Покарання

Розділ 23

Мене наче блискавкою вразило.

Я мовчки дивився на жінку і не міг повірити своїм очам. Невже це та сама Долина? Проте, схожість була прямо-таки феноменальною. Тут не могло бути ніякої помилки. Або мені примарилося, або це насправді Долина, в тілі якої я опинявся не один раз. Треба негайно до неї підійти і що… Я розгубився, бо не знав, що маю далі робити, як тільки підійду до жінки. Але таке збігом обставин ніяк назвати не можна, тому треба…

Хтось доторкнувся до мого плеча. Я обернувся і побачив якогось душевнохворого, що показував пальцем на своє обличчя і щось мичав. Я роздратовано махнув рукою, щоб він відчепився. Тільки його зараз бракувало. Мені треба поговорити з Долиною, якщо це насправді вона. Кинувши погляд, там де вона раніше була я закляк.

Жінка зникла.

Більше нікого не було.

Я вийшов із холу і подивився на усі боки, проте нікого не бачив. Не могла ж вона зникнути, розтанувши у повітрі. Я серйозно задумався. Це мені примарилося стовідсотково. Ну, не міг я ніяк побачити перед собою Долину — дівчину, якою я стану в наступному житті. Навіть серед божевільних, таких реальних видінь рідко зустрінеш. Але її образ, постать здавалося настільки реальною, що я не міг відмовитися від побаченого. Зараз я знаходився при ясному розумі і міркував логічно.

Отже, була то Долина чи не була. Живу, реальну жінку я точно бачив. Але чи була це та сама Долина? Ймовірно, та жінка була трохи схожою зовнішнім виглядом і все. Але де точна відповідь? Чому я так сильно злякався, коли побачив її?

Не отримавши відповідь на своє питання, я повернувся у палату.

Я викурив три цигарки підряд, перш ніж наважився викликати лікаря, щоб поговорити з ним. Фрейд з’явився хвилин через сорок, відразу після бесіди з одним важким пацієнтом, у якого була важка форма галюцинацій.

— Докторе, скажіть, а у вас в закладі є така хвора на ім’я Долина? — спитав я, вирішивши відразу переходити до справи.

— Долина? Не пригадую такої… А чого ви питаєте, Остапе Ярославовичу? — поцікавився він, навмисне так до мене звернувшись.

— Розумієте, у кімнаті відпочинку я побачив одну молоду жінку, дуже схожу на одну мою знайому. Її звати Долина. Може ви знаєте таку?

— Не знаю. А ця Долина вас впізнала?

— Вона мене не бачила. Я думав, що можу помилитися і не підходив сам.

Лікар мовчки глянув у вікно, а потім перевів погляд на мене.

— Ви кажете про ту Долину, в тілі якої опинялися? Тобто, ця Долина за вашими словами — це ваша майбутня реінкарнація? — спитав він таким тоном, як спілкуються з психопатами.

Від прямого питання в лоб я розгубився і не знав, що сказати. Схоже, я сам себе добровільно загнав у пастку. Тепер він точно вирішить, що я божевільний. Я дуже пізно усвідомив, що не треба було йому розповідати про те, що я бачив Долину. Хоча, останнє ще під великим знаком питанням. Адже я і досі не вірю у цю маячню.

Оце так халепа!

— Не знаю… Просто я відчув, що цю жінку добре знаю. Ймовірно, ще за часів студентства, — повільно сказав я, обережно підбираючи слова.

— Ви мені розповідали про Долину із майбутнього вашого життя. І зараз такі збуджені наче її побачили. То ви бачили свою реінкарнацію із майбутнього?

— Послухайте, — почав я трохи роздратовано. — Я не вірю у всілякі реінкарнації. Це маячня. Просто із-за наркотиків я бачив деякі глюки. Тут все легко можна пояснити. У мене була затуманена свідомість психоделіками.

Я ледве тримав себе в руках, щоб не кричати. Це тільки ще більше переконувало психіатра у правильно поставленому мені діагнозі. Фактично, я добровільно тонув у цьому болоті безумства. Болоті безвиході та безнадії.

— Прикро. Дуже прикро, — чомусь ледь чутно промовив Зиновій. — А я в вже думав, що у вас справи стали краще. Ніби стан поліпшувався… А тепер, бачу ваші параноїдальні думки набувають все більших масштабів. Доведеться проводити більш серйозне лікування. Тепер ви вже у лікарні бачите Долину. Це серйозні відхилення…

— Ні! Я насправді бачив Долину! Лікарю, ви ж повинні знати усіх пацієнток, яких привозили останнім часом! Я бачив її! Бачив!

— Заспокойтеся, прошу вас! Дихайте глибоко, рахуйте до десяти. Один, два, три… — почав він рахувати у голос.

Ці поради заспокоїтися лише більше мене дратували. Він що, знущається з мене?!

— Припиніть негайно! Я хочу бачити усіх пацієнток зросту метр вісімдесят, з темним волоссям. Чуєте?! Покажіть мені хворих. Я впевнений, що бачив Долину. Це не божевілля!

— Заспокойтеся. Я вірю вам. Може ця дівчина прийшла поговорити з вами. Остапе, ви ж бачили її?

