Покарання

Розділ 28

Дверцята авто відчиняються і незнайомець пропонує сісти на переднє сидіння. Я мовчки дивлюся на нього, а потім сідаю у машину. За кермом сидить ніякий не Мішко, а дівчина. Молода вродлива дівчина.

Долина.

Дівчина з майбутнього життя.

У мене перехопило дихання.

Я лише мовчки дивився на жінку і намагався усвідомити, як її появу тут можна пояснити. Але в такій екстраординарній ситуації не було жодних пояснень. Я продовжував дивитися на дівчину, не знаючи, що казати і як себе взагалі поводити. Може це чергове галюциногенне видіння?

— Остапе, прийшов час поговорити, — сказала вона голосом справжньої Долини.

І я їй повірив у ту мить.

— Невже це ти… Долина? — здивовано спитав я, без найменших театральних жестів.

— Як бачиш. Ми зустрілися не випадково.

Я засмалив сигарету і продовжував дивитися на свою майбутню реінкарнацію. Таке важко навіть знайти у фантастичних фільмах чи книгах, а тим паче допустити хоча б найменшу вірогідність того, що це може відбутися насправді. Але це вже відбувалося насправді. Або я настільки затуманив свідомість, що переплутав реальний світ із химерними проявами впливу психоделіків.

— Не може бути! Це чергова галюцинація або сон, — промовив я у голос, переконуючи самого себе у нереальності усього існуючого.

Проте, ці слова лише підтверджували мій глибинний страх.

— Це не глюки і не сон. Ми зустрілися між двома світами. У нас є нагода поговорити і розібратися з усіма темними плямами.

Я намагався мислити розсудливо, але почувши словосполучення «між двома світами», почав відчувати стежку божевілля. Мабуть, лікарі були праві стосовно мого психічного захворювання.

— Між якими ще світами? Про що ти говориш? — здивувався я.

— Між твоїм та моїм світом. Село Глибоководне існує саме в такому місці. Я розумію, що в тебе мільйон питань до мене, але повинна тебе розчарувати, що в мене до тебе не менше питань та зауважень. Тому, ми повинні домовитися і знайти спільну мову, а не сперечатися з приводу того, що існує, а що лише глюки.

Треба віддати належне, що Долина вміла тримати контроль над ситуацією, якою б непередбаченою, небезпечною та швидкоплинною вона не була. А я повністю розгубився і досі відмовлявся вірити у цю безглузду історію.

Господи! — міркував я. — Хто б міг подумати, що я розмовляю із своєю майбутньою реінкарнацією. Роздвоєння особистості…

— Добре, я спробую поговорити. Хоча, все це я буду вважати безглуздям. Як можна зустрітися із зовсім різних часових періодів?

Долина виглядала більш спокійною, але вона також багато чого не розуміла і не могла знайти пояснення деяким явищам. І якщо це лише плоди моєї уяви, то хай буде так. Хоча б весело проведу час, розмовляючи із собою різними голосами. Це теж розвага.

— Я не знаю… Може це дія наркотиків, які перенесли наші свідомості в одне місце. Наші фізичні тіла могли залишитися там… — вона говорила повільно, обдумуючи кожне своє слово, наче розуміючи, що все має свою вагу та значення. — Правда, це лише припущення. Я… я бачила твоє життя… ну, моє минуле життя… Бачила деякі епізоди, як ти пишеш книжки, вживаєш наркотики, бухаєш, спиш з дівчатами, живеш своїм життям… І після кожного відчуття знаходження в твоєму тілі, я опинялася в невідомому місці, що дуже нагадувало синю субстанцію.

Наскільки дивною б не була ця історія, після сказаних слів все стало ще більш містичнішим, та загадковішим. Отже, синя субстанція існує не лише в моїй уяві. Долина теж її бачила. В цьому може критися частина розгадки. Я теж розповів про пережиті епізоди із її життя. Зокрема, про стосунки із Борисом та її дитячі роки, коли виникла гідрофобія.

— Остапе, я вважаю, що ми повинні вирішити нашу спільну проблему. Наскільки я зрозуміла, відбувається така рокіровка. Під впливом психотропних речовин, ти опиняєшся в моєму тілі, а я у твоєму. Тобто, відбувається такий обмін свідомостями. І тому, в такому стані ми не пам’ятаємо, що відбувається насправді. Виникають провали у пам’яті.

— Ти маєш рацію, — відповів я, обдумавши сказані слова, які мали глибокий сенс. Навіть набагато глибше, ніж я міг коли-небудь собі уявити. — Така рокіровка пояснює деякі галюцинації. Але як цього позбутися? Може це має стосунок до синьої субстанції?

