Покарання

Розділ 24

Як тільки мені дозволили виходити гуляти на вулицю, я почав ходити про усьому периметру парка. Ходив повільно, дивлячись на усі боки, сподіваючись побачити вчорашню незнайомку. До мене підходив чоловік, що вважав себе Конаном Дойлом і просив прочитати його чергове творіння. Проте, я не був налаштований розмовляти, тому відмахнувся від нього, пославши на три літери, і продовжив свою повільну прогулянку.

Квіти, що росли на клумбі, розкрили свої пелюстки на зустріч сонячними промінням. Садівник охайно підстригав кущі, а його напарник поливав зелені рослини. Я пройшов повз них один раз. А потім ще раз. І ще.

Але не бачив тої жінки. Наче, вона навмисне не захотіла виходити гуляти. Я став йти повільніше, а коли це набридло, то сів на вільну лавочку та мовчки палив і дивився на всі боки. Проте, знову жодного позитивного результату. Два санітари навіть почали на мене підозріло коситися, думаючи, що я збожеволів і ходжу кругами, знаходячись у полоні королівства безумних, хворобливих фантазій.

Повернувшись назад у палату, я попросив медсестру покликати лікаря, що мене лікує. Той прийшов через годину і відразу запитав про самопочуття. Я пробурмотів щось у відповідь.

— Ви обіцяли поговорити, коли я заспокоюся. Зараз я спокійний, як ніколи, — зауважив я. — Може ви вислухаєте мене?

Я вирішив трохи змінити тактику і поводити себе толерантно, відповідаючи на усі його запитання.

— Я вас уважно слухаю.

Фрейд незворушно сидів, чекаючи мого ходу.

— Зиновію Івановичу, я хотів вас попросити допомогти мені. Вчора я бачив одну жінку, яка здалася схожою на Долину. Може у вас є жінка з таким ім’ям?

— Я спеціально дізнавався, але такої жінки немає.

— Розумієте, може її звуть інакше. Але вона висока, десь метр вісімдесят, брюнетка. Таке довге волосся. Трохи повна за комплекцією. Лікарю, ви впізнаєте когось по такому опису? — спитав я, очікуючи відповіді.

Він поправив на носі окуляри і крізь них на мене подивився. Проте, його погляд не відображав нічого конкретного. Я лише бачив у окулярах відображення виразу розгубленого обличчя, погляд затравлених очей, які нагадували безумця.

— На жаль, ні. Останнім часом до нас поступило кілька жінок. Але одна дуже стара бабка, інша молода і дуже худа. Є ще одна жінка, але вона психічно неврівноважена. Вона хотіла задушити санітара своїми руками, сильно подряпала йому обличчя та шию. Я не зможу її вам показати, бо її не випускають із палати. А до неї ходить лише кілька лікарів.

— Але зробіть виняток. Я відчуваю, що це дуже знайома мені жінка, наполягав я. — Повірте, я нічого не вигадую. Просто хочу переконатися…

— Це не можливо. Навіть близьких родичів до неї не пускають. Може ви хочете поговорити про жінку, яку вчора бачили? Чому вона так сильно вас стривожила? Можете мені це розповісти.

Я нічого не казав. Все одно цей психіатр мені не повірить. Краще мовчати і намагатися виглядати спокійним. Може це допоможе мені швидше звідси виписатися. Чорт, коли Зоряна приїде провідати мене?

— Послухайте, невже ви не бачите, що я при розумі. Адекватно на усе реагую. Навіщо ви мене замкнули?

— Бо ви поводили себе відповідним чином. До речі, сьогодні ви пройдете кілька психологічних тестів, а потім медичні процедури. Це допоможе правильно встановити діагноз і лікувати вас.

— Діагноз? — здивувався я. — Який ще діагноз? Подзвоніть Пилипу Пшеничному. Він підтвердить, що я знаходився під регресивним гіпнозом і пригадував фрагменти із свого… іншого життя.

