Покарання

Розділ 31

На вулиці мене зустріло тепле привітне сонце, що намагалося зігріти своїм доторком гарячих довгих пальців. Повітря було трохи сухим та спекотним. Вітер, наче навмисно покинув нас у цьому пеклі, щоб ми самі боролися за життя. Боролися, доки є сили та бажання.

Я стояв на узбіччі дороги і чекав таксі. Одне з них матеріалізувалося із молекул та атомів, зупинившись переді мною. Авто було жовтого кольору і нагадувало Хамер, але зовні виглядало трошки інакше. Дверці автоматично відчинилися, запрошуючи мене сісти. Я сів спереду у салон, а дверцята самі зачинились. Повернувшись до водія, я хотів повідомити адресу, але…

Місце водія було порожнім.

Я мовчки уставився на сидіння не в змозі пояснити собі ситуацію. Тоді озирнувся назад, сподіваючись, що таксист сховався за сидінням, щоб пожартувати зі мною. Нікого. Лише я.

Я вирішив вийти з авто, бо мені стало страшно. Спробував відчинити дверцята, але в кінці 21 століття, двері машини по-іншому відчиняють.

Раптом загорівся сенсорний екран (прототип бортового комп’ютера) під яким виникли усі кнопки.

ВАС ВІТАЄ КОМПАНІЯ «АВТОМАКСИМУМ»!

НАЗВІТЬ ПУНКТ ПРИЗНАЧЕННЯ!

Я ледве не розсміявся, коли почув металевий голос, як у фантастичних фільмах розмовляють роботи. Вочевидь зі мною розмовляв комп’ютер.

— Мурецьке кладовище! — відповів я.

ОК. БАЖАЮ ПРИЄМНОЇ ПОЇЗДКИ.

— Дякую, тобі залізяко. А де таксист?

Я МОДЕЛЬ AFG-47. ПРАЦЮЮ ЗАМІСТЬ ЛЮДЕЙ. ЕКОНОМІЯ РОБОЧОЇ СИЛИ.

А це добре продумано! Хай роботи пашать, а люди розвивають новітні технології.

Авто поїхало вперед, миттєво набравши потрібну швидкість. У салоні не було жодного стороннього шуму. Я повільно роздивлявся обладнання. Біля сидіння знаходився бардачок. Я натиснув кнопку, сподіваючись побачити щось традиційне у дусі свого часу. Але замість цього виїхала спеціальна панель, із сенсорним екраном. На екрані виник каталог різних тем, які можуть мене зацікавити.

Поки ми їхали я задавав пошук, а потім читав те, що мене цікавило. Так непомітно ми доїхали до пункту призначення. Я дістав кілька доларів (добре що я завжди ношу їх у кишені) і сунув у отвір терміналу.

ЩАСЛИВОЇ ДОРОГИ! СПОДІВАЮСЬ, ВИ ЩЕ СКОРИСТАЄТЕСЬ ПОСЛУГАМИ НАШОЇ КОМПАНІЇ!

Мовчки я пішов далі. Розмовляти із машиною мені було не зручно. Хоча і цікаво.

Я повільно йшов ґрунтовою дорогою. Зліва блищала синя гладь невеличкого озера, в якому плавало купа рибини. Далі починався ліс за селом. Я придивився краще і зрозумів, що десь тут повсюди існує синя субстанція. Вона була невидима для моїх очей, проте я постійно відчував вібрацію і її надприродну силу магнетизму, що мене зачаровувала. Протистояти цій силі я нібито мав змогу, але зовсім не бажав цього робити. Цікавість мене штовхала вперед відчиняти двері до темних страшних склепів віртуальної реальності та витягати на світло усі відповіді на свої найбожевільніші та цілком безглузді питання.

Цвинтар був настільки великим, що у ньому можна було загубитися. Я повільно підійшов до воріт, які були відкриті і побачив термінал. На щастя там була інструкція, як ним користуватися. Я набрав прізвище та ім’я і мені викинуло номер могили: 45. Сенсорний екран викинув міні-карту, де було вказано, як швидше мені знайти потрібну могилу.

Не поспішаючи, я обходив чужі могили, стараючись не думати про погані речі. Кладовище ніколи не наганяло на мене жаху, адже мертві не становлять загрози. Але перспектива побачити власну могилу, дуже лякала. Тому, я йшов не поспішаючи, наче свідомо намагався відтягнути цей момент, дочекатися, коли прокинеться здоровий глузд та порадить забиратися з цього місця.

Через двадцять кроків я зупинився біля номера 45. У мене перехопило дихання та трохи запаморочилась голова.

Що робити?

