Покарання

Розділ 4

В ту ніч я ліг спати дуже пізно та довго не міг заснути. А під ранок, коли міцно спав, мені наснилася Зоряна, її чудесний образ стояв перед моїми очима.

Але як тільки-но я виринув із фантастичного царства Морфея, прокинувся, то не міг нічого пригадати. Лише дивні фрагменти образів в голові і все. Тонка межа між сновидіннями і реальністю, перетворилася на товстезну, глуху стіну і я не усвідомлював, що важливого було в сновидіннях.

Та зараз це було і не так важливо. Я збирався їхати на семінар по езотериці та послухати цікаву інформацію. Можливо, це допоможе мені написати новий роман. Зранку я поснідав «Мівіною» та випив пляшку пива. Після трапези викурив дві сигарети, пригадуючи вчорашнє знайомство із Зоряною. Дійшов висновку, що наша зустріч за таких екстремальних обставин може мати для мене важливе значення.

Потім, я ввімкнув комп’ютер та перевірив електронну пошту. Було з десяток е-мейлів від читачів, що хотіли знати про мою творчість, особисте життя і різні дрібні речі, про які я навіть не задумувався. І не мав жодного бажання відповідати на ці листи. Я просто думав зовсім про інші речі.

Аналізуючи своє минуле — недалеке минуле, я доходжу висновку, що мені в житті постійно чогось не вистачає. Начебто я досяг того, що так хотів, але щось все одно було не так. Мені не вистачало гострих відчуттів, адреналіну, ризику, небезпечних подій. Саме тому, я намагався втекти від реальності, від зовнішнього світу за допомогою психотропних речовин, які вводили мене в оману, створюючи химерні, утопічні, галюциногені переживання та відчуття. Але з часом, я зрозумів, що вони також мені не дають того смаку життя, всіх гам кольорів світу, всього такого недосяжного, абстрактного, величавого та навіть магічного, що я так сильно прагнув отримати, відчути, зануритися в це і жити в ньому.

Трошки пізніше я збагнув, що мої романи повністю пронизані містикою, окультизмом, аномальними подіями, а сам я при цьому не маю до цього ніякого відношення. Я жодного разу не зіткався з чимось подібним і хотів спробувати відчути страх, ірраціональність, відсутність дійсності речей та явищ.

Далебі, я божевільна людина. Але якщо вже задумав подібне здійснити, то навряд чи збираюся відмовитися. Божевілля теж має свої рамки, границі, за якими існує ще більше божевілля — божевілля усіх божевіль. От на цей рівень я вже точно не збирався потрапляти. Страшнувато та млосно. Краще залишатися на своєму місці. Краще не йти за межі дійсності, за межі тривіального людського світобачення, яке наскрізь переповнене шаблонами, стереотипами, що лише існують в цьому світі.

Проте, я мав таку вдачу, що йшов завжди за всі встановлені ліміти і прагнув відкривати нові виміри.

Я дивлюся на екран монітора, з якимось дивним і не зрозумілим для мене відчуттям тривоги, страху та невпевненості у собі. Відчуваю сильне бажання напитися, нализатися, надудлитися під зав’язку, так щоб затуманити свідомість і про все забути. Байдуже, що це буде лише на деякий час. Я вже звик до контакту із зеленим змієм, а тому дуже рідко коли відмовлявся від спиртного.

Воно завжди давала опору та впевненість, навіть, якщо це були лише ілюзії. Прозріння, як правило, приходить із запізненням.

В такому напідпитку, в мене в голові останнім часом виникало ім’я Долина. Я ніколи не чув про цю дівчину, але відчував, що її життя має якесь відношення до мене самого. Відчував це якимсь шостим відчуттям.

І не помилився у подальшому.

Виступ доктора трансперсональної психології мав проходити в будинку культури, у величезній аудиторії, розрахованій на півтисячі осіб. Я приїхав за десять хвилин до початку, проте, більшість місць вже були зайняті, наче розподілені між собою депутатські мандати. Люди терпляче чекали початку виступу біоенергетика і жваво щось між собою обговорювали.

