Покарання

Розділ 40

В цей самий час я стояла (так, це була я, Долина) біля рюкзака і думала, що робити далі. Я потрапила у його світ точно так же, як він приходив в гості у майбутнє. За допомогою синьої субстанції — позаземної речовини, яка була провідником між двома світами.

За словами Остапа там лежав рукопис, який безпосередньо впливає на моє та його життя. Отже, треба хоча б із ним ознайомитися, а, можливо, і знищити, якщо це буде необхідно. Я відкрила рюкзак і дістала зошити. Сильний дощ вмить їх намочив. Я схопила їх і побігла сховатися до найближчого сараю, який був необачно не замкнений господарями. Сховавшись від страшної зливи, я світила ліхтариком, щоб розгледіти текст роману.

Через деякий час, коли мої очі почали втомлюватися, а читання не приносило користі, я зрозуміла, що із цим треба закінчувати. Остап не послухав моїх рекомендацій, тому я повинна йому допомогти. Спочатку я подумала про запальничку. Взагалі-то я кинула палити, але вона мені потрібна для іншої справи. Якщо я усе правильно зрозуміла, то акт підпалення роману «Переслідування» буде першим кроком для поліпшення психічного стану Остапа.

Але спочатку треба знайти, чим спалити зошити.

— Світ змінився, друже, а ти не хочеш цього усвідомити, — зауважив Юрко, посміхаючись зловісною посмішкою. — Все стало інакшим.

— Чого ти такий дивний? — запитав я, усе чудово розуміючи, але не бажаючи усвідомлювати всю правду.

— Хіба ти не здогадуєшся?

Я уважно придивився до Юрка і з жахом зрозумів одну річ. Не було жодного сумніву, що у нього вселився дух Психотроп-Мага. Я був паралізований страхом і безпомічно на нього дивився, відчуваючи, як починаю програвати цю смертельну гру.

— Невже це ти? Я прийшов сюди рятувати Зоряну…

— Пізно вже. Ти створив мене власною уявою. Наркотики затуманили твою свідомість і ти не відрізняв фантазії від реальності. Це і призвело тебе сюди. На цьому мосту для тебе усе закінчиться.

— Я не вірю тобі. Тебе не існує.

— Як бачиш, я існую. Я покликав тебе сюди, щоб ти загинув. І твоя дівка загине. Не слухай лоха Пилипа. Він не вірить у твої страхи, а ці страхи тебе наздогнали.

— Остапе! Не слухай його!

Це був голос Зоряни.

Я повільно обернувся і побачив дівчину на середині мосту. Зоряна була уся блідна, нажахана, очі напухлі, а щоки впалі. Волосся було неохайно розтріпане на усі боки, руки тремтіли, як від сильного морозу. Вона була уся мокра від дощу. В такому вигляді Зоряну я ще ніколи не бачив. Небезпека надвисала над нею. Чорний птах, щось крикнув у небі і став наближатися до дівчини.

Я світила ліхтариком у кожний кут цього старого, напівзруйнованого сараю. Але це заняття поки що не приносило жодної користі. Я вже почала шкодувати, що втрутилася у цю справу. Навіщо було зустрічатися із своїм минулим життям. Розумні люди кажуть, що від минулого нікуди не втечеш. Так от: минуле мене знайшло.

Остап потребував моєї негайної допомоги. Одному йому не справитися із потойбічним духом та затуманеною психікою від наркотиків. Отже, потрібно знайти вогонь і повернутися до Остапа, щоб публічно спалити цей роман. Можливо, це його пробудить і підштовхне к раціональному мисленню.

Адже зараз він божеволіє. Оскільки, між нами існує телепатичний зв'язок, то це неминуче божевілля, втрата здорового глузду дуже добре відчувається. Кожної миті, шанс повернути його до реальності зменшується із геометричною прогресією.

Тонкий промінь ліхтаря окрім товстого шару пилу висвітив під шафою якісь речі. Я нахилилася нижче і посвітила. Під самою шафою лежало кілька поліетиленових пакетів та дохлі мухи біля них. Мух я із деякою огидою відштовхнула ногою далі по підлозі, щоб не заважали виконанню важливої операції. Тільки я зробила цей рух, як несподівано почулося шипіння.

Я завмерла.

Це змія!

Гадюка?

