Покарання

Розділ 18

На вулиці стояла страшенна спека. Усі люди, які відпочивали йшли вниз до моря, щоб скупатися і охолонути від такого гарячого подиху літа. Батьки підвели маленьку

(Долину)

дівчинку до моря, щоб вона скупалася.

— Не хочу купатися. Мені страшно.

Тато зауважив, щоб вона не казала дурниць. Проте, Долина дуже боялася води і не хотіла навіть близько до неї підходити. Їй вже дванадцять років, а вона не вміє плавати і не хоче вчитися.

(я тону, захлинаюся, допоможіть!)

Цей страх виник із самого дитинства. Дівчина не розуміла, що з нею відбувається, але підсвідомо вода викликала у неї неприємні страшні спогади. Спогади, що були окутані непроглядною мрякою.

Несподівано я втрачаю рівновагу. Розумію, що зараз впаду вниз і розіб’юся на смерть, але нічого не можу вдіяти із силою гравітації.

Я падаю вниз.

Лечу.

Політ був дуже коротким, а падіння нестерпно болячим. Я закричала від страху, що ніяк не хотів мене випускати із своїх володінь. На щастя, я впала назад на балкон, а не вниз на асфальт.

Усвідомлення цього відкриття мене заспокоює. Але не надовго.

Попереду ще існує багато несподіваних моментів. І деякі з них не дуже втішні та приємні. Є навіть небезпечні та страшні моменти.

— У вашої доньки сильно розвинена гідрофобія, — говорить лікар психіатр, коли батьки привели свою доньку на психіатричне обстеження. — Можливо, це пов’язано із перенесеною травмою після народження. Або це підсвідомий страх від того, що хтось із ваших знайомих або родичів ледве не потонув. У вас були подібні випадки?

— Ні, — відповів батько. — Нічого подібного не було. Я не розумію, що відбувається з Долиною останнім часом. Може поясните за допомогою останніх досягнень в області науки?

Психіатр чухає свою лисину на голові і задумується на декілька секунд.

— Ви знаєте, зараз все більше лікарів допомагають своїм пацієнтам подолати фобії за допомогою регресивного гіпнозу. Цей гіпноз допомагає пригадати своє попереднє життя і, ймовірно, знайти причину страху у цьому житті. Іноді, страшна смерть у минулому житті, наприклад, автокатастрофа чи зупинка серця є фобією цього життя. Я особисто лікував таких хворих і більшість із них зараз позбулися своїх страхів.

Батьки Долини мовчать, думаючи, над сказаними словами. Щось незрозуміле не дає можливості їм зробити вибір.

— Долина, ну ти даєш! — крикнув Валера. — Ми вже думали, шо капець, ти впадеш униз! Стрьомно било. Ходімо в кімнату.

Я ще не можу сама йти, тому хлопці допомагають мені зайти в теплу, затишну кімнату, що діє на мене, як заспокійливе. Руслан дає мені цигарку і підносить запальничку припалити. Я нервово затягуюся і дивлюся на юнаків. Відчуття дуже близької смерті, яка була наді мною (а точніше піді мною) важко передати словами.

— Чуваки! — кажу я. — Більше я в ці ігри не буду грати. Ну його нафіг такий ризик! До біса…

Всі мовчки на мене дивляться. Я роблю висновок, що вони правильно мене зрозуміли. Деякі жарти заходять занадто далеко. Думаю, що я ніколи більше не захочу навіть доторкнутися до карт, не кажучи вже про те, щоб зіграти у партії під бажання. Та й бачити не хочу ці кляті карти! Якби вони були в мене перед очима, то я б порвала їх на шматки, але їх не було на столі.

— А шо ми далі будемо робити? — спитав Іван, з посоловівшими від алкоголю очима.

Валера пригадує, що у нього десь «завалялися колеса», а саме: трамадол. Він погодився їх пошукати, щоб потрапити у віртуальну реальність. Почувши слово «колеса», народ пожвавіваш, ожив, прокинувся, протверезів після випитого алкоголю, передчуваючи перспективу, ще й відчути надзвичайні галюциногенні переживання. Пожвавішали усі, окрім мене.

Я вже знаходжуся в такому апатичному стані, коли стає все байдуже, як воно буде далі. Яка різниця, що вони будуть робити? Все одно, ми купка ідіотів, наркоманів та останніх покидьків, які втратили здоровий глузд та тверезий погляд на сенс життя. Чи є різниця де відкидати копита: серед таких дурнів або десь у купі лайна, поруч із дохлими собаками та кішками? Правда, незважаючи на свій неадекватний стан свідомості, я дуже добре розумію, що всі забави із трамадолом до хорошого не призведуть. Але відмовлятися від цього я не маю жодних сил.

Ось, Катя, наприклад, робить спробу відмовитися від вживання пігулок. Але всі на неї кидають такий погляд, від якого не лише їй, а навіть мені робиться ніяково. Після цього в неї відпадає бажання сперечатися чи спробувати ще раз відстояти власну точку зору. Вона просто підкоряється натовпу, який хоче ковтати «колеса». Тим паче ми сюди вже прийшли точно знаючи, куди йдемо і що на нас може чекати. Тому гріх нарікати на долю чи на обставини. Можна лише себе сварити.

Валера повертається через кілька хвилин до нас у веселу компанію, тримаючи у лівій руці невеличку картонну коробку. Вона дуже стара, уся в дірках та подряпинах. Він ставить коробку на стіл і сідає поруч з нами. Пояснює, що треба брати дві-три пігулки, щоб знесло вежу і ми могли побачити щось надзвичайне. Лише один Іван мовчки встав і пішов з кімнати, навіть не глянувши на нас. Самий сміливий вчинок за цей вечір. Я поважаю його, бо сама не змогла б таке вчинити.

