Покарання

Розділ 26

— Святий Боже! — вирвалося в мене відразу, як закінчився запис на аудіо плівці. — Що це було?!

— Твої перевтілення душі. Як бачиш, регресивний гіпноз не дав потрібного результату.

— Я взагалі нічого не розумію. Звідки взялися ці голоси Долини, Пауло? Хіба вони існують? А це село Глибоководне… Як можна відчути себе Долиною у майбутньому? Звідки ще намалювався цей Пауло із Бразилії? Коротше, шо за шняга відбувається? — знервовано спитав я.

— Трохи повільніше, гаразд? Я не дав відповіді на усі запитання, бо й сам не все розумію. Але дещо спробую тобі пояснити. Оскільки, доведеться ще проводити сеанси та дослідження, то сказане мною, буде лише припущенням. Я вимушений тебе дещо розчарувати, але існування Долини та Пауло свідчить про розщеплення твоєї свідомості, себто про деперсоналізацію особистості. Це може призвести до активного стану шизофренії. Геніальність завжди ходить у парі з божевіллям. Мабуть, усі художники, письменники, музиканти та талановиті винахідці мусять розплачуватися за свій дар хворобою душі. Хто не витримує тягар, спивається або приймає наркотики. Як приклад, серед письменників, Едгар По, Вільям Берроуз, Філіп Дік. А ти наблизився зі своїм божевіллям до смертельної межі: або передозування наркотиків, нещасливий випадок або самогубства, як наприклад, в останньому випадку Ван Гог або Хемінгуей.

Ці слова мене вразили, наче холодна крижана вода, у якій тонеш.

— Не може бути! Минулого разу ви казали, що Долина — це моя майбутня реінкарнація. Я і сам у це не дуже вірю, проте, іншого пояснення немає. Тим паче, існує ще записка. А голоси так натурально я б не зміг підробити.

— Розумієш, у тебе виникають провали в пам’яті. Це не дуже часто відбувається, але такі прояви свідчать про деякі розлади у психіці. Записку ти міг написати у трансі. Можливо, це виникло із-за наркотиків, які ти раніше приймав… Твій випадок дуже рідкий, але його теж можна розібрати… Не хвилюйся так, — сказав Пилип, побачивши, що такі погані новини починають мене лякати.

Але не хвилюватися я не міг. Останні перипетії були настільки несподіваними, карколомними, що перевертали з ніг до голови увесь мій світогляд, усю свідомість, створюючи якесь метаморфозне сприйняття світу, видоспотворенне відношення до дійсності.

— Чому не чути слів, Долини, коли вона говорить про смерть у минулому житті?

— Ти і так знаєш, як померла Долина у минулому житті. Твої містичні видіння усе пояснюють. Насправді, я не виключаю ймовірність того, що ти можеш після смерті перевтілитися у тіло Долини. Тому, причину смерті у цьому житті називати не буду.

— Можливо ви маєте рацію, — задумливо мовив я. — В такому випадку вам немає сенсу мене тримати в цій психлікарні, чи не так?

Пилип подивився на мене, як на божевільного, який не розуміє цілком очевидних та банальних речей.

— Мені шкода, що ти не до кінця усвідомлюєш своє теперішнє становище. Ти втрачаєш пам'ять і робиш речі, які не пам’ятаєш після пробудження. Часом опиняєшся у несподіваних місцях і не знаєш, як там опинився, що до цього робив. А знаходячись у такому сомнабулістичному стані, людина може зробити, що завгодно. Навіть когось убити. Отже, це небезпечно для суспільства. Я розумію твій страх, але навіть реально існуючі реінкарнації не виправдовують твоїх безсвідомих подорожей.

— Що тоді робити? — розгублено спитав я. — Як далі буде?

— Треба пройти весь курс лікування до тих пір, коли ти зможеш усе контролювати та пам’ятати усі події. А до цього часу тобі доведеться лікуватися тут. Мені доведеться провести психосинтез, а також методи трансперсональної психології, які мають окультивне значення. Не бійся, я знаюсь на цих методах, але містичні переживання, розширення свідомості та зібрання до купи розщепленої свідомості допоможе тобі знайти себе без наркотиків. Усе буде проходити під моїм наглядом, так що підсвідомі страхи, медитативні техніки не становитимуть загрози.

