Покарання

Розділ 13

Вечірка була організована на квартирі одного знайомого, що так люб’язно погодився дати приміщення на всю ніч майже за безкоштовно. Окрім мене та Катюхи, там ще були Надя, Дарця, Валера, Сергій, Іван та Руслан. Тобто, на вечірку збиралося чотири дівчини та чотири хлопця. Це давало мені можливість вибирати собі нормального пацана без понтів, поки їх ще не розібрали, як шаурму у центрі міста.

Сама квартира була простора на чотири кімнати, велика кухня та балкон. Коли ми з Катериною зайшли в квартиру, то там стояв тютюновий дим і лунала гучна музику. Близько десяти пляшок з під пива вже стояли порожніми у кутку. Ми привіталися з усією компанією і сіли за великий темний стіл, на якому вже стояли алкогольні напої. Як раз це мене цікавило найбільше. Бо після сварки з Борисом мені хотілося напитися до чортиків і про усе забути.

Проте, все вийшло не так, як хотілося. Хлопці випили не багато спиртного, чекаючи на нас. Схоже, пияцтво тільки почне набирати оборотів.

— Ну шо, чуваки і чувіхи! Всі тута зібралися шоб забухати і повеселитися. А хтось, можливо, і потрахатися. То ж давайте, вип’ємо за цю гламурну зустріч, — сказав Валера.

Усім без винятку наливали горілку, а тому мені теж довелося перехилити чарчину, щоб алкоголь почав свої активні дії в організмі для знищення усіх психологічних бар’єрів та розкриття внутрішніх резервів, на які твереза людина ніколи не здатна. Я випила горілки і закусила бутербродом.

— Шо ви всі, блядь, як задроти втикаєте! Розкажіть анекдоти, щоб можна було полахати, — втрутився Сергій в кілька хвилинну тишу, яка нагадувала медитацію тібетських лам для відкриття чергової істини. — Ладна, почну з себе. Всі слухайте гоніво. Карочє, приходіт чєл к шлюхє і питає: «Скільки»? «У нас такса 50 доларів». Мужик трішки подумав і каже: «Ладно, давайте хоча б таксу».

Я регочу з усією компанією, наливаючи собі чергову чарчину. Мені тут дуже весело і про Бориса навіть не згадую.

— Вот ще один анекдот, — підключилася Надя до веселої компанії. — Ну, приходить чувак в общагу к одной тєлкі. Ну, вони цілуються, ласкают друг друга. Збуджені. Тут баба і питає його: «Ти вже кінчив»? А пацан каже: «Нє, я тільки на другому курсі».

Ги-ги-ги — понеслося серед нас на всю квартиру.

— Нє, оцей ващє отпад, — сказав Іван. — Карочє, приходить мужик до любовніци. Приніс шампанське, квіти. Дзвінок в двері, на порозі наркоман. «Мужик тобі потрібна зелена фарба»? «Іди на фіг»! Сидять вони, базарять. Знову дзвінок і той самий наркоман. «Мужик, тобі потрібна зелена фарба»? «Та відчепися». Третій раз теж само: зелена фарба. Нарешті, четвертий дзвінок. Мужика це дістало і він взяв у наріка краску, щоб той відчепився. Зачинив двері і думає розважитися з тьолкою. Але знову дзвінок. Наркоман цього разу питає: «Мужик, а на хуя тобі зелена фарба»?

Я вже була трохи п’яною, а тому безконтрольно сміялася. Координація рухів була порушена і я пролила горілку на свій одяг.

— Ну тепер, давайте вип’ємо за наших баб. Щоб ми без них робили.

Валера розлив усім горілки і чергова (не пригадаю, яка за рахунком) чарчина знову потрапила у мій шлунок, все більше затуманюючи свідомість. Далі почалися шалені, безконтрольні, п’яні танці. Лунала голосна музика, але ще більше лунали вигуки напившихся хлопців, яких горілка робила більш дикими із звірячими інстинктами. Мене один раз запрошував Руслан, але його манера тупо танцювати і невдала спроба залізти рукою мені в трусики, страшенно дратувала. Я скаженіла від цього, хоча вже і прийняла певний градус.