— Сєрий, де мінералка? Треба ж все це запивати водою, — зауважив Руслан.

— Краще горілкою запивати, щоб вставило конкретно, — помітив Валера.

Сергій дістає з під столу пляшку «Моршинської» і ставить її на стіл. Поруч ставить пластикові стаканчики, в яких ми нещодавно пили горілку. Не потурбувавшись їх навіть сполоснути, він наливає води. А Валера відкриває коробочку і я бачу продовгуваті пігулки блакитного кольору. Він каже, щоб «ми не кумарили та вживали пігулки». Валера перший бере в рот три пігулки і проковтнувши їх, запиває водою.

В слід за ним, трамадол починають ковтати інші учасники, включно зі мною. Я ковтаю лише дві пігулки, відчуваючи, що цього мені вистачить з головою. Сергій, як екстремал та експериментатор в області психоделіків, запиває пігулки, не водою, а горілкою. Але ні на кого це не справляє потрібного, очікуваного ефекту, адже трамадол несподіваним чином починає впливати на свідомість.

Буквально за кілька хвилин, я відчуваю цей дивний, незрозумілий вплив на собі. А потім усе починає тьмяніти, голова паморочиться.

Я опиняюся на ментальному рівні реальності.

Сеанс гіпнозу зірвався.

Спочатку все йшло чудово, за графіком. Лікар-психіатр, поступово витягував із підсвідомості Долини найбільші, найглибші її страхи, що засіли намертво і не хотіли виринати на поверхню швидкоплинного реального життя. А потім, все і почалося. Дівчина почала казати, що бачить якісь книжки, письмовий стіл… Несподівано вона почала панічно повторювати одне-єдине слово: вода. Повторюючи це слово, викрикуючи його із жахом, вона почала дриґатися і махати руками, наче по-справжньому тонула у воді. Звичайно, лікар негайно припинив процес. Хоча, повернути Долину назад у реальне життя, із царства минулих спогадів невідомої давності, було дуже важко і небезпечно. Проте, ще більша небезпека чекала її там, за межею.

Батьки дівчини були бліді, як мерці і виглядали вкрай жахливо. Лікар наголосив, що, ймовірно, в минулому житті їхня донька була чоловіком, але більш реальне та страшне припущення: що в попередній реінкарнації, вона померла, захлинувшись у воді. Себто, потонула. Тому, подальших спроб, щось дізнатися з приводу фобій не буде у вигляді регресивного гіпнозу.

— А що тоді робити? — розгублено спитала мати.

— Вашій доньці необхідно пройти стандартний курс лікування у нас. Наскільки я розумію, у Долини є слабо виявлені ознаки шизофренії.

Далі було ще цікавіше. Батьки дівчинки, звісно, були у розпачі. А лікар зауважив, що такого роду фобії навіть на ранній стадії вилікувати дуже важко і навіть бувають випадки, коли це не можливо зробити. А у Долини гідрофобія з’явилася років з чотирьох-п’яти і триває близько семи років. Отже, процес лікування може розтягнутися на довгі-довгі роки, на все життя і не принести бажаного результату. Звісно, лікар пообіцяв проконсультуватися із найдосвідченішими фахівцями у галузі психосоматики та парапсихології (навіть про таємниче згадав), проте, це буде коштувати дуже дорого, якщо хтось із них погодиться (погодиться, — підкреслив він) і це ще не факт, що Долина назавжди позбудеться фобії. На останок психіатр (якому теж не завадила б психічна допомога, бо він виглядав дуже дивно, постійно спілкуючись із різними психами, параноїками та маніяками), зауважив, що подібні хвороби часто залишають свій слід на усе подальше життя людини, десь у глибині підсвідомості.

Отже, батьки із маленькою, дивною, маргінальною дівчинкою Долиною, покинули приватну клініку майже ні з чим. З пустим гаманцем, втраченими нервами та із маленькою надією, яка танула на очах.

Дуже повільно я приходжу в себе. Цей процес дається дуже важко і не охоче. Я дивлюся на всі сторони горизонту і нікого не бачу. Принаймні не бачу жодну живу людину. Лише не живі, матеріальні предмети — витвори людських рук. То може ми люди, теж витвори чиїхось рук? Хто нас створив?

Недоречне зараз питання. Я не вірю в Бога і не маю намір розмірковувати над такими важкими питаннями буття. Зараз важливіше зорієнтуватися у часово-просторовому континууму і усвідомити, куди мені рухатися далі від початкової точки, що знаходиться на площини реальності. Ймовірно, вживання наркотиків дезорієнтувало мене на деякий час і тепер доведеться довго розбиратися у всьому. Куди дівалися всі інші?

Психотроп-Маг.

А це ще хто такий? Що за дивне прізвисько. Певно, якийсь дядько зареєструвався з таким ніком на форумі порно-сайту. Чи може це глюк? Краще б мені цього не знати, але я

(синя субстанція)

вже все одно влізла в цю справу. Треба забиратися з цієї вечірки і ніколи більше про неї не згадувати. Проте, невідома сила мене тримає на місці. Я можу рухатися, ходити і навіть легко встати і піти звідси геть, але просто не хочу цього робити. Не хочу та й годі!

У цьому світі існує повно загадок. От як зараз. Бо я нічого не розумію, а усілякі таємниці починають мене дратувати.

Я знову відчула, як чужий чоловік сидить у моїй голові. Колись я бачила його в іншому житті.

Але хто він такий? І навіщо за мною спостерігає?