Більшість відвідувачів були середнього віку, не багато пенсіонерів та зовсім мало молоді, яка не любить тусуватися в подібних місцях, віддаючи перевагу нічним клубам та дискотекам. Серед такого величезного збіговиська люду, я помітив кількох своїх знайомих з клубу «Аномалія», але чомусь не горів бажанням сісти поруч з ними і приєднатися до розмови про вічне, духовне, недосяжне, оповите містичною оболонкою. Хоча, раніше, зазвичай я так і робив. Але мене постійно терзали різні сумніви, тривожні передчуття і невідомий страх.

Що я тут роблю?

Відповіді немає. Я все більше відчуваю себе гостем, зайвою ланкою ланцюга цілого світу. А потім я жахаюся цією думки. Дійсно, це безглуздо думати про такі песимістичні речі.

Через п’ять хвилин аудиторія була вкрай заповнена натовпом, що прийшов сюди здебільшого із цікавістю подивитися на живого екстрасенса. Деякі люди були готові навіть кілька годин стояти (бо вільних місць вже зовсім не залишилося. Не зважаючи на те, що службовець приніс кілька додаткових стільців), щоб тільки отримати для себе якусь важливу інформацію, знак, напрямок вектору руху їхнього життя, можливо, останню надію чи пораду, як жити далі і що з цим робити. Як на мене, то найкраща порада: якщо все йде вкрай погано, то забий на це і живи в кайф від того, що комусь точно ще гірше. Можливо, так не правильно жити, але хто сказав, що я мушу бути взірцем істини?

Нарешті на трибуну вийшов середнього зросту, міцний чоловік в охайному, світлому костюмі і чемно з усіма привітався. У його погляді, жестах, словах відчувалася дуже сильна енергетика, що так притягувала багато слухачів. Сказавши кілька слів про себе, Пилип Пшеничний (а саме так його звали) почав розповідь. Власне, його витончена промова була дуже цікавою, інтригуючою, з деякою долею гумору, щоб публіка не нудьгувала від метафізичних інтерпретацій анормальних явищ.

Ось, як приклад приведу кілька цікавих моментів.

— …А ви знаєте, що Будда пішов у Гімалаї, в саму глибину гір. І провів там сім років у глибоких медитаціях. — розповідав Пилип. — Будда це зробив лише з однією метою. Великий пророк шукав відповідь на одне дуже важливе питання.

В аудиторії всі притихли, зачаровані, загіпнотизовані надзвичайно неординарним способом Пшеничного викладати матеріал публіці.

— Яке питання? — пролунало позаду мене.

— Будда хотів докопатися до істини, а саме: в чому полягає сенс життя? Для цього він пішов в гори і витратив цілих сім років, щоб збагнути квінтесенцію людського існування.

— А як це можливо? — зацікавився один юнак. — В горах немає нічого! Будда не їв, не пив нічого цілісіньких сім років? Це ж не реально! Людина більше тижня не зможе протриматися без їжі, а без води кілька днів.

— Великий пророк Будда провів цей час в трансцендентальних медитаціях, виконував вправи йоги, цигун, астральні виходи з тіла. Він черпав духовну енергію з космосу, яку називають праною. Не всі речі в цьому світі мають матеріальну основу. Енергетичний заряд відбувався через чакри.

— А в чому прикол? — спитав той самий хлопець. — Можна випіть водяри ілі покурить травку шоб ізменить сознаніє. І тоді відкриються всі таємниці Всесвіту.

Публіка зареготала після цих слів.

— Юначе, даремно ви все іронізуєте, — спокійно зауважив Пилип. — Алкоголь та інші наркотичні речовини руйнують енергетичне біополе людини. Тоді аура стає менш яскравою, слабкою та незахищеною від впливу негативної енергії. Втрачається контакт із космосом.

— Вау! — вигукнув той самий юнак-приколіст. — Так космос теж Вконтактє. Кльово! Це дуже популярний сайт!

Наостанок Пшеничний сказав, що запрошує на сцену видатного майстра жанру містичних історії, автора трьох бестселерів — Остапа Дорошенка. Я зрозумів, що настала моя черга сказати публіці кілька слів.

Ну, вийшов я на трибуну, привітався і почав говорити хвилин десять. Говорив про комерційний успіх нового роману та про творчі плани на майбутнє. Потім зачитав свого нового вірша:

Я планував цей вірш включити у нову збірку поезії.

Потім відповів на декілька питань своїх читачів. Ось і все. Правда, після цього почалась роздача автографів в міні-форматі. До мене підходили люди з книжками і я розписувався. Одним словом, звичайне діло для такого літератора, як я.

