А тривожні передчуття виникають разом із невідомим джерелом шуму, що ледве чутно долітає до мене. Спочатку цей звук нагадує шум двигуна машини із кожною секундою він стає дедалі голосніше та більш виразніше. Я уважно прислухаюся до цього загадкового, несподіваного звуку і ніяк не можу зорієнтуватися з якого боку він йде. З якої сторони мені чекати небезпеку?

Я кажу «небезпеку», бо впевнений, що джерело цього звуку — смертоносний носій чогось страшного та неминучого. Аня казала, що почувши цей дивний звук, вона втратила свідомість, але на мене чекає зовсім інше закінчення пригоди. Я зможу просунутися далі, побачити щось за межею небуття, відчути це і спробувати повернутися назад. Куди назад? Це питання нічого хорошого не обіцяє. Я вже і сам не знаю чи маю намір повертатися назад. Куди саме? Звідки і куди? Щоб знову відчувати безконечний ефект дежа вю, бачити і відчувати ті ж самі ретроспективні моменти знову і знову? Флешбек, флешбек і ще раз флешбек?

Ні, панове, це мене жодним чином не влаштовує, тому, краще залишитися тут на місці і чекати продовження. А продовження, судячи з наростанням шуму, не таке вже і безпечне та перспективне. Крім цього, цей страшний звук лунає з усіх боків одночасно, наближаючись, як вогонь оточив кільцем загнаного оленя у смертельне коло вічності.

Звук все наближався та наближався…

Я зціпенівши від страху, увесь напружився і приготувався назавжди зникнути з цієї реальності, перетворитися на порожнечу. Ймовірно, у цьому схована найбільша істину Всесвіту? Я навіть не встиг обдумати це питання, щоб у голові хоча б знайти підходяще пояснення, якусь більш-менш розумну та правдоподібну відповідь, що підкидає внутрішній голос. Але цього усього не сталося, бо трансформована реальність перейшла з одного діалектичного періоду в інший.

Звук несподівано зник. Перейшов у стан тиші.

Наче перед цим не було нічого.

А може дійсно це мені примарилося?

Я стою на тому ж самому місці і відчуваю, що починаю грузнути, тонути в цій таємничій синій субстанції, що хоче, ймовірно, мене проковтнути, занурити в своє єство та залишити там назавжди. Я в це не вірю, а тому, не збираюся здаватися без бою так легко. Відважно і героїчно я намагаюся протистояти, вирватися з цієї липкої, як сироп абрикосового варення речовини, щоб не програти. Це мені трохи вдається і я відновлюю рівновагу.

Раптом, синя субстанція розколюється навпіл і я опиняюся як раз над прірвою, темною безоднею, що світиться сріблястим сяйвом. Я намагаюся ступити на тверду поверхню інопланетної речовини, але замість цього провалююся, падаю вниз. Лечу з блискавичною швидкістю вниз, вверх, в усі сторони світу одночасно. Проте, знаходячись в новому світі, я цьому майже не дивуюся і стараюся все сприймати належним чином.

Я знову відчуваю себе в чужому тілі чи навпаки хтось існує в мені. Але, у всякому разі, я вже дивлюся на реальний світ зовсім чужими очима. Очима сторонньої, невідомої мені людини, що живе своїм окремим життям. Він чи вона (поки що я не встановив стать) йде по дорозі, вкритій гравієм. Здається, людина направляється до висотного десятиповерхового будинку. Я дивлюся вліво на зелену машину, але відчуваю, що власник очей переключив свій погляд вперед на вхідні двері, що вели до під’їзду, обпльованого та помальованого кольоровими балончиками.

Але це ще не все! Всі мої думки кудись наче зникли і в моїй (іншій?) голові виникають чужі думки. Я намагаюся думати про себе, як особистість, але всі думки автоматично повертаються до майбутньої вечері, яку треба приготувати.

Сьогодні я повинна приготувати кабачкову ікру. До речі, цей Борис якийсь дивний останнім часом. Може він від мене дещо приховує?

Нічого ж собі! Та я тепер опинився в тілі чужої жінки і все бачу, відчуваю та розумію, що й вона. Це мене страшенно лякало, але думати про це ніяк не виходило, бо вона пригадувала недавню сварку із своїм коханцем. Дивлячись на весь світ через неї, я відчуваю себе стороннім спостерігачем, таким собі безпораднім, безпомічним чоловіком, який геть нічого не може вдіяти. Тому, я далі дивлюся очима цієї жінки, не в змозі щось змінити.

Отже, вона (зручніше казати про неї в третій особі, бо я не маю фізичного тіла в цьому вимірі) відчинила двері квартири та зайшла в передпокої. Подивилася на себе в дзеркало, та зосталася задоволеною своїм зовнішнім виглядом. Проте, в момент погляду у дзеркало, я перелякався до смерті, побачивши там молоду, надзвичайно привабливу дівчину років двадцяти п’яти із білявим, волоссям, що діставали плечей. Очі були карими, ніс рівний, гладкий, а вуста розійшлися в легкій посмішці. Але це було не моє тіло. Від несподіванки я закричав, але ніхто мого крику не почув. Абсолютно ніхто, бо дівчина в цей час мовчки знімала з себе верхній одяг і її думки були зосереджені на цій звичній дії.