— Не знаю, де Пшеничний. Мобілка не відповідає. Шкода, але в цьому питанні я ні чим вам не допоможу, поки він не повернеться сюди. Схоже, це буде тоді, коли він повернеться з наукової експедиції з Тибету.

Сказавши ці слова, психіатр вийшов з палати, залишивши мене на одинці із своїми неприємними думками, які почали наповнюватися формою божевілля. Я мовчки дивився на замкнені двері і думав над своїм становищем. Отже, Пилип буде не скоро, а Зоряна лише один раз приходила мене провідувати. Що ж взагалі тут відбувається? Що це за жінка, яка хотіла задушити санітара і поводила себе вкрай агресивно? Невже це та сама незнайомка, яку я ідентифікував, як Долина?

Якщо це так і є, то я повинен обов’язково знайти можливість, щоб побачити її. Повинен бути якийсь розумний вихід. Інакше через деякий час я точно стану розумово відсталим придурком, нічим не відрізняючись від психів, що знаходяться у сусідніх палатах. Але лікар Сергій не вірить мені. Чи він навмисно робить вигляд, ніби не вірить моїм словам, щоб знаходячись тут, я точно став шизофреником? Ні, навіщо йому мене тут замикати? Який сенс в цьому? Я вирішив, наступного разу потребувати від лікаря більш конкретних та правдивих відповідей на свої запитання.

Ввечері я виходив у кімнату відпочинку, щоб подивитися телевізор. Деяких душевнохворих я вже не тільки пам’ятав в обличчя, а й знав по іменам та трохи розбирався у їхніх відхиленнях. Що саме не гаразд з тим чи іншим психом виявити було дуже легко. Але в деяких випадках, невідомо було, за що саме людину замкнули у божевільні.

— Остапе, як ти?

Я обернувся і побачив Миколу, який вважав себе інопланетянином, щоб виконати на землі важливу місію.

— Нормально, наче… — відповів я, а сам уважно дивився, щоб помітити вчорашню незнайомку.

Проте, знову її ніде не було. Я вже думав, що та буйна жінка, яку не випускають з палати і є потрібною кандидатурою.

— А я згадав дещо. Мені подали сигнал з Венери і я тепер повинен допомагати людям. Спостерігати за ними і думати, як їм допомогти, — розповідав Микола із таким азартом, що дійсно можна у це повірити, якщо знаходитися біля нього дуже довго.

Я побачив біля виходу з кімнати кількох санітарів. Вони спостерігали за усіма, але на мене частіше дивилися. Чи мені так лише здавалося?

Зиновій Фрейд приходив до мене проводити кілька психологічних тестів. За його словами, я повинен самостійно потроху пригадати, що саме відбулося перед тим, як я потрапив сюди. Можливо, він має рацію і пригадавши усе, я зумію краще орієнтуватися у подальшому рішенні.

— Лікарю, я лише пригадую епізод, коли знаходився в тілі Долини. До цього часу я взагалі сидів у себе вдома. А після цих містичних видінь прокинувся в цій лікарні. Не пам’ятаю, щоб бігав з ножем та кричав про самогубство. Повірте, в мене чудова пам'ять, але таке я не пригадую.

— Можливо, ваша підсвідомість навмисне заблокувала такі спогади від вас. До речі, Зоряна казала про село Глибоководне, яке ви намагалися знайти, — Зиновій уважно на мене подивився.

— Так, я опинився в тому селі після прийому наркотиків. Я ще спілкувався із Мішком. Але так і не зміг потім знайти те село. Хоча, чудово пам’ятаю, як воно виглядає. Там живе дуже мало людей, село вимирає…

Сказавши ці слова, я почав розуміти, що зі сторони це виглядає, як ознаки шизофренії.

— Цього села немає на карті, чи не так? — спокійно спитав психіатр.

Я вимушений був зізнатися, що він має рацію. Села не було на карті і люди не чули про нього. Тоді яке може буде пояснення цьому феномену?

