Хата Міська була невеличка, старенька із солом’яним дахом, що особливо нічим не відрізнялася від таких же сільських хатинок, оповитих затишком, тишею та розміряним життям. У хліві була корова і кілька свиней. Біля дерев’яної будки ліниво лежав здоровенний чорний пес, що кліпав на мене очима, але не проявляв жодної цікавості. Огород йшов прямо за хатою, але там більше росло будяків, ніж корисних поживних рослин.
Чисте, лісове повітря нагадувало мені дитинство, коли я жив у селі в гостях у бабці. Але у бабці село було більш живим, реалістичним. А тут кидаєш погляд, бачиш декілька старезних хат і не менш старих людей, та розумієш, що це село вимирає. Ніхто не хоче більше в ньому жити. А з кожним роком найзавзятіші господарі, поважні мастодонти потроху доживають останні роки свого життя. І їх ставало дедалі менше та менше.
Мішко загнав авто у старий, заржавілий гараж невідомого покоління, що міг в будь-який момент розвалитися прямо на очах. Але мене цікавив не гараж, а можливість розслабитися тут та забути про існуючі проблеми на певний час. Хоча, це не вирішить мої питання і всі вчорашні перипетії.
Господар запропонував мені заходити у дім. Я опинився в середині затишної, маленької хатинки, що була обставлена за усіма правилами західної України. Кілька маленьких, але комфортних кімнат наче були створені для такого віддаленого від цивілізації життя. Нічого зайвого, ніяких величезних шафів, столів, а лише заправлене ліжко, кілька стільців та журнальний столик. На стіні висів образ Божої матері. А от кухня повністю була заставлена побутовими предметами і стіл займав більше половини простору.
Я сів на запропонований стілець і тільки зараз відчув, наскільки зголоднів. Чорт, та я нічого взагалі не тримав у роті від вчорашнього дня!
З комори вийшла повна, приземиста жінка в потріпаній робочій фуфайці і синіх спортивних штанах, на яких поналипали куряче пір’я. В руках вона тримала відро з молоком. Очевидно, щойно подоїла корову і тепер має свіже, парне молоко на вечір.
— Слава Ісусу!
— Доброго вечора! — привітався я.
— Дарцю, це мій гість Остап. Він буде ночувати у нас. Я його підвіз від старої балки.
— Це добре. А звідки ви? — господиня з не прихованою цікавістю уважно на мене дивилася.
— Із Дніпропетровська.
— О, то ви з великого міста! Напевно, там життя вирує, так?
— Звичайно, — підтвердив я.
— А в нас така тиша, спокій. Немає оцієї метушні та великих заводів…
— Жінко, досить теревенити! — втрутився Мішко. — Давай, краще накривай стіл. Остап вже їсти хоче. Та й я голодний, як вовк!
Через п’ять хвилин, коли їжа опинилася на столі, я не чувся, як з’їв усе, що лежало в тарілці і ще й добавку просив. Набивши шлунок, ми випили по чарочці горілки, закусивши соленими огірками. А потім пішли на двір курити. На вулиці вже було темно і досить прохолодно. Початок осені був вітряним. Дощі, які починаються восени сьогодні мовчали. Небо було вкрите мільярдами зірок, що не зворушено зверху дивилися на нас.
— Ну шо, як тобі в нас? — питає Мішко, затягнувшись цигаркою.
Кінчик сигарети відблискує в пітьмі яскравим помаранчевим вогником, сіруватий дим взагалі не видно. Я присів на в почіпки біля сходинок і курив, дивлячись в темну далечінь, де починався ліс.
— Дякую, дуже затишно. Так спокійно.
— Не кажи. В нас немає цієї місцевої метушні, шуму транспорту. Але це село вимирає. Через кілька десятків років нікого тут не зостанеться. Молодь віддає перевагу мегаполісам. А старі подихають… От скоро тут нікому буде жити. Останеться ніц одне кладовище…
— Ви завжди можете перебратися в місто, — обережно зауважив я. — Там хоча б людей багато. І є всі необхідні речі.
— Звичайно, але я нізащо не проміняю це таємниче село. Тут пройшло все моє дитинство. В селі все-таки існує багато легенд, секретів. Ходять містичні історії про незрозумілі речі…
— Легенди? — питаю я без особливого інтересу, але хочу підтримати бесіду з господарем, що допоміг мені.
— Ну да. У нас тут стільки містичних історії, що любий письменник вважатиме це райським місцем для нових сюжетів.
Прохолодний вітерець роздуває мені волосся, наче подає певний знак. Знак, що я не випадково тут опинився.
— І багато писак до вас сюди приїздять?
— Був один чувак. Але він більше алкоголік, ніж літератор. Хоча це існує за сумісництвом… Ой, вибач… Я не те мав на увазі.
— Та нічого…
Але я чудово розумію, що у його словах існує велика частина істини.
