Покарання

Розділ 29

До мене поступово поверталася реальність.

Навколо не було жодної живої душі. Принаймні перший раз мені так здалося. Я уважно дивився на всі боки, але нікого не бачив. Лише здалеку майоріли величезні хмарочоси, до яких було не менше кілометра. Їхні конструкції здавались химерними та неправдоподібними. Правда, якщо мене спитати, що саме було неправдоподібним, то я мабуть не зміг би пояснити. В мене виникла дезорієнтація. Після прийому наркотиків я постійно втрачав відчуття реальності і не пам’ятав, куди потрапив. В яку глуху місцевість мене занесло цього разу?

Все було вкрай паскудно.

Повільно я пройшов сто метрів та вимушений був зупинитися.

Я дивився на одну машину і відчував ірраціональність всього існуючого. Такої незрозумілої моделі я ніколи не бачив в своєму житті, хоча, відверто кажучи, ніколи себе не вважав добрим знавцем авто. Власне, машина була темно-синього кольору, але розмір і зовнішній вигляд був якийсь не такий. Я не бачив вихлопної труби, а такого не буває взагалі. Може це нові американські моделі? Я зробив кілька кроків уперед, щоб краще розгледіти це чудо, аж раптом у мене за спиною почулися якісь кроки. Я повільно озирнувся і подивився на чоловіка, що стояв в кількох метрах від мене.

Він був не високого зросту, дуже товстий із неохайним, масним волоссям темного кольору, що налазило йому на очі і закривало частину вух. Одягнений у сірий старий плащ, капелюх, сині джинси і кеди зеленого кольору, які аж ніяк не могли пасувати до його дивного вигляду. Руки були сховані у кишенях, а погляд очей був спрямований прямо на мене. Я відчув себе в чужій тарілці. Власне, я не люблю, коли незнайомці уважно оглядають мене, наче хочуть залізти в душу і дізнатися про усі потаємні страхи. А таких страхів та сумнівів у мене зібралася дуже багато останнім часом. Я навіть думав провести генеральне прибирання, щоб позбутися їх.

— Щось шукаєте, панове?

Його голос прозвучав несподівано, наче фари машини прорізали пітьму.

Я ще раз глянув у вічі, а потім перевів погляд на нові моделі авто, намагаючись зрозуміти усю ситуацію. Мабуть, я потрапив у паралельний світ абощо. Але незнайомець звертався до мене українською мовою, значить я знаходжуся у рідній державі. Принаймні це — позитивний момент.

— Е-е… Куди я потрапив? — спитав я перше безглузде питання, яке прийшло до мене в голову.

Правда, не таке вже воно і безглузде, беручи до уваги паранормальні явища, які відбуваються безпосередньо зі мною. Таке важко забути, навіть якщо проходить певний час.

— Планета Земля галактики Чумацький шлях, — спокійно відповів він, не відводячи від мене погляду. — З прибуттям.

— Мені не до жартів. Що це за місце? Як воно називається?

— Місто Дніпрослав, — він не приховував зацікавленості до моєї несподіваної появи в цьому невідомому місці.

Але я переймався іншим. Я не вірив власним вухам. Виходить, що існує місто Дніпрослав. Що за маячня? На жодній мапі України його не існує, в цьому я впевнений на сто відсотків. Тоді мусить бути якесь пояснення.

А якщо влада вирішила, змінити назву?

Я повернувся в інший бік і намагався розгледіти будівлі, що показувалися за верхівками дерев. Але до них було далеко йти.

— Дніпрослав? Немає такого…

Я повернувся і замовк, не доказавши речення, бо незнайомий чоловік, що просвітив мене, кудись зник загадковим чином. Правда, ніякої загадковості тут не було. Він просто пішов непомітно, поки я розглядав будівлі і думав підійти до них ближче. Тепер в мене буде така нагода, але перш ніж я збираюся це зробити, я хочу детально та достеменно розібратися. Отже, припустімо, що таке місто існує насправді. Якась дивна назва. Треба спитати у перехожих і розставити усі крапки над «і». Ці безглузді загадки починають мене діставати.