— Ципочка, йди до мене. Я хочу з тобою трішки побавитися, — сказав він із шаленим блиском в очах.

Але я розвернулася і пішла в окрему кімнату, щоб відпочити і протверезити, адже ніч розваг лише починається і мені треба бути у формі. Побачивши Катерину, що сиділа у комфортному кріслі з цигаркою в руці, я не дуже здивувалася. Адже десь у цій квартирі і вона повинна знаходитися. То чому їй не знаходитися саме тут…

— Як твої справи? — поцікавилася я у подруги.

— Паскудно.

— Чого втикаєш? Давай розважатися.

Вона відмахнулася рукою. Я підсіла ближче і зазирнула їй в лице. Катя посміхнулася і щось зашепотіла.

— Що? — спитала я і підсунулася до неї ближче, щоб почути слова, які вона ледь чутно промовляє.

Проте, її шепіт не можливо було почути і я підсунулася ще ближче, дивлячись на неї.

Катя несподівано нахилилася до мене і поцілувала в губи. Я оторопіла від такого кроку, але вже відчула її язик у роті і почала відповідати на такий п’яний, випадковий поцілунок. Це мене сильно збуджувало і я відчула, що трусики в мене намокли. А вона почала ще пестити рукою мої груди. Я розуміла, що втрачаю контроль, адже переспати з дівчиною — це найбільша дурниця, яку я ще не робила.

Проте, в наступну мить Катя відсторонилася від мене і подивилася своїм затуманеним поглядом.

— Вибач. Це алкоголь так на мене вплинув.

Я нічого не відповіла. Закурила сигарету і мовчки сиділа, сподіваючись, що цей спонтанний, випадковий поцілунок не зіпсує нашу дружбу.

Навпаки, краще про це раз і назавжди забути. Проте, на мене чекали значно більші проблеми, ніж один невинний поцілунок з подругою, від якого я точно не стану лесбіянкою.

Привіт!

Я здивовано дивлюся на текст, що несподівано виник на папері сам по собі. Такого ж не буває!

Ти хто такий?

Не важливо. Коли прийде час, ми зустрінемося і ти усе зрозумієш.

Що відбувається?

Відбувається те, що ти бачиш.

Але хто ти і що тобі потрібно?

Оце ми і обговоримо, коли зустрінемося.

Контакт із незнайомцем пропав.

Мільйони питань крутилися у моїй голові, шукаючи вихід на волю. Але не було жодної відповіді на той час.

Ми повернулися на кухню. Хлопці сиділи за столом і допивали горілку. Помітивши нас, Валера махнув рукою.

— О, чувіхи, давайте зіграємо в дурня на бажання. Тільки щоб бажання були екстремальними.

Я потиснула плечима, бо після такої кількості горілки мені вже було байдуже у що та з ким грати. Весь здоровий глузд був витіснений прагненням досягти героїзму та спробувати нові враження. Власне, грало шестеро чоловік: ми з Катериною та ще чотири хлопці. Валера роздав усім карти і гра почалася. Вже з самого початку гри карти мені попалися вкрай жахливі: одні шістки та вісімки, від яких хотілося лише плюватися. Проте, дивлячись на кисле, похмуре обличчя Катерини, я подумала, що в неї ситуація не набагато краще ніж в мене, а може навіть гірше.

Схоже, хлопці змовилися, бо нас закидали козирями, а самі один одному нічого не підкидували. Цього разу я змогла відбитися у грі, а от Катя програла.

— Карочє, ми загадуємо бажання. Катя, ти повинна нам зараз станцювати стриптиз.

— Нє!

— Та не ламайся. Ти все одно програла, — зауважив Іван.