Що ж, і таке ймовірно. Я не хотіла отримати укус від отруйного гада, а тому обережно відійшла від шафи та нахилившись посвітила знову на ці поліетиленові пакети. Окрім цих самих пакетів, пилюки та обвислого павутиння, я більше нічого не бачила. Напевно, змія сховалася під цими пакетами і чатує, коли на мене можна буде напасти, щоб вкусити та отруїти. Я не збиралася давати їй таке задоволення, ще й задарма, а тому, вирішила її виманити. Я пошукала довгий патик і знайшла верхню частину лопати. Я взяла її в руки і почала шарудіти по пакетах.

Знову прочулося шипіння. Цього разу більш загрозливіше. Мовляв, обережніше, крихітко, я можу і вкусити. Трохи поштрикавши палицею під шафою я стала чекати, коли ця зміюка виповзе і дасть мені спокій.

Відкрий роман і перечитай 11 розділ.

Я не знала, кому може належати цей голос, але була впевнена, що у його словах не доцільно сумніватися. У таких місцях з такими речами не брешуть. Тому, я дістала із наплічника зошити і знайшла одинадцятий розділ. Почала уважно читати, зовсім забувши про повзучого гада, який десь неподалік зачаївся і навмисне охороняв ці пакети. Хоча, останнє вже було у зоні безглуздя.

Із подивом та шоком я читала опис дівчини, яку зустрів Орест, нібито, свою майбутня інкарнацію. За описом зовнішній вигляд цієї дівчини був майже стовідсотково такий, як у мене. Це не лише шокувало, а й відбирало дар мови, викликало страх, почуття безпорадності та втрати адекватної дійсності. Мені навіть здавалося, що в цьому романі існує частина мого життя. Ніби Остап навмисне вписав туди мене та себе самого, а тепер ми переживаємо сценарій, який відомо наперед.

Я мусила дізнатися, чим закінчиться цей роман. Я не бажала вірити, що в реальності настане щось подібне, але фінал тексту хотілося дізнатися. Аж раптом я пригадала, що треба рятувати Остапа. Я кинула читання і нахилившись почала підтягувати палицею пакети до себе. Шипіння більше не було чути і мені здавалося, що змія просто втекла, злякавшись шерхоту. Я підтягнула один пакет до себе і обережно його відкрила. Я ще встигла побачити запальничку серед книг та серед… Гадюка блискавично, з феноменальною швидкістю кинулася на мене.

Я закричала, коли вона мене вкусила за руку.

Це означало лише одне. Я знайшла те, що шукала, але отрута у організмі швидко почне діяти.

— Відпусти дівчину і ми поговоримо, — запропонував я, чудово розуміючи, чим усе закінчиться.

— Ти ж мене не переможеш, — з цими словами Юрко (а точніше Психотроп-Маг, що вселився у його тіло) махнув рукою.

Я відчув сильний поштовх і впав на землю. Хоча, він і не торкався мене. Мій суперник пустив у хід чорну магію. Я не міг достойно відповісти і чудово розумів, що починаю програвати. Але більше усього гнітила думка, що він навмисне втягнув Зоряну у цю гру на виживання.

Якби Пилип опинився тут, то він допоміг мені.

— Пилип тобі не допоможе. Якби він опинився тут, то я би знищив його одним рухом і все. Остапе, я можу подарувати тобі життя. Я дам усе, чого ти захочеш: слави, нечуваного багатства, влади. Ти можеш стати найуспішнішим письменником, найкращим коханцем світу. Я дам тобі безсмертя та здійсню усі бажання. Але для цього ти повинен зробити одну-єдину дрібничку: вбити Зоряну.

Ці слова пролунали страшніше, ніж повідомлення про початок війни. Його голос був страшним, та самовпевненим. Я дуже добре розумів, що він бреше і у всякому разі ми обоє приречені. Тому за жодних обставин я не погоджусь на його умови.

— Дрібничка?! Та йди геть! Я ніколи не зроблю цього!

— Зробиш, бо я тобі наказую. Я можу контролювати твою підсвідомість і управляти твоїми думками. Отже, у тебе немає вибору.

Його впевнений, тихий голос почав діяти на мене гіпнотично. Я не погоджувався із його словами, але відчував, як ці слова починають потрохи набирати нечуваної темної сили, яка може вийти із під контролю.

— Остапе, я можу зробити так, що ти цього усього не пам’ятатимеш. Завтра ти прокинешся і почнеш день перед тим, як зустрівся із Зоряною. Без наркотиків та зустрічі зі мною. Але для цього вбий Зоряну.

Я не вірив його словам, але хотів дійсно повернутися назад. Якби у мене був вибір, то я виправив би багато помилок, які накоїв у минулому. Проте, в таку можливість я ніколи не вірив. Тим паче життя Зоряни важливіше понад усе.