Я поліз в кишеню куртки і виявив у пачці «Вінстон» останню цигарку, що одиноко чекала на залежного від паління молодого чоловіка, схибленого на психоделіках, літературі та дослідженні станів реальності. Не так курити, як їсти мені хочеться, тому доведеться знайти крамницю. З цими думками, я викурив останню сигарету і повільно пішов по стежці, що вела крізь високі зелені клени. Мабуть так, я вийду до тих будівель, а там вже повинні бути люди. Бо окрім чоловіка я тут нікого більше не зустрічав. Я пройшов ще кілька десятків метрів і ледве не зачепив ногою пляшку з під пива. Відштовхнувши її якомога далі у кущі, я йшов уперед, аж поки не вийшов на дорогу.

Місто Дніпрослав, про яке казав той чоловік, справді виправдовувало свою назву. Усі машини та будинки нагадували якусь новітню епоху третього тисячоліття, тільки більш цивілізовану, ніж у наш час. Про дивні машини, які навіть важко описати словами, я вже казав. Будинки були із дивними круглими та трикутниковими вікнами, а скло блищало на сонці різноманітними кольорами, нагадуючи неонові надписи у залах гральних автоматів. Я придивився ближче до однієї жовтої машини, але нічого не міг розгледіти у салоні. Ззаду не було жодної вихлопної труби і не було видно де відчиняється багажник, якщо він взагалі був у цій моделі. А людей взагалі наче не було. Трохи постоявши на місці, я вирішив зайти в приміщення одного із будинків щоб поговорити з людьми.

Проте, я не встиг і зробити два кроки, коли мені на зустріч вийшло кілька людей, що розмовляли між собою.

— Перепрошую, а ви не підкажете, як називається це місто? — спитав я, не вагаючись.

Спочатку вони на мене здивовано подивилися, наче перед ними стояв психічнохворий чоловік який щойно втік із відповідного закладу. Одна жінка навіть відступила на кілька кроків назад, наче боялася, що я зможу її дістати.

— Дніпрослав. Одне з найкрупніших міст в Україні. Невже ви його не знаєте? — не вірив чоловік.

— А Дніпропетровськ де?

Я розумів, що ставлю одне тупе питання за іншим, але нічого не міг поробити. В цій ситуації необхідно досконало розібратися.

— Вже двадцять років, як його немає. Змінили назву.

— Як змінили назву? Дніпропетровськ існує більше двісті років і ще стільки буде існувати, якщо не більше. Невже частину «петровськ» вирішили змінити…

— Підемо звідси, — тихенько сказала жінка. — Він під кайфом, хіба не бачиш? Просто дезорієнтувався…

— Стривайте! — розпачливо вигукнув я. — Двадцять років тому, Україна лише наближалася до незалежності. Раніше думали призначити назву Січеслав, але про Дніпрослав я майже не чув. Може ви підкажете, що тут відбувається? Де я опинився? Поясніть вже! Я не божевільний! Але вимагаю розумних пояснень цій фігні!

Вони йшли вперед, не обертаючись і я відчував в середині себе неймовірну лють, яка рвалася на зовні.

— Який зараз рік? Дві тисячі дев’ятий? Світова фінансова криза! Ви ж повинні були чути про неї! Прогнозують, що вона завершиться у дві тисячі дванадцятому році. Але тут все інше…

Я вже втратив всяку надію, з ними поговорити, аж раптом чоловік зупинився і обернувся до мене. Повільним кроком він повернувся назад і підійшов ближче, щоб краще розгледіти.

— Дві тисячі девятий рік, ви сказали? У вас провали пам’яті. Зараз дві тисячі дев’яносто восьмий рік. З поверненням, — додав він трохи співчутливо. — Шкода, що ви все переплутали. Але криза давно вже закінчилася, а місто трохи змінили.

В мене забракло дихання від несподіваної новини. Я стояв розгублений із відкритим ротом у прямому сенсі цього слова і мовчав хвилин п’ять. Несподіваний прихід такої неймовірної, безглуздої та ірраціональної інформації нічого хорошого не обіцяв. Крім того, чоловік, що на мене дивився, казав ці слова з таким упевненим, не вимушеним та серйозним виглядом, що я аж ніяк не міг сумніватися у його словах чи бодай спробувати віднестися до них з іронією. Щось таке страшне та неминуче було у його погляді та й взагалі у всій цій атмосфері, яка мене оточувала. І ця атмосфера викликала приступи паніки та страху.

Я хотів спитати того чоловіка дещо, але в мене забракло слів, наче хтось відібрав дар мови, не спитавши мого дозволу. І я мовчки ворушив пересохлими губами, як риба на суші і це нагадувало шепіт індійського шамана, який хотів визвати духа для своїх окультних ритуалів. Руки в мене сильно тремтіли, а все лице було вкрите тонким, липким шаром поту, який стікав мені на сорочку.