Вона вже була досить п’яною, бо довго не вагалася перед рішенням. Хтось із хлопців включив для цього легку, повільну музику, яка тільки стимулювала дії Катерини. Під дружні крики, свисти, вигуки пацанів, вона повільно знімала одяг, танцюючи. Валера це записував на відео з мобільника, а хлопці збуджено кричали і видавали звуки самців, які хочуть паруватися. Одним словом, мені було дуже гидко на це дивитися, розуміючи, що на її місці могла бути я. Хоча, мене сюрприз ще чекає.

Нарешті вистава закінчилася і знову всі почали грати. Вже з початком нової партії, я зрозуміла, що програю. Як не дивно, я в цьому не сумнівалася.

— Ну, Доля, тепер ти вдула! — весело прокоментував мою поразку Руслан. — Зараз ми тобі придумаємо випробування.

Я мовчки сиділа за столом, підсвідомо відчуваючи, що доведеться виконувати щось непристойне, шалене чи навіть божевільне. В ту мить я навіть не встигла усвідомити до чого можуть призвести бажання. А пацани, тим часом щось перешіптувалися між собою, поки Валера, як лідер команди ссавців (так принаймні я його називала) не махнув рукою: готове бажання.

— Всьо, ми тіпа вирішили, — мовив він. — Карочє, буде така тєма.

— Ну? — нетерпляче спитала я.

— Вобщєм, ми зараз підемо на балкон. А ти станеш на піріла і простоїш так хвилину. А ми це запишемо на камеру.

— Ти шо, с ума сашєл! Я на таке піду.

— Підеш, — втрутився Сергій. — Ми всі грали в дурня під бажання. Все було чесно. Ти програла, отже, виконуй наше бажання.

— Це дурниці. Я не хочу ризикувати. Там же можна впасти, — панічно сказала я, але ніхто мене не слухав.

— Не впадеш.

— Ні, я не піду. Хлопці, придумайте щось розумніше. Це ж смертельний ризик.

— Це — азартний ризик. В тебе немає вибору.

— Я сказала, що не піду. Це безумство.

— Не підеш сама, ми тебе заставимо. Вибирай.

Я мовчки дивилася на хлопців і не вірила, що це відбувається насправді. Хотілося думати, що це такий жарт.

— Я можу закричати, — невпевнено сказала я для свого захисту, який ставав дедалі слабшим.

Валера зареготав від цих слів. У мене мурашки пробігли по спині. Ба ні — гримучі змії проповзли, готові вкусити мене за шкіру та вприснути свою смертельну отруту у мій організм.

— Кричи, скільки влізе. Ніхто тебе тут не почує. Виконаєш це бажання і ти вільна. Все просто.

Дійсно, в мене не було іншого вибору, тому я пішла разом з пацанами на балкон. Нічне повітря було досить прохолодним і від цього я швидше тверезішала. Сіре небо, що вкрите мільярдами зірок, посміхалося, світилося сріблястим сяйвом, а темрява дихала нам в обличчя своєю прохолодою та таємничістю всього сущого. Я підійшла до перил і обережно подивилася униз в темну безодню — квінтесенцію усіх страхів. Страшно. Дуже страшно. Але через це необхідно пройти.

— А навіщо таке божевільне бажання? Це ж такий ризик, — зауважила я.

Вся тремчу від холодного погляду, доторку пітьми та жаху, який виник від божевільного експерименту. І не тільки божевільного, а ще й дуже смертельного та майже не реального.

— Нє, — каже Сергій. — В таких екстремальних умовах у людини відкривається друге дихання і стає більше можливостей в житті. Ну, тіпа познаєшь смисл жизні, когда смерть заглядивает в глаза.

— Ладна, хватіт триндєжа. Ставай на періла. Канєшна, медлєнно і астарожна.

Я ставлю одну ногу на перила і перелякано дивлюся на юнаків, наче чекаю, що вони можуть передумати та скасувати цю безумну гру. Але вони мовчки закурюють сигарети і чекають вистави.

