Покарання

Розділ 30

Моєму тутешньому становищу не позаздриш. Мушу сказати, що я знаходився на межі безглуздя, все більше втрачаючи контакт із реальним світом. Я пригадав, що зараз опинився у дві тисячі дев’яносто восьмому році. Якщо Долині зараз двадцять п’ять років, то…

Я ледь не впав від несподіванки. Якщо вірити парапсихологам і словам Пилипа, то після смерті душа перевтілюється в нове тіло приблизно через рік. Отже, якщо я дійсно стану Долиною у наступному житті (а таке припущення вже не здається мені божевільним, а навіть видається розумним та логічним), то дата народження Долини у дві тисячі сімдесят третьому році. Тоді, дата смерті Остапа Дорошенка у дві тисячі сімдесят другому. Чорт, то я тепер знаю рік своєї смерті. І причину смерті: я потону.

Після регресивного гіпнозу, який Пилип проводив у психіатричній клініці, виявилося, що Долина в дитинстві боїться води, бо в минулому житті потонула. Це взагалі повна нісенітниця! Я в таке не вірю. Що відбувається? Навіть у містичних творах я не міг придумати такий сюжет і переплести усі події неймовірним чином. Але мені доводиться грати головну роль в цій грі. Тепер багато над чим треба подумати.

Перше: як мені звідси вибратися? Мабуть, вже ніяк. Якщо існує коридор часу у вигляді синьої речовини, про який казав Микола, то існує ймовірність повернутися назад. Але його треба знайти спочатку. Тим паче я не дуже вірю у це, незважаючи на усі останні події, які нагадують сон.

Друге: що робити далі? Тут існує декілька варіантів. Наприклад, почати шукати Долину. Якщо вона існує в цьому часово-просторовому континууму, то я повинен її обов’язково знайти, незважаючи на усі перешкоди на своєму шляху. Або відмовитися у це вірити і сподіватися, що наступного дня все повернеться назад.

Але ми завжди так говоримо, сподіваючись, що все ще можна виправити, все повернути, як було. Але доля нас кидає у вирій події, наносить життєві бойові шрами і випробовує нас на витривалість та терплячість. Коли ми програємо, то знову і знову опиняємося в такій же важкій ситуації, поки не пройдемо цей урок до кінця. Якщо виграємо, то переходимо до наступного етапу життя.

Точно так же і я мав вибір. І цей вибір я зробив: знайти Долину. Проте, легко про це казати, але з чого треба починати?

Перший день мого існування у майбутньому пройшов непомітно. Я лише завершив його традиційно у одному барі, замовивши горілки, та напившись до чортиків. Часи змінюються, досягнення науки росте, але бажання випити, як було багато століть тому серед люду, так і довго ще буде. Адже доки існує людина, то треба вміти чимось заповнювати порожнечу вільного часу різноманітними шляхами. Я обрав простий шлях і напився. Оскільки в майбутньому я не знайшов можливості дістати коноплю, то пішов спати у найближчому готелі.

Я лежав у ліжку, курив і дивився телевізор, намагаючись зорієнтуватися, що відбувається в новому невідомому мені світі. Відбувалося багато чого такого, про що страшно навіть говорити. Тим паче на екрані телевізора мені привиділося обличчя Зоряни. З цим я і заснув.

Усю ніч мені снилися кошмари. Я тепер був носієм страшної таємниці, якої не побажаєш навіть найлютішому своєму ворогові. Адже мені було відомий рік смерті та причина смерті. Цього з головою досить, щоб відпало бажання жити. Тепер немає сенсу повертатися у своє тутешнє життя, коли знаєш, скільки часу тобі залишилося бути на цій планеті. Либонь, це найбільша кара за все існування — назвати людині причину та дату смерті. Тоді вона перестане бути людиною і замість жити, буде волокти своє жалюгідне та нікчемне існування.

Вранці мені знову стало зле.

Спочатку боліла голова, але це скоро минулося. Далі я почав перейматися своїм існуванням і його наслідками. Там, де я прожив двадцять три з гаком років, залишилося все: мої рідні, близькі, друзі, мій літературний успіх і саме головне, там на мене чекала кохана Зоряна, з якою я майже виключаю можливість коли-небудь побачитися. Хіба що колись у наступному житті десь в іншому вимірі. А так усе моє життя перекреслене однієї чорною жирною лінією. Тепер треба все починати з нуля без надії, без опори та підтримки. Без віри у краще майбутнє (яке майбутнє, якщо я все знаю наперед?).

Я серйозно задумався, що все склалося так, а не інакше. Нічого подібного я ніколи не уявляв і сподівався отримати від життя максимум задоволення. А ось тепер опинився у такому «лайні». Усі мої скептичні погляди на життя, нігілізм та ексцентричність доведеться залишити позаду і вірити в усі дива, що відбуваються. Я мушу знайти Долину, якщо вона реально існує і спробувати у всьому розібратися. Я точно переконався, що не хворий, бо жоден мозок людини не здатен такі речі вимальовувати не лише в голові, а й у реальності. Отже, вирішено: пошук моєї майбутньої реінкарнації.