— Мішку, а шо за історії ходять навколо цього села? Щось аномальне?
— Е-е, та тут ціла купа легенд. І про відьму, і про дівчину, що спілкувалася з духами, а потім наклала на себе руки.
— Розкажи про цю дівчину, — попросив я.
— Гаразд. Це сталося років тридцять з гаком назад. Я тобі був молодим, амбітним. Щойно з армії повернувся. Ну… жила собі одна дівчина. Не пам’ятаю імені, назву Катерина. Вона народилася в місті, але приїжджала сюди до дідуся та бабусі в гості. Особливо в літку, коли можна було скупатися у прохолодній річці. Сусідні діти помітили, що ця Катерина була трохи відлюдькуватою, дуже дивною. Соціофобкою, одним словом. З дитинства вона почала дуже багато читати окультної літератури. Цікавилася різними аномальними явищами. Серйозно вивчала різні шаманські ритуали, спілкування з духами, виконувала ритуали відьми. Дівки було двадцять років. В її віці багато дівок виходили заміж, а Катерина читала свої книжки. Хлопці спочатку залицялись, але потім зрозуміли, що з аутичної баби толку не буде… З кожним роком, ці дивні захоплення містичними речами заходили все далі. Дійшло вже до того, що вона взагалі замкнулася, відгородилася від зовнішнього світу. Її дідусь та бабуся вже померли і вона жила тут одна. Проводила якісь магічні ритуали, ковтала колеса і намагалася ввійти в контакт для спілкування з вищими силами.
— А в чому це проявлялося? Яким чином Катерина вступила в контакт із нечестю? — зацікавлено спитав я.
Мішко здивовано на мене глянув. Лише темрява могла приховати мій справжній вираз обличчя: розгубленість.
— А звідки я знаю?! Я шаманськими ритуалами не цікавлюся. Ця Катерина була просто одержима такими речами, розумієш? Вона досліджувала вплив психотропних речовин на власному організмі. А це почало давати страшні наслідки.
— А шо сталося з нею далі?
— Катерина наклала на себе руки. Не витримала тягар усього життя, що на неї тис. Взяла і стрибнула з десятого поверху вниз. Це сталося у місті. Люди казали, що вона вживала трамадол, амфетамін, кетамін, нюхала кокаїн та навіть практикувала внутривенно героїн. Перед цим, Катерина ніби бачила якусь синю пустелю. Якось вона казала, що хоче залишитися в цій синій пустелі назавжди.
Я увесь похолоднів від жаху і не міг нічого сказати у відповідь. Та ж сама розповідь про синю субстанцію, від якої виникає смерть.
— І давно це було?
— Що саме?
Я все ще тремчу, але не від холоду, а від страху, від передчуття того, що щось подібне чекає і на мене з безглуздим бажанням вийти за межі реальності.
— Ну, коли зникла Катерина?
— Двадцять з гаком років тому. Зовсім молода ше була. Років двадцять п’ять чи двадцять сім. Можна було ше пожити довго… А, нє, влізла в цю езотерику і розчинилася у ній.
— Да-а-а! Стрьомная історія.
— А у нас інших і не буває. Слухай, ходімо до хати. Холодно стало вже. А в мене самогонка чудова є. Зігріємося, — Місько лукаво посміхнувся.
Перебуваючи все ще під враженням цієї пронизаною містикою історією, я відчуваю потребу розслабитися, розчинитися у зеленому змію на деякий час. Думати про всі ці незрозумілі легенди зараз не хочеться. Та це все вигадки. Я сподівався, що більше нічого дивного зі мною відбуватися не буде.
Але все вийшло навпаки.
Як не дивно, мені наснився неприємний сон, що я і є Долина. Я знаходився в чужому тілі, аж поки не прокинувся і не почав кричати. Я встав з ліжка і підійшов до дзеркала, очікуючи побачити зображення Долини. Але там було лише моє обличчя: змучене, втомлене останніми страхами та містичними подіями, які вели до божевілля.
Після цього сну я вийшов тихенько з хати, щоб нікого не розбудити. Виходив на двір палити цигарки.
Глибока ніч.
Я вдихаю тютюновий дим в свої легені і радію, що це був лише сон. Але перший раз я дійсно був у тілі Долини. Що зараз змінилося?
Я викурив кілька цигарок, але повертатися назад не вирішував. А якщо знову насниться цей жахливий сон, то я точно стану психом. Досить з мене психоделіків. Я собі пообіцяв наступного дня почати нове життя.
Правда, скоро порушив цю обіцянку, бо виникли ще більш страшні події, ніж я міг коли-небудь очікувати. Це було настільки несподівано, що усі неприємності повністю перевернули моє життя з ніг до голови.
На жаль, тоді я ще був непідготовлений, коли усе пішло шкереберть.