— Забирайся до біса! Я у тебе не вірю! — хоробро вигукнув я.

— Тоді ти здохнеш!

Психотроп-Маг лише одним поглядом підкинув мене вверх і я сильно вдарився рукою об металевий поручень. Біль була такою сильною, що я міг вивихнути руку або навіть зламати її. Проте, мене зараз турбувала дівчина. Необхідно було знайти спосіб її врятувати. Але як можна протистояти темним силам, чаклунським фокусам, мені простому пересічному громадянинові?

— Остапе, сконцентруйся. Ти не повинен слухати цього монстра, — порадила Зоряна. — Він тебе гіпнотизує.

Але я відчував, що втрачаю контроль і захотів напасти на дівчину.

Після укусу гадюки, рука у мене страшенно боліла, пекла і почала розпухати. Сама зміюка встигла втекти. Але я і не намагалася її затримати чи вбити, бо не хотіла отримувати ще одну порцію отрути у свій організм. Що робити далі? Дія отрути дуже небезпечна і за пів години я можу втратити свідомість, якщо сама собі не допоможу. Протиотрути в цій місцевості не дістати ніяк. Отже, доведеться розраховувати на власні сили.

Спочатку потрібно висмоктати отруту із рани і виплюнути її, а потім необхідно постійно пити гарячий чай декілька літрів і не витрачати даремно сили та енергію. Принаймні так пишуть у розумних книжках. Проте, я не могла вчинити таким чином. Остап потребував моєї допомоги і ризикуючи життям, я зможу принаймні його врятувати від смерті. Якщо я спалю цей рукопис, то зможу зупинити вплив духа, адже його сили зростають щохвилини і скоро його не можливо буде зупинити.

Я висмоктую усю отруту і постійно спльовую. Здається, це повинно спрацювати чи принаймні на деякий час додати мені сил. Цього повинно мені вистачити, щоб я устигла допомогти Остапу. Я хапаю наплічник і швидко виходжу із приміщення. Дощ продовжує лити цілим потоком, не вщухаючи. Час від часу десь з’явиться блискавка і загримить так, що аж у вухах позакладає. Дерева хитаються, як тоненькі осінні листочки. Я себе теж відчуваю таким листочком проти сильної зливи та вітру.

Мені варто було поспішати, хоча я і розуміла, що Психотроп-Маг хоче мене також заманити у пастку. Але у нього нічого не вийде. Треба діяти несподівано та впевнено.

Тебе створила людська уява. Забирайся геть.

Цей голос у мене в голові прозвучав досить несподівано. Я навіть злякалася і вирішила усе кинути. Але потім зібрала усю волю в кулак, та рушила далі, прискоривши крок.

Міст чекав мене попереду разом із смертельною небезпекою.

Я дивився на Зоряну і відчував, як потойбічний дух із неймовірною силою впливає на мою свідомість. Усі мої думки кудись зникли, ніби їх стерли і залишилося голе, пусте ніщо і разом із ним ще дурні накази духа, яким я намагався протистояти та ігнорувати.

— Остапе, ми опинилися у центрі твоєї уяви! — вигукнула Зоряна. — Часу майже немає. Але ти зможеш усе контролювати, як захочеш.

— Що за маячня?! Як можна реальним людям опинитися у фантазії?

— Я не знаю… Але ми в альтернативній реальності. І ти мусиш нас звідси витягти, поки ще не пізно. Пилип мені усе пояснив. Психотроп-Мага не існує, але ти повинен викинути його із своєї голови. Це і буде вилікування твоєї хвороби.

— То я хвороба? — глузливо спитав дух, появившись у формі розрідженого темно-синього туману. — Тоді дивися.

Він одним поглядом кинув Зоряну назад. Дівчина відлетіла і сильно вдарилася об металевий стовп. Вона закричала і почала плакати.

— Відпусти її! — сказав я упевнено. — Ти ніякий не дух покійного Бориса, а лише марення. То забирайся геть!

Я відчував, що Долина скоро прийде мені на допомогу. Якщо вона спалить цей рукопис, то ми зможемо вирватися із кошмарної фантазії. Але часу було дуже мало.

— Наркотики призвели тебе до краю безодні. То ж, доведеться розплачуватися за це, — відповіла істота.

Пауза була страшною та обіцяла трагічні наслідки вже за кілька хвилин.

— Твій час сплинув! — пролунав несподівано голос.

Я обернувся і побачив Долину.

Вона упевнено тримала в руці мій рукопис, а в іншій запальничку. Її погляд був упевненим та рішучим.