На вулиці усі люди здавалися мені дивними створіннями з інших планет. Я повільно йшов по дорозі і більшість речей видавалися не зрозумілими та вигаданими хворобливою уявою. Підходити до людей і про щось їх питати я не хотів. Не вистачало ще мені опинитися у психлікарні нового покоління. Але трохи пройшовши, я спинився, бо дещо надумав. Мені потрібно було йти конкретним шляхом, інакше можна заблукати. Але де взагалі живе Зоряна?

Трохи подумавши, я вирішив прогулятися містом. У мене не було конкретної мети, а лише безцільне бродіння по теренам майбутнього, пошук чогось невідомого та нездійсненого…

Дивовижні будівлі вражали своєю неперевершеною технологією, яка досі була невідома нашому поколінню. Проходячи повз деяких споруд, я примітив книжкову крамницю, у яку виявив бажання зазирнути. Зазирнув. Власне, приміщення було оформлене у світлих та простих тонах, але дивлячись на прозорі, білі, світло-сині відтінки, я ніби відчував позитивну ауру цього закладу і справжній смак життя. Не знаю, можливо я романтик, але дизайн майбутнього мене здивував своєю відкритістю.

Широка зала була зайнята книжковими полицями, а поруч стояв якийсь термінал. Спочатку я подумав, що це для оплати за товар, але придивившись пильніше збагнув, що ця технологія набагато складніше, ніж я міг собі уявити.

— Що шукаєте пане? — пролунав за моєю спиною ввічливий голос.

Я повільно озирнувся і помітив продавця, який був одягнений у сірий костюм. Він тримав кілька книжок, які розкладував на першу полицю.

— Де у вас книжки Остапа Дорошенка? — випалив я на одному диханню.

Вже потім я сильно здивувався такому питанню і сакральному бажанню усе зрозуміти.

— Шукаєте конкретну книгу? «Повний абзац» остання книга автора. Цей роман вийшов посмертно і вже двічі встигли екранізувати і перевидавали багато разів. Здається, у нас залишився ще один екземпляр.

— Правда? — розгублено запитав я. — А де… де всі книги автора? Я хочу просто подивитись на всі книжки.

Продавець запропонував мені подивитися через термінал, завдяки системі комунікації.

— Вибачте, я погано орієнтуюсь в сучасній техніці. Як це працює?

Як виявилось, термінал був псевдо матеріальним: увесь прилад був у вигляді голограми. Продавець натиснув кнопку і на сенсорному екрані з’явився каталог книг.

— Знайди книги Остапа Дорошенка, — промовив чоловік.

ЙДЕ ПОШУК…

Через секунду викинуло біографію, фотографії та книги автора. Червоним були помічені книги, які зараз продавались у цьому магазині. Але мене шокувало інше: наявність багатьох книг, при тому, що реально я видав три. Я мовчки дивився на сенсорний екран і відчував, що можу втратити свідомість від цього. Такого майбутнього я не очікував.

Нарешті я зумів заспокоїтися і попросив усі книжки подивитися на папері, а не через термінал. Продавець показав їхнє місце розташування і нагадав, що оплатити покупку можна лише через термінал. Цікаво якими грошима зараз розраховуються? Чи може замість грошей плата інша?

Я відкинув ці думки, коли опинився біля високих полиць, переповнених книгами. Моєму здивуванню не було меж, адже більша частина книг була не в паперовому вигляді, а на новітніх носіях інформації, що зчитувались виключно із сенсорного комп’ютера. А паперові книги можна було замовити, бо їх лише друкували на замовлення читачів. Буквально за десять хвилин на моїх очах могли надрукувати книгу, а система друку за потребою стала актуальною у кінці 21 століття. А ще більше популярністю користувались електронні книги, адже рідери тепер були таким звичайним явищем у кожного, як у мій час мобільні телефони. Мені було трохи шкода, що паперові книги своє віджили і тепер їх друкували лише справжнім літературним гурманам, але цифрова епоха диктувала свої правила, а дерев не вистачало на друк усіх мільйонів книг.

Я повільно розглядав обкладинки своїх книг. Своїх наступних книг. Нових. Не написаних.

Відверто кажучи, я не знав, як треба реагувати. Просто мовчки гортав книги і намагався повірити, що це я. Точніше хотілося переконатися, що це не моя творчість. Але яскраві обкладинки, фото автора, анотація та сам сюжет казали лише про моє авторство. Тут не було жодного сумніву. І я не знав, що робити: стрибати від радості, що я стану таким знаменитим письменником, або ж сумувати, що літературний успіх — пройдений етап.

Я хотів придбати свої книги, але потім чомусь передумав. Здавалося, що я боявся читати твори, яких ще не написав. Може це безглуздо, але я вирішив покинути крамницю. На обкладинці було вказано, що автор похований на Мурецькому кладовищі у Дніпрославі. Я не знав, де це знаходиться, але збирався розпитати людей і потрапити туди.

Отже, я не наважився купити власні книги. Продавець мене не впізнав, завдяки довгій бороді, вусам та темним окулярам. Це добре.

Бо інакше, сталося би таке, що навіть я не можу збагнути.