Від хвилювання я дістав цигарку і запалив прямо на цвинтарі. Господи, я бачу свою смерть. Отже, під цією землею лежать мої останки більше двадцяти років. Яке страхіття! Що робити?

Я мовчки курив і думав, як жити далі з побаченим наяву. Виходить, я знаю ліміт свого життя, а мій талант вже у минулому. Як повернутися назад? Я подивився вперед і подумав, що тут мають бути могили моїх родичів…

— Остапе, зупинися! — пролунав біля мого вуха жіночий голос, який видався досить знайомим. — Це небезпечне місце.

Я повернувся і побачив Долину, яка тривожно та невпевнено на мене дивилася. Я й сам відчував тривогу та невпевненість, але намагався усі емоції тримати у собі. Але ви ж знаєте, все, що тримаєш у собі рано чи пізно виходить на зовні небезпечною лавиною, на шляху якої опинятися нікому не побажаєш.

— Що відбувається? — спитав я. — Навіщо ти тут ховаєшся? Я шукав тебе, щоб знайти відповіді.

— Відповіді… Вони породжують лише нові питання і людина ходить по колу, не розуміючи, що сама себе обманює.

Я дивився на неї, відчуваючи, як починаю дратуватися із-за дрібниць.

— Це все фігня. Я вимагаю пояснень. Як повернутися назад?

— Не знаю… — відповіла вона. — Тут небезпечно. Я знала, що ти сюди повернешся за відповідями.

— То ти мене чекала тут?! — мене вже понесло далеко на хвилі гніву. — Я потрапив у таке паскудне майбутнє! Дізнався причину і рік своєї смерті, і зустрівся із своєї майбутньою реінкарнацією! Чорт забирай, і ти нічого не знаєш?! Шо за синя субстанція? Звідки взялося йобане село Глибоководне?!

— Остапе, заспокойся, прошу тебе. Ми маємо спільну проблему. Ти знаєш про відчуття у чужому тілі. Вони припинилися, як тільки ми зустрілися в одному світі. Отже, якщо ми розійдемося, то все знову буде повторюватися.

Я уважно слухав, розуміючи, що вона має рацію. Мабуть, все знову почне повторюватися, якщо я зможу повернутися до свого власного звичного життя. Хоча, таке припустити не лише маловірогідно, а й страшно. Адже отримана інформація зіпсує усі мої життєві плани. Але у мене в голові крутилося мільйон питань, які хотіли вийти на волю. І я вирішив почати із самого головного, що мене так турбувало.

— З якою метою відбулася наша зустріч? — філософськи спитав я, довго не роздумуючи.

Долина посміхнулася у відповідь дивною посмішкою, яка ховала в собі багато загадкових відчуттів.

— Правильно мислиш. З цього питання і потрібно було починати. Я не знаю точно, але наша зустріч — це унікальна можливість переглянути власні житті, знайти і вирішити спільну проблему. Дивись, ти отримав такий шанс побачити своє майбутнє життя і дізнатися, що на тебе чекає.

— А я не хотів такого шансу. Я не хотів опинитися у майбутньому і розмовляти із тобою.

— Я розумію, як тобі важко все усвідомити. Але прийми в своє серце те, що вже відбулося. Відкрий розум та душу для сприймання інформації з цього світу. Відкрийся усьому новому та незвичному. Якщо воно стукає у двері твого життя, то впусти його… Наркотики допомогли тобі знайти власне «Я».

— Наркотики мене руйнують, але я не можу їх кинути… Ти теж не свята, — відповів я. — Приймаєш колеса, щоб втекти від проблем та реального світу. А ось проблеми тебе наздогнали. Можливо, в цьому ми схожі. Але для тебе це означає, що після попереднього життя ти повторюєш ті ж самі помилки. Ти не навчилася жити нормально без психостимуляторів. Тому, мені твої поради до сраки!

Я закурив із байдужим відсутнім поглядом, даючи знати, що усі її подальші слова мене абсолютно не цікавлять. Хоча, десь в глибині душі сиділа думка, що в її словах є сенс, адже вона мене старша на одну реінкарнацію. Вона є тою, ким я стану у майбутньому житті. Звісно, божевілля, але доводиться у це вірити. Бо більше в цьому світі немає у що вірити, а зовсім без віри людина загине.

— Ти можеш мене не слухати, але твої питання залишаться без відповідей. Без психоделіків не було б цієї зустрічі та можливості поговорити нам. Такий шанс не лише фантастичний, але й чудовий, унікальний для нас. Завдяки ньому ми можемо змінити власні життя. Якщо ми зустрілися в цьому часовому періоді, то це не випадково. Ми повинні скористатися…

— Ну і хрін з ним! Я не збираюся повертатися назад! Мені все до дупи! Я тут добре влаштуюся і буду писати романи, отримувати шалені бабки.