Нічого дивного не було доти, поки перед моїми очима не з’явилася вона — міс Всесвіт, володарка моїх снів, марень, фантазій, покровителька мого серця, господиня усіх моїх думок в голові, а простіше: надзвичайно вродлива та сексуальна Зоряна. При її появі в мене серце шалено забилося і кров почала приливати до печеристих тіл пеніса. Усі думки губилися, зникали, як ніч на світанку, а я старався тримати себе в руках і не подавати вигляду, що впізнав її, адже на мене дивилися люди. Дуже багато людей.

— Як вас звати? — спитав я в Зоряни, щоб процес роздачі автографів йшов звичайним кроком.

— Зоряна.

Я хотів написати побажання і розписатися, як це роблю зазвичай, але, передумавши, швидко написав на розгорнутій сторінці кілька важливих слів: «Зустрінемося в кафе-барі через півгодини».

Здається, Зоряна все зрозуміла, бо взявши книжку відійшла від черги людей, бажаючих взяти в мене автограф. Відійшла і вже там прочитала мій меседж, себто повідомлення. Я встиг помітити краєм ока, що тінь легкого здивування пройшлася по її прекрасному обличчі. Але в наступну мить, я зосередив всю свою увагу на черговому читачу, який протягнув мені роман «Мета і фізика».

Я з радістю його підписав, як і всі інші принесені книжки.

Нарешті офіційна частина конференції закінчилася і почався фуршет, якого всі так чекали з нетерпінням. Я трохи перекусив канапками з ковбасою, сиром та червоною ікрою, запивши все кількома бокалами шампанського, а потім, направився в кафе-бар, що розташовувалося на першому поверсі.

Зоряну я помітив за крайнім столом біля самого вікна в кінці залу: вона сиділа самотня, сумна, із замисленим обличчям дивилася на вулицю, де починалася сильна злива. Погляд навіть сумних очей мене як завжди зачаровував, притягував своїм магнетизмом, своєю сильною енергетикою.

Не поспішаючи, я підійшов до столика і сів навпроти Зоряни.

— Чого ви так довго? Я вже півгодини вас тут чекаю, — невесело повідомила вона.

Принаймні вона мене дочекалася.

— Вибачте, я після автографів завис трішки на фуршеті. Треба було розслабитися після виступу…

— Ну як — розслабилися?

Побачивши на столі попільничку, я витяг з пачки цигарку і запалив.

— Не дуже, — я озирнувся на увсебіч. — Я б не відмовився від чогось міцного зараз. А ти?

Цей несподіваний перехід на «ти» ні на йоту не здивував її, наче все йшло по запланованому сценарію. Мене таке цілком влаштовувало.

— Апельсиновий сік. Я не хочу зараз алкоголь.

Я потиснув плечима і зробив замовлення офіціанту, який щойно підійшов до нашого столику: триста грам горілки, стакан апельсинового соку і дві великі піци із сиром та грибами.

— Ніколи не думав, що ти ходиш на семінари метафізичного спрямування? — спитав я через деякий час, бо мовчанка затягнулася ще після першої чарчини горілки і це мені почало набридати.

— А шо тут дивного. Мені подобаються твої містичні твори і я вирішила про це глянути, так би мовити з наукової точки зору.

— Ну і як враження?

Зоряна не спускала з мене погляду.

— Дуже дивні і розбіжні враження. Цей Пилип казав про такі абстрактні речі, які важко собі уявити в голові.

— Ну якщо вони не уявляються в голові, то уяви собі щось інше більш конкретне, земне, — порадив я дівчині.

— Дивна ти людина. Якась ексцентрична.

— Ексцентрична? — я намагався розгледіти обличчя Зоряни крізь пасмо сірого диму, що йшов від сигарети. — Ну, це моя особливість. Всі творчі натури, митці дуже душевні, нетривіальні. Диваки, одним словом.

— Але мені дуже цікаво з тобою проводити час.

— Правда? Ти мене майже не знаєш. Але дякую за комплімент.

Чомусь у компанії цієї дівчини, я трохи соромився, губився і почував себе як недосвідчений підліток, що потайки, поки ніхто не бачить, розглядає порножурнали з голими жінками.

— До речі, в мене є тост. За найкращу читачку моїх романів і чарівну дівчину.

Ми випили: вона ковток апельсинового соку, а я чарчину «Хортиці».