— Отже, ви стверджуєте, що бували в селі, про яке ніхто ніколи не чув і не знає. Окрім вас. Зоряна схильна думати, що такого села не існує.

— Як це не існує?! — здивувався я. — В цьому селі я був. Я був там!

— Це село існує лише у вашій уяві. Я розумію, що вам важко це визнати. Але признання цього факту — це вже половина пройденого шляху лікування. Я, між іншим, теж шукав це село на карті, питав у знайомих, шукав в Інтернеті, але все марно. Глибоководне немає в жодній частині України. Отже, і Мішко — це уявний персонаж, створений вашою свідомістю. А села такого точно немає. Коли ви в це повірити, то лікування буде на стадії завершення.

Звісно, немає. Але я точно пригадую, що там був. І повинен поза будь-яку ціну його знайти і у всьому розібратися. Поки я тут, то нічого зробити не зможу і доводиться вислухувати базікання про психічні розлади особистості. То може варто спробувати втекти звідси, коли буде слушна нагода?

— Може це стара назва села. Зараз могли його перейменувати. Ви ж не цікавилися назвами сіл минулого століття? Я теж не копався в історичних архівах. Просто зараз подумав про таку ідею.

Фрейд зауважив, що доведеться провести кілька сеансів гіпнозу для встановлення точної причини деперсоналізації особистості. Мовляв, у мене існує ще одна особистість Долина. І я вигадав село Глибоководне, як спосіб втечі від реального світу. Це вже взагалі ні в які ворота не лізло і я полегшено зітхнув, коли лікар вийшов з палати.

Ввечері я виходив у кімнату відпочинку грати у шахи. Після гри мені чомусь стало трохи зле (завше від безнадійного тутешнього становища серед душевнохворих) і я вирішив піти відпочити. Тим паче, у клініці немає з ким спілкуватися нормально. Навіть лікарі вважають мене психічнохворим. А я їхнім діагнозам не збираюся вірити. А довго знаходитися в такій божевільній, безумній атмосфері я не мав сил. Це лише підштовхувало до розуміння того, що я й сам не сповна розуму.

Повернувшись до палати, на мене чекав сюрприз. Зверху на тумбочці біля книжок лежав аркуш паперу. Мабуть, записка — повідомлення від таємничого гостя. Я розгорнув лист і прочитав напис від руки:

Я навіть не знав, як потрібно реагувати в подібних випадках. Ніякого страху це вже не викликало у мене. Наче, я був готовий до цього. Це повідомлення хтось написав до мого приходу. Напевно, лікар чи медсестра так пожартували. Навмисне хочуть зробити мене божевільним. Але в них це не вийде. Я не піддамся на їх провокації.

А якщо цю записку залишили не з медперсоналу? Тоді, хто міг таке написати. Жодний хворий не зможе сюди проникнути. Якщо Долина дійсно існує і знаходиться у цій клініці, то це могла зробити вона. Ні, в мене точно манія переслідування. Треба переконатися, що ніякої Долини не існує. Ніякого села Глибоководне не існує. Але я не зможу про це забути і перестати у це вірити. Віра дуже примхлива штука і якщо ти будеш протистояти їй, то отримаєш поразку.

Я перечитав повідомлення ще раз і ще раз. Почерк був, ймовірно, жіночим, але я можу і помилятися. Хто ж це написав? Хто? Я ходив по палаті туди-сюди і не міг взяти себе в руки. Треба було заспокоїтися і міркувати логічно. Проте, яка тут може бути логіка, коли усе навколо мене створює хаос, алогізм та ірраціональність. Кожне явище, що виникає, починає мене заплутувати у вирії реального світу.

Трохи подумавши, я вирішив не розповідати про цю записку лікарю, а тому, надійно сховав її під паркетом біля підвіконня. Здається, я все правильно вчинив, але відповіді прийшли із запізненням.