— Вже не буде так, як раніше. Письменник Остап Дорошенко помер більше двадцяти років тому, залишивши близько сотні романів та оповідань. Але вони усі написані і ти вже нічого нового не придумаєш.

Від злості я розламав навпіл недопалену сигарету і почав її топтати ногами, виливаючи всю свою злість, яка накопилася за останній час. Усі невирішені проблеми, питання виходили назовні.

— Чорт, забирай! Ти знущаєшся з мене! Я буду писати під псевдонімом і ніхто не дізнається, що я ніби знову народився. І взагалі, ти вмієш зачепити болючу тему!

— Остапе, ми сперечаємося вже довго. Краще конструктивно витратити час на вирішення спільної проблеми, — мовила вона.

— Ну що ти пропонуєш?

Пропозиція повечеряти в одній забігаловці виявилася доречною та практичною. Ми сіли за стіл розмовляти і попільничка швидко заповнювалася від цигарок, які я випалював. Випили вина, поїли смаженого лосося. Розмова не дуже клеїлася спочатку. Але ми з’ясували деякі деталі наших життів і далі все пішло краще. Зокрема тема нашої розмови торкнулася такого неминучого і дуже важливого питання, як рокіровка наших свідомостей. Тобто, коли я відчував життя в тілі Долини і переживав своє наступне життя, а вона навпаки переживала своє минуле життя.

Я вже не раз повторювався, що це божевілля, але нічого не міг змінити. Все змінювалося без мого дозволу зовсім несподівано.

— Я багато переоцінила своє життя за останні пів року, — говорила Долина, відмовившись від запропонованою мною цигарки (мене сильно здивувало, що вона кинула палити, а я ніяк не міг наважитися на такий рішучий та сміливий вчинок), — Усі колеса, косяки я залишила в минулому. Зараз навіть не вживаю алкоголь і не палю, як бачиш. Та це не так важливо. Розумієш, щоб розбирати життя на деталі і виявляти нагальні потреби і сенс існування, то потрібно пройти крізь тяжкі випробовування, екстремальні умови. Коли опиняєшся на дні моря і тонути більше нікуди, то залишається один-єдиний вихід: виринати на поверхню. Тобто, піднімати свій рівень розвитку та спосіб життя. Я ніколи не вірила у чудеса, доки не скуштувала наркотики і не побачила своє минуле життя. Хоча це і страшно, але такі явища, можливо, вберегли мене від самогубства. Я мала суїцидні нахили, але можливо ця зустріч і її наслідки мене вберегли. Тепер про це і думати не хочеться. Отже, навіть у паскудній ситуації є теплий промінчик хорошого.

— Я тебе добре розумію стосовно суїциду. На щастя я також не робив жодної спроби, але тепер повертатися назад, знаючи, коли помру, не хочу.

— Я думаю, що немає можливості повернутися назад… Мої гідрофобія тепер легко пояснюється. Якщо ти залишишся тут, то сценарій твого майбутнього може виявитися зовсім іншим. Не знаю точно, але твоя поява тут вже змінює правила гри.

— І що слід очікувати далі?

— Усе залежить виключно від нас самих. Але наші життя вже змінюються і далі ці зміни будуть все виразніші та помітніші.

Я кивнув, погоджуючись. Закуривши чергову цигарку я несподівано дещо пригадав. Пилип Пшеничний пропонував при лікуванні мені ставити під сумнів свої видіння і усіх персонажів. Отже, зараз можна почати.

Може таким чином я вилікую свої галюцинації?

— Зміни і так помітні.

— Про що ти говориш?

— Про те, що тебе не існує.

— Ага… і тебе теж. І світу всього не існує…

— Я не жартую, Долино. Тебе створила моя уява. Ти відчуваєш своє матеріальне тіло і все інше, але це витвір моєї безмежної уяви. А в ній може існувати все, що завгодно за вигаданими правилами.

— Ха! Звідки ти взяв цю дурню? — зацікавилася вона.

— Пшеничний розповів. Усі матеріальні предмети спочатку існують у свідомості. Свідомість створює усі речі, навіть нас самих. Оскільки, я знаходжуся у дурдомі, то вирішив це сказати.

— А чому ти мене створив? — запитала Долина, включившись у невідому гру. — З якою метою?

— З тією метою, що й Творець створив людей.

— Чи не далеко ти замахнувся, порівнюючи себе з Богом?

— Це не важливо, бо я скептик у цих речах. Має значення лише те, що ти виникла завдяки моїм думкам. У моїй свідомості виник твій образ, який я спроектував у матеріальний світ.