— Остапе, а чого ти раптом написав на сторінці книжки запрошення зустрітися тут?

— Бо хотів побачити тебе. І поговорити. Коли я роздавав автографи, то побачив тебе з книжкою і відчув, що день пройде даремно, якщо ми з тобою не спробуємо принаймні поговорити.

— Так, — погодилася Зоряна. — Я вчора весь вечір і півночі про це думала. Вчорашня така екстремальна, несподівана зустріч була не випадковістю. Може це знак, — схвильовано сказала дівчина і я зрозумів, що їй зовсім не байдужий.

— Знак? Я згоден, що випадковостей у світі не буває. Отже, наша зустріч відбулася з конкретною метою.

— Якою?

— Я цього ще не знаю, — мовив я з інтонаціями загадковості.

Раптом я піймав на собі захоплений, вивчаючий погляд дівочих очей. Погляд, який відображав, віддзеркалював юну закоханість, втрату здорового глузду і запалення вогню пристрасті, що все більше розгорався в її красивих, як діаманти очах. А цей шалений вогонь йшов з самого серця.

— Цікаво, — мрійливо зауважила Зоряна. — Я ще досі не вірю, що розмовляю віч-на-віч із живим письменником.

— Зоряно, а ти хочеш розмовляти з мертвим письменником? Хочеш влаштувати сеанс спіритизму?

— Остапе, я серйозно. Ти дуже неординарна особистість і щось мені в цьому подобається.

— Гм… Як цікаво!

— Розумієш… мені важко це пояснити. Але в тобі відчувається іскра життя, якась жадоба, бажання пізнати всі таємниці світу. В мене виникло таке відчуття, ніби ти маєш намір дуже далеко заглиблюватися в цей світ. Наче хочеш дійти до центру Всесвіту.

Я зачаровано на неї подивився.

— Ти так красиво говориш. Може теж хочеш стати письменницею?

— Я про це ніколи не думала.

Виникла пауза, на протязі якої я запалив чергову цигарку.

— Пропоную випити за лозунг: мрії збуваються!

Ми знову випили. Я відчув приємне тепло в середині і дещо неадекватне сприйняття реальності.

— А ти віриш у те, про що пишеш чи ні?

— Не вірю.

— Але чому? Чому ти пишеш містику і не віриш цьому? Адже якесь пояснення є цим загадковим речам.

— Річ не в поясненні. Розумієш, в світі літераторів існує одне дуже важливе правило. Ніколи не пиши про те, у що віриш і ніколи не вір в те, про що пишеш.

Зоряна замислилася.

— Вражає! Отже, ти покладаєшся на власну фантазію. А сам ніколи не шукав пояснення тому, що відбувається навколо нас?

— Є речі, походження яких краще залишати у пітьмі. Тим паче, не усе можна пояснити логічно. Більшість процесів можна лише усвідомити на рівні інтуїції. Саме творче начало дозволяє краще розуміти окремі елементи цього світу. Це, наче ти дивися на уламки розбитого дзеркала і у кожному шматочку кольорового скла бачиш оригінальне відображення. А якщо на цей шматок глянути з іншого боку, то виникає нова картинка. Із різних поглядів, суджень, міркувань складаються індивідуальні картинки світу, які формують усю реальність. Отже, під яким би кутом зору не подивишся на предмет чи подію це буде реальність. Я впевнений, що немає поганих та хороших речей. Є лише наші судження, критичні оцінки, аналіз минулого, певні критерії. Первинна сутність речей втрачає своє значення, коли ми починаємо оцінювати ці речі.

— Я про це десь читала, але ніколи не уявляла собі, що все відбувається лише від наших думок, слів та вчинків. Але тепер мені стає ясніше, що свій всесвіт, створений власними думками, можна контролювати самому. А судити інших людей не варто, бо у кожного з нас своя реальність, своє неупереджене та унікальне життя. Кожен дивиться на кольорове дзеркало і бачить лише своє відображення та таку картину, яку хоче бачити.

Я кивнув, погоджуючись з дівчиною. Наша цікава розмова завершилася не так чудово, як я собі уявляв. Але по-іншому вже не могло бути, адже я перебрав з алкоголем і не міг показати себе перед дівчиною з найгіршої сторони. Тому, найкращим варіантом було розпрощатися та розійтися по власних домівках.

Саме це ми і зробили.