— Ви знущаєтеся! Хочете, щоб я грав у вашу гру. Я її бачив. Але не впевнений, що вона знаходиться тут.

— Ви стали суперечити самому собі. Спочатку стверджуєте, що бачили Долину, а тепер сумніваєтеся у словах, — спокійно зауважив Фрейд.

— Досить! Я БАЧИВ ДОЛИНУ! Я НЕ БОЖЕВІЛЬНИЙ! ХОЧУ ПОБАЧИТИ УСІХ НОВИХ ПАЦІЄНТОК! НЕГАЙНО!

— Поговоримо, коли ви заспокоїтеся. Я зайду пізніше, — спокійно відповів лікар і вийшов з палати, незважаючи на мої крики та погрози.

Я був на стільки злим та сердитим, що почав гупати в стіну, наче думав, що можу пробити її і втекти на волю. Через деякий час до мене зайшов санітар, який зробив мені укол. Хочуть мене заспокоїти, щоб я спав смирно. Нічого, я прокинуся і дам їм жару. Я це так не залишу!

Але дія ліків почала мене вгамовувати і через кілька хвилин я захотів спати. Я ліг на ліжко і заснув.

На щастя, Долина мені не снилася.

Вже було темно, коли я прийшов до тями. Біля тумбочки стояла тарілка із вечерею. Оскільки я зголоднів, то усе з’їв за кілька хвилин. А потім повернувся думками до неприємного та несподіваного, що почало нещодавно зі мною відбуватися. Зокрема, я ніяк не міг збагнути, що то була за жінка. Долина, якщо вона дійсно існує, знаходиться у майбутньому. Але вона ніяк не могла опинитися тут. Якщо вірити ще й у телепортацію, то мені остаточно треба залишитися в цьому закладі для розумово відсталих людей. Хоча, психіатр вирішив, що мені необхідно ще лікуватися тут. Отже, я надовго застряг у дурдомі і немає ніякої надії на свободу.

Здається, ще Віктор Пелевін писав у романі «Чапаєв і Порожнеча», що світ не існує, а лише є проекція нашої підсвідомості. Отже, якщо картина світу лише у мене в голові, то усі неприємності звідти можна викинути і вони зникнуть з реальності?

Справи мої були кепські, десь підсвідомо я відчував, як починаю божеволіти. Моя хвороблива уява починає малювати мені образ Долини та подорож у просторах синьої субстанції. Але Аня також бачила цю синю субстанції. Отже, хоча б одна людина дещо зможе підтвердити.

На додачу виникла ще одна паскудна справа: того вечора мені не дозволялося виходити з палати і тусуватися із різними імбецилами у кімнаті відпочинку. Мабуть показавши буйний характер, я маю понести покарання. Але я начебто нормальна людина, маю здоровий глузд і нездоровий потяг до письменництва, алкоголю та наркотиків.

Прокляття! Це вже набридає мені. Що робити? Блін, ну, чому я успішний, популярний, талановитий та молодий письменник, повинен гнити в цій дирі, витрачаючи свій дорогоцінний час. Це таке безглуздя. Час швидко минає, а я нічого не можу вдіяти. Свобода дає мені великі можливості, яких зараз я позбавлений.

Дійсно, я міг вже роздавати автографи і спілкуватися із своїми читачами. Проводити весело час із Зоряною. Нічого, принаймні я можу писати новий роман. Цим і треба зараз зайнятися. І я продовжив написання тексту. Писав до глибокої ночі, ховаючись від страшної та неприємної дійсності, хоч на деякий час. Нарешті я написав останнє речення і поставив остаточну крапку.

Герої роману успішно подолали усі бар’єри та перешкоди на своєму шляху, що ніяк не скажеш про мене.

Вночі йшла страшенна злива.

Краплі дощу стукали по склу і не давали можливості мені заснути. Хоча, я і без цього не засинав. Дивлячись у темну стелю, я намагався не збожеволіти. Може мені варто втекти? Ця думка мені здалася цікавою та авантюрною. Якщо мені пощастить здійснити своє божевільне бажання, то я зможу у всьому розібратися. Спробувати знайти село Глибоководне. Проте, з іншого боку, я не дізнаюся про жінку в цій клініці, яка може бути Долиною. Тим паче втекти звідси буде вже не так легко, адже всі двері замкнені і вихід з приміщення добре охороняється. У разі невдачі, мене можуть просто зв’язати, як буйного психа і не випускати з палати навіть погуляти.

Обдумавши усі варіанти, зваживши їх, я зрозумів, що нікуди тікати не збираюся, поки не знайду Долину. Може, лікар приведе кількох останніх пацієнток, щоб я спробував упізнати. Врешті решт, я махнув на це рукою і підійшов до вікна, дивлячись на вулицю. За вікном продовжував накрапати дощ, вітер колихав тонкі гілляки дерев, що росли недалеко від будівлі.

Я повернувся до дверей і уважно оглянув замок. Важко буде його відкрити, тим паче, я ніколи не відкривав відмичками замки. І я не маю відмичок. Отже, все вирішено. Я дізнаюся про Долину, якщо вона дійсно існує в цій клініці, а потім, якщо мені ніхто не повірить організовую втечу. Треба буде заздалегідь знайти якийсь предмет для відкриття замків.