— Давай, вперед! Шо стала?! — кричить Валера.

— Я боюся… Боюся впасти…

— Не тормозі. Вперьод!

Мені стає страшно. Особливо, якщо хлопці захочуть мене підштовхнути на перила і я повільно ставлю другу ногу на самий краєчок безодні. Повільно і дуже обережно піднімаюся і раптом розумію, що я вже стою на цих перилах на висоті метрів тридцять. Якщо впаду, не дай Боже, то мої кістки будуть збирати за кілька кварталів звідсіля. Від цієї думки мене трохи хитає вітром і я з жахом дивлюся в темряву, яка мене назавжди накриє своїми обіймами, якщо я впаду і підкорюся силі гравітації. Два хлопця тримають мене за руки для підстраховки, але я вже на це не звертаю жодної уваги. Дивне відчуття свободи і незалежності охоплює усі клітини мого тіла, вивільняючи назовні приховані, найінтимніші бажання та страхи. Бажання легкого польоту та безмежної свободи існування.

— Як ащущєнія? — питає Руслан.

— Афігєнниє, — чесно сказала я.

І це була правда. Замість страху мене накрила хвиля адреналіну, відчуття присутності смерті і пафосний настрій від цього відкриття. Я дивилася на смерть звисока, на можливість померти, ніби ця можливість існувала серед мільйонів варіантів сценаріїв мого життя. Я дивилася у пітьму і просто кайфувала від нових вражень, наче всі чакри одночасно повідкривалися і поглинули таку величезну енергію космосу, що вистачить освітлювати нашу планету десять років. Такого феноменального відчуття ейфорії я ніколи не відчувала. В мене ніби відкрилося третє око.

— Пацани! — азартно вигукнула я. — Чого ви сцитє?! А ну ставайте на перила, як я. Шо ви втикаєте, як тьолки. Сцикуни! Задроти!

Юнаки здивовано переглянулися між собою.

— В натурє! — погодився Валера. — Еслі баба смогла, то ми тожє сможєм. Пашлі!

Він першим заліз на перила, перш ніж хтось встиг заперечити чи відмовитися. Сергій також довго не розмірковував і вже через хвилину стояв обома ногами на вузьких перилах балкону. А інші юнаки, що не наважувалися навіть зійти з місця, мовчки із цікавістю в суміші зі страхом та деякою повагою за цим спостерігали.

— Ей, чуваки! Ходіть на перила! Чого ви втикаєте?! Це ж круто! Егей! — Валера трохи підстрибнув на місці і почав розмахувати руками на всі боки, наче орел махає крильми під час польоту.

— Астарожнєй! — кричить Сергій, трохи злякавшись його божевільних рухів руками, що ледве не зачепило його. — Не махай граблями, а то разабємся на хуй!

Я відчуваю, що час злазити, поки в мене не запаморочилася голова. Фобії в мене не було, але тверезість та раціональний розум до мене поверталися, нагадуючи мені про правила безпеки. А ще мене міцно тримав інстинкт самозбереження, який теж прокинувся, пригадавши, яку задачу він повинен постійно виконувати.

Валера шалено, дико зареготав,

(от чорт, хтось сидить в мені. Я відчуваю в голові чужі думки, чужий погляд. Хтось намагається контролювати мою свідомість)

а всі хлопці здивовано на нього дивилися, трохи налякані. Навіть Сергій обережно зліз назад, щоб не спокушати долю та не піддаватися величезному невиправданому ризику. Раптом в мене хтось перемкнув тумблер і я почала втрачати контакт із своїм фізичним тілом. Ні, цього не може бути! Я стала відчувати, ніби стаю іншою людиною. Хтось, знаходячись у мені мовчки спостерігав за розвитком події, як сторонній спостерігач. В голові виникла абсолютна порожнеча, що страшенно мене лякала своїм несподіваним приходом.

Затемнення.