— Але ж так не правильно! Я цілком нормальна людина. Окрім кількох наркотичних глюків я усе добре усвідомлюю. І я не хочу тут знаходитися, втрачаючи своє життя. В мене є твори, які треба публікувати. Мені треба зустрічатися із видавцями та читачами. Випускайте мене звідси! Випустіть!

Я кричав, ледве тримаючи себе в руках, а він спокійно на це реагував. Мовчки дивився, як цікавий фільм без жодних коментарів.

— Остапе, я нічим тобі не допоможу. Як лікар я не маю права тебе пускати у суспільство в такому безконтрольному стані, — спокійно зауважив він. — Наркотики привели тебе до безодні. Ти вигадав світ, де існує Долина, село Глибоководне та дух Психотроп-Маг. Але щоб це зупинити, ти повинен залишити усі наркотики в минулому. Раз і назавжди.

Я мовчу, бо від цієї думки стає страшно.

— Я не готовий до цього зараз. Це так складно, — невпевнено зауважив я.

— Усе відбувається в голові. Коли в тебе є мета, то усе зайве ти залишиш. Потрібно лише усвідомлено відмовитися від цього. Не для близьких людей і навіть не для здоров,я. А для самого себе, щоб жити повноцінним життям. Я відмінив більшість транквілізаторів, які тобі прописали тут. З твоєю нервовою системою та наркотичною залежність це може призвести до тяжких наслідків. Не вважай себе божевільним. Просто прийми це як належне. Це чергова пригода в твоєму житті, яка дає шанс почати життя з чистого аркушу. От почни спробу.

Я не знав, як на це реагувати. Більшість речей накривали мене своєю відвертістю та прямолінійністю.

— Коли наступного разу, зустрінеш Долину або ще когось, то поведи себе інакше. Перекресли звичайний сценарій, який прописаний у твоїй свідомості. Дивився на все відсторонено, як спостерігач, а не учасник. Намагайся до усього відноситися з долею гумору та вибирати у що вірити. Можеш навіть проекспериментувати. Спробуй сказати Долині, що вона не існує. Переконай її в тому, що існуєш лише ти. Якщо ти сильно у це повіриш, то значно подолаєш хворобу.

Пилип вийшов, залишивши мене на одинці. Мені було над чим подумати. Правда, я не знав з якого боку треба підступитися. Тепер не зрозуміло, у що можна вірити. Пшеничний казав про вибір, але я не готовий зараз вибирати.

Я лише хотів спокою. А більше усього втекти звідси. Бо усі абстрактні балачки, лікування гіпнозом та препаратами починає мене дратувати.

Я виходив на балкон і повільно курив сигарети. Свіже повітря і тютюн мене заспокоювали. Треба було знайти розумне пояснення цим речам. Або навіть спочатку втекти звідси непомітно, а на волі шукати вихід із цього ненависного лабіринту. Так, тепер можливість втечі не здавалася мені божевільною ідеєю. Але такою можливості поки що не було. Окрім того, Пилип перестав мені вірити і я не знав на кого можу розраховувати. Надія залишається на Зоряну, але й вона сумнівається у моїх словах. А може вона вже взагалі мені не вірить, вважаючи мене психом і просто робить вигляд, ніби усьому вірить, щоб заспокоїти.

В принципі втекти звідси не так важко, як здається на перший погляд. Але що мені робити далі, як опинюся на волі? Куди йти і що саме потрібно шукати, щоб зупинити ці містичні події? Трохи, подумавши, я зрозумів нарешті чого мені не вистачає. Після прийому психотропних речовин, я відкрив двері до іншого виміру. Отже, можна спробувати ще раз використати психоделіки, щоб закрити двері назавжди і не повертатися до безглуздих галюциногенних відчуттів. Проблема була лише одна: де дістати ці наркотики. Те, що вони можуть мені допомогти відкрити іншу реальність і повернутися назад, я навіть не сумнівався. Але в цій психлікарні їх точно не знайдеш.

Хіба що поцупити лікарські препарати, на шталт морфію чи кетаміну. Але як мені їх дістати?

Зоряна приходила мене провідувати після обіду. Я гуляв по території клініки, не звертаючи уваги на божевільних, що витворяли казна-що. Власне, коли більше місяця знаходишся у цьому закладі, то до усього звикаєш і стаєш частиною цієї лікарні. Стаєш одним із них, таким же ненормальним психом. Правда, я вважав себе ще при ясному розумі. Але як дівчина мене сприймає тепер? Оце я і намагався з’ясувати.