— З вами все гаразд? — чоловік потрусив мене за плече і я швидко повернувся до реальності.

— Ні! — чесно відповів я, вражено думаючи над останніми подіями, які не вписувалися навіть у мої найбожевільніші фантазії у хвилях психоделічних відчуттів свідомості. — Дві тисячі дев’яносто восьмий рік? Хіба таке буває? Певно ви мене розігруєте. Або все маячня!

— Ваше право не вірити у це, але правда від цього не зміниться, — він протягнув руку для знайомства. — Микола.

— Остап, — я потис його міцну руку. — Скажіть, тільки чесно. Як таке може бути? Більше половини року я жив у дві тисячі дев’ятому році, займався улюбленою справою, а тут виникло таке непорозуміння.

— Ніякого непорозуміння немає. Все стається за цілеспрямованим сценарієм. Випадковостей не існує.

Я потис плечима, мовляв, філософія штука різнобічна і дуже примхлива.

— Тоді як це може бути майбутнє? Чому Дніпропетровськ зник?

— Я розумію, що відбувається з вами. В мене є десь пів години вільного часу. Давайте перекусимо в найближчому ресторані і я спробую вас зорієнтувати у сучасному світі.

Пропозиція була непоганою і не роздумуючи, я погодився.

Легка музика і смачні страви із ресторану покращили мій паскудний настрій, який нагадував прив’язаного пса, що хотів вкусити перехожого. Тепер мій настрій був завше, спокійним, сумирним та лагідним песиком, який радісно вітався з усіма людьми.

Власне, Микола мене зорієнтував. Я переконався у тому, що опинився у дві тисячі дев’яносто восьмому році. Інше питання, яким чином я тут опинився і як повернутися назад, якщо така можливість існує ще.

Стосовно зміни назви все було просто. Двадцять років назад, себто у дві тисячі сімдесят восьмому, колишній президент країни перейменував місто, завдяки великому прогресивному розвитку техніки та останніх наукових досягнень в галузі трансперсональної психології, квантової фізики та механіки. Отже, людство майже за сторіччя сильно продвинулося вперед. І з усіма новими відкриттями у мене буде можливість ознайомитися, адже застряг я тут надовго.

— А ви не знаєте Долину Рільченко? — спитав я між іншим.

— А це хто така? Ніколи не чув про неї.

— Шкода, — мовив я, запалюючи цигарку. — Мені потрібно її знайти. Це допоможе вирішити деякі питання.

— Гм… Цікаво. Ну ви мені історію розповіли.

Я підняв на нього очі.

— Ви мені не вірите? Розумію, я б на вашому місці теж у це не повірив. Нагадує поведінку божевільного. Але…

— Та, ні… Доведеться вірити. Розумієте, у нас з’являються незнайомці, про яких раніше ніхто не чув. Отже, я мушу вам вірити…

Його слова не сильно мене заспокоїли, хоча б мали. Адже той факт, що він мені повірив і що такі випадки інколи трапляються, мене трохи насторожувало та лякало.

— Що ви маєте на увазі? — вирішив уточнити я.

— Ну, у наш час зникають люди. Розумієте, існують певні місця, так звані дірки часу. Через них можна потрапити у минуле, зокрема на початок двадцять першого століття. Ці місця нагадують невідому синю речовину.

Я сидів більш-менш спокійно, аж поки не почув останні слова. Вони змусили мене трохи напружитися і відчувати себе не комфортно, навіть почувати панічні передчуття небезпеки.

— Синю речовину?

— Так. Ймовірно, ця речовина є провідником між часом і простором. У Космосі працює спілка вчених, які розробляють нові проекти.

— Цікаво. А що це за машини новітні? Електромобілі?

— Ви так їх називаєте. Взагалі вони звуться біомашини. Вони користуються енергією природи. Ніяких вихлопів газів, отруєнь у повітря, — говорив Микола, а я все уважно слухав.

Такі новини і багато чого нового, що чекало мене попереду, дуже здивувало, шокувало та повністю перевернуло з ніг до голови усе моє старе світобачення, відкриваючи тепер інші уявлення, догми, що повинні йти разом з новітньою епохою. Схоже, що в цій епосі я застряг назавжди.

З Миколою ми трохи поговорили, аж поки він не пішов по справах, розпорощавшись. Далі мені доведеться досліджувати новий світ на одинці.