Цікаво, хто вона така насправді і як я опинився в її тілі?

Ця думка розчиняється в небутті, бо дівчина мріє про холодний, контрастний душ. Спочатку вона йде на кухню і дістає з холодника пакет соку. Робить кілька ковтків, які остаточно мене перевертають навколо своєї осі. Оце так! Я реально відчуваю, холодний, липкий, солодкий сік, що потрапляє в шлунок, хоча ніяк не можу це збагнути.

Жарко. Ну сьогодні і день видався!

Вона повільно ворушить губами, наспівуючи собі під ніс невідому мелодію, зміст якої я ніяк не можу розібрати.

Що це за божевілля?

Проте, ніякого божевілля у своїх вчинках дівчина не вбачає. Вона просто встає із стільця і направляється у ванну. Акуратно і повільно, дівчина знімає з себе весь одяг і залишившись повністю голою, стає під струю холодної води. Я намагаюся опустити очі вниз, щоб побачити пікантні, інтимні частини жіночого тіла, але погляд очей зупиняється на милі, яке вона бере в руки і починає митися. Нарешті, сковзнувши рукою по затверділим, як бруньки соскам, я відчуваю збудження і опускаю погляд вниз. Вона дивиться на свої привабливі стегна і залишається задоволеною. В мене дуже дивне відчуття, коли я — мужчина дивлюся вниз на своє/чуже голе жіноче тіло. Відчуття повністю створені із протиріччя. Мені стає зле. Я боюся, що це божевілля понівечить усю мою свідомість на шматки.

Я намагаюся закрити очі, щоб не дивитися на це (за будь-яких інших обставин я б із задоволенням милувався красотою жіночого тіла), але повіки залишаються відкритими, лише іноді моргають. Тут вона володарка, а я лише сторонній вимушений спостерігач, який повинен все це реально переживати та відчувати на собі. Нарешті, водні процедури завершуються і дівчина починає активно себе розтирати рушником.

Як не дивно, я вже дивлюся на голе тіло вродливої дівчини без жодного збудження, бо сам знаходжусь в цьому тілі і відчуваю лише одні жіночі інстинкти. Невже це прокляття триватиме назавжди? Невже я постійно буду жити в тілі цієї жінки? Мені хочеться вірити, що це лише сон.

Дівчина виходить з ванної і лягає на диван трохи відпочити. Заплющує очі. Звісно, усі спроби відкрити очі марні. Мені доводиться дивитися в мряку.

Дзвонить телефон.

Мене чи то пак її пробуджують часті гудки і вона повільно підходить до апарату та піднімає слухавку. Це дзвонить її знайомий. Із розмови я дізнаюся, що дівчину звати Долина. Що ж, дуже приємно познайомитися. Хе-хе-хе. Шкода, що вона не дізнається мого імені.

Розмова завершується і Долина йде на кухню готувати собі вечерю. Подумки вона повертається до останнього вечора зустрічі із Борисом, своїм коханцем. Вона пригадує їхнє романтичне побачення, налаштовану атмосферу, а потім… Потім щось сталося… Борису подзвонили і він її покинув, сказавши, що на нього чекають термінові справи. Він посварився з дівчиною і пішов геть. Долина більше не бачила його тиждень.

Я дуже гостро відчуваю і переживаю через цей конфлікт. Кожна кліточка мого чужого тіла переживає, як за себе. Я ще більше божеволію, але розумію, що нічого з цим не поробиш. Мабуть, це прокляття буде тривати вічно. Це мене лякає і в паніці я намагаюся знайти вихід із цього світу, вихід з чужого тіла. Я намагаюся вирватися з її тіла, заставити Долину робити те, що хочу тільки я, проте, всі її думки та вчинки підконтрольні їй одній. Як це може бути?

Мене сіпає!

Від злості і безпорадності я починаю дриґатися, хитатися, кричати, бити кулаками у порожнечу, не відчуваючи нічого. Але я принаймні роблю все, щоб вивести з рівноваги цей світ, змінити енергетичне співвідношення темряви та світла, та щось взяти на власну користь.

Здається, ця ідея в мене починає виходити. Дівчина відчуває щось не зрозуміле в своєму тілі. Вона повільно підходить до дзеркала і з широко розплющеними очима дивиться на

(відображення Остапа Дорошенка)

своє відображення. Я дивлюся її очима. Спочатку бачу віддзеркалення її ніжного обличчя, що трішки втомлене. Але потім

(глюки, знову глюки)

я відчуваю, що її обличчя різко змінилося несамовитим жахом, переповненим внутрішнім передчуттям неминучого кінця. Я ще раз дивлюся уважно в дзеркало і бачу не обличчя молодої дівчини двадцяти п’яти років, а обличчя двадцяти трьох річного успішного літератора Остапа Дорошенка.

Я бачу самого себе.

Долина голосно, панічно закричала.

Дзеркало тріснуло, нагадуючи павутиння, спотворюючи моє власне зображення у щось метаморфічне та незрозуміле, гидке.

Тоді вже я закричав.

А потім я побачив темряву і полетів