Зустріч була трохи стриманою та напруженою. Зоряна поцілувала мене в губи, але цей поцілунок був скоріше формальністю, необхідністю підтримувати наші стосунки, ніж приємним, спраглим, солодким бажанням відчувати поруч себе кохану людину.

— Як ти тут? — просто спитала вона.

— А ти, як думаєш? Лайно! Хреново тут знаходитися! — випалив я.

Зоряна опустила очі і мовчала. Я скористався паузою, закурив сигарету. Принаймні цей ритуал відволікав мене від усіх кепських справ.

— Зоряно, ти хоч віриш мені? Віриш, що я нормальний. Я цілком усе усвідомлюю… Поговори з Пилипом…

— Ти став іншим… — задумливо мовила дівчина, уникаючи зі мною прямого контакту очей.

— В якому сенсі? — я глибоко затягнувся і почав кашляти.

Добре, знав, що сам себе отруюю, але нічого з цим не міг поробити. Точніше міг, але не бажав з певних причин змінювати спосіб життя.

— Не знаю… Може ця обстановка на тебе впливає так.

— Обстановка? Та вони просто тупі козли! Я не повинен тут втикати! Послухай, — я взяв її за руку. — Зоряно, я тебе кохаю. Я хочу, щоб у нас все йшло чудово. Але відбувається якась шняга! Не вір цим діагнозам лікарським. Усі глюки можна пояснити наркотиками. Все просто… Я підсів на наркотики? Це — факт. Проте, це не означає, що я розумово відсталий. Реальність я сприймаю адекватно.

Вперше за цю зустріч вона уважно подивилася мені в очі. Цей прохолодний, жалісний, переповнений відчуттям хвилювання погляд очей мене трохи відштовхував від неї назад.

— Остапе, а спроба самогубства? Ти ще кричав про життя Долини? Пилип сказав, що в тебе час від часу виникають провали в пам’яті і ти після цього нічого не можеш згадати. Навіть я почала тебе боятися. Коли ти бігав з ножем по хаті і кричав, я спочатку подумала, що ти хочеш мене вбити.

Ці слова різали мене кололи по живій плоті. Я мовчки курив і дивився кудись у бік, не знаючи, що сказати. Але якась темна сторона моєї особистості виходила з під контролю і час від часу давала про себе знати. Що тут можна сказати? Я закурив ще одну сигарету від недопалка.

— Ну ти вже перегнула палицю! Я б ніколи тобі не заподіяв зла, чуєш?! Взагалі я не вірю цим лікарям. Їхні діагнози це маячня.

— Що ти збираєшся робити? — спитала Зоряна.

— Не знаю… — невпевнено відповів я, не збираючись їй відкривати свій план, адже вона може усе розповісти лікарю.

Тому реалізовувати план я буду на одинці.

— Я хочу вибратися звідси. Може, мене відпустять через пару місяців, — невпевнено мовив я.

— Боюся, що з таким станом психіки це станеться не скоро… Господи! Я так сподівалася, що ми станемо чудовою парою. А ти… Ти захопився наркотиками і все зіпсував. Навіщо це? Що тобі не вистачає в житті?

Я мовчав і палив.

— Тепер все скінчено. Коли я тебе зустріла, то вважала тебе великою людиною, досвідченою, талановитою, навіть геніальною. А зараз так не скажеш.

— Звісно, не скажеш. Твоя помилка в тому, що ти намагалася створити ідеальний образ, культ. Ти сподівалася, що я ідеальний, як в твоїх мріях. Але я такий, який є.

— Припини, прошу тебе… Я була наївною та імпульсивною, коли зустріла тебе. Мені шкода, що так вийшло… але я не знаю, що буде далі, — сумно сказала вона на останок.

Я довго дивився їй у слід. Що буде далі ще не відомо. Відомо лише, що саме я збираюся зробити найближчим часом. І коли зроблю це, то Зоряна повірить усім моїм словам. Я спробую переконати в першу чергу себе, що я не божевільний. Принаймні поки що.

Мене засмучувало те, що нашим із Зоряною стосункам настав кінець. Крапка. Хоча, якщо все виправити, то можна почати стосунки заново в іншій площині реальності. Це може бути, як нове речення після крапки.