— А тебе хто створив? У чиїй свідомості існуєш ти?

Я зауважив, що не можу визначитися з відповіддю.

— І правильно робиш. Щоб свідомість створювала матеріальний світ, то повинен бути хтось, хто створює свідомість. Взагалі немає такої точки, звідки можна почати відлік реальності. Наприклад, якщо є Бог, то звідки він виник? Хто Його створив? Тому, свідомість виступає як умовна, дуже відносна точка опори. Насправді нічого немає і все виникає з нічого. Принаймні це найдоступніше пояснення для людей.

— Категорично не згодний. Якщо нічого немає, то звідки я відчуваю увесь світ? Звідки ми з тобою розмовляємо?

— Нізвідки.

— А де знаходиться твоє «нізвідки»?

— Повсюди, де ти захочеш.

— Стривай, ти ж щойно казала, що нічого не існує. Оскільки ми себе ідентифікували, то ця теорія відпадає.

— Ти не зможеш себе ідентифікувати, бо це лише уява. Ти ж сам казав, що я твоя уява. А в твоїй уяві і ти уявний. Оскільки, в уяві усе несправжнє, то окрім мене і тебе не існує.

— А де тоді реальний «я»? — запитав я розгублено.

— Там, де ти не ставиш таких питань. Ти засумнівався у моїй реальності, але не можеш довести своє існування. Насправді ти себе відчуваєш у психлікарні. Тоді тут тебе не може бути фізично.

От чорт! Тепер я взагалі розгубився і не знаю, у що вірити. Я відчував, що тону у липкій, спотвореній фантазії, яку сам створив. Потрібно було прокинутися і усвідомити себе. Але що для цього треба зробити?

— Бачу, що ти розгубився. Але не засмучуйся. Я лише хотіла показати, що не слід так серйозно вірити словам Пшеничного. Ти не можеш довести реальність свого існування тут. Отже, у психлікарні — це теж може бути лише уявний образ.

— Що тоді сказати Пилипу, коли він запитає про мої експерименти з видіннями та розмови із уявними персонажами? — здивовано спитав я, ще не до кінця усе розуміючи.

— Кажи, що хочеш, бо це не суттєво. Він не повірить жодному твоєму слову. Окрім мене усі вважатимуть тебе божевільним.

— Ти маєш рацію.

Наступні п’ять хвилин ми мовчки дивилися у вікно, дивилися на людей та кожен думав про свої проблеми.

— Долино, — звернувся я, думаючи над питанням. — Скажи, так ти вбила Бориса, колишнього хлопця?

Запала мовчанка. Вона лише кивнула головою. Я вже подумав, що вона просто не хоче говорити на цю тему. Дійсно, таке не кожен захоче обговорювати, навіть, якщо є виправдання вбивству.

— Вирішив змінити тему… Гаразд, поговоримо про це… Насправді, я відчуваю сильну провину, але вже нічого не поробиш. Борис хотів мене зґвалтувати, а я почала захищатися, а потім втратила контроль… Про це важко говорити… Але мені здається, що його дух мене переслідує. Я ніби відчуваю його погляд. Можливо це божевілля, але Психотроп-Маг це він…

В мене затремтіли руки.

— Чому ти так вирішила?

— Не знаю, але мені так здається. Після прийому наркотиків я чула слова: Психотроп-Маг. Ти теж маєш до цього відношення? Отже, ми маємо спільну проблему. Гадаю, ми зустрілися саме з метою її розв’язати.

— Яким чином? Може, треба почати із села Глибоководне? Щось дуже багато подій відбувається навколо нього, — задумливо мовив я. — Слухай, а стосовно тієї синьої субстанції… Де вона існує і яким чином можна повернутися назад?

— Я не знаю… Взагалі, нам потрібна допомога медіума. Або ми самі повинні провести спіритичний сеанс, — упевнено зауважила Долина.

Я невпевнено на неї подивився.

— Ніяких сеансів. Досить з мене окультизму! Ти бачиш до чого призводять захоплення містикою та наркотиками. Я хочу нормально жити і не перейматися дурницями.

— Я тебе дуже добре розумію, але вже не буде так, як раніше. Змирися з цим. Ми зустрілися не випадково. Доведеться провести метафізичні ритуали, щоб поспілкуватися з духом Психотроп-Магом. Це дасть нам відповіді на запитання.

Я вимушений був із нею погодитися, але продовжував боятися усі шаманські, містичні ритуали.

Як виявилося, мої побоювання, не були марними, а мали під собою реальну основу.

Але тоді я цього ще не знав.