— Синя субстанція — це лише невідома речовина. Має значення лише те, у що ти віриш. Ти можеш вірити у все, що бачиш, а можеш бачити все, у що віриш. Або ні в що не вірити. Будь-який вибір покличе за собою цілу ланку подій. Пам’ятай, одне-єдине рішення кардинально змінює твоє майбутнє. Якщо ти не віриш у це, то забудь про нашу зустріч. І повертайся назад у психлікарню. Тебе будуть лікувати, накачувати транквілізаторами, психотиками, які викличуть реальні психічні та фізичні розлади. Ти і так сидиш на наркоті, а ці антидепресанти і транквілізатори можуть тебе вбити. Проте, тобі буде легше жити з думкою, що немає ніякої Долини, немає села Глибоководне, немає синьої субстанції і всіх цих аномальних речей. Або ти погоджуєшся з усіма неймовірними речами і граєш за новими правилами. Ми об’єднаємося для спільної проблеми. Але я сама не можу тебе переконати у правдивості речей. Ти сам повинен захотіти у це повірити.

— А як це зробити? — розгублено спитав я.

— Ніяк. Просто роби те, що мусиш зробити. Відчуй глибиною душі, в яку сторону ти підеш і все. Не примушуй себе вірити, а просто вір у те, що можеш і хочеш вірити. Інші речі відпадуть самі собою, як непотрібні.

— Бачу, ти значно змінилася, як зав’язала з наркотою, — захоплено зауважив я.

Перш ніж говорити, Долина несподівано доторкнулася до мене і я відчув доторк її руки до мого плеча. До мене доторкнулася дівчина, якою я стану у майбутньому житті. Навіть через кілька років, я досі не можу до кінця збагнути у ці явища і вірити усій фантастичній історії.

— Вибач, я хотіла переконатися, що ти існуєш насправді, — сказала вона.

— Існую… А от Глибоководне не можливо було знайти на карті. Де воно знаходиться взагалі? Чому я потрапляю туди, де не можливо існувати в реальному світі?

— Бо ти сам цього хочеш. Тим паче поняття «реальність» дуже умовне та відносне. Ніхто ще не провів чітку межу між вигаданим світом та реальним. Скажу більше, цієї межі не існує. Матеріальний та астральний світи на стільки тісно переплітаються між собою, що ми цього навіть і не помічаємо, а лише дивуємося надзвичайним речам… Подивися. Ось твоє село, — Долина показала рукою на хатки, що починалися з обох боків від авто, яких я до цього не помічав. — Я, до речі, теж опинилася у ньому минулого разу.

Проте, я вже не слухав її слів, а здивовано дивився на хати, маючи намір знайти знайомий двір Міська, щоб поговорити з ним. Напевне, він зуміє дещо пояснити мені, точніше нам обом. Спочатку треба його знайти, якщо він ще тут живе.

Ми вийшли з авто і дивилися на озеро, в якому водиться багато риби. Усе ніби було нормально окрім одного: село було пусте. Не чути гавкоту собак, гуркоту машин та голосів людей. Взагалі таке відчуття, наче село повністю зникло, залишивши за собою лише одні пусті, покинуті будівлі. А живі люди розтанули у космосі. Зникли.

— Слухай, а може всього не існує? Може — це лише витвір нашої уяви? Може, коли дія наркотиків закінчиться, я повернуся назад у психічну лікарню, а ти повернешся у свій світ?

Ці слова пролунали із моїх вуст настільки несподівано, що я міг би подумати, що вони належать абсолютно чужій невідомій мені людині. Але вони йшли із глибини підсвідомості і їх пафосне звучання приховувало в собі важливий екзистенційний контекст.

— Мені б хотілося у це вірити. Проте, ми тут і доведеться знайти вихід. Мій світ не набагато краще за твій, а може і гірший.

— То розкажи про свій світ? Яке буде майбутнє? — зацікавився я.

— Не таке оптимістичне, як думають люди. Ти все одно не зрозумієш багатьох речей, адже твоя свідомість належить твоєму часу, а не моєму. Крім того, ці речі треба особисто пережити, щоб зрозуміти їх. А ти навіть нічого не бачив з моєї реальності. Словесна розповідь викличе в тебе лише незрозумілість та безліч питань.

— Згоден. І все ж розкажи, що буде у майбутньому? До яких життєвих цінностей дійде людство? — спитав я, сподіваючись отримати найважливішу і, ймовірно, найглобальнішу інформацію для себе.

Долина не встигла відповісти, бо нас почав огортати синій туман, що виникав з усіх боків одночасно і якось дивно впливав. Ця синя субстанція почала викликати певний шум і вібрацію. Усе під ногами рухалося, шуміло, крутилося і здавалося, що це лише набирає обертів. Я налякано подивився на Долину і зустрівся із її ще більш наляканим, за травленим поглядом. Щоб легше було триматися, я взяв її за руку.

— Наш час спливає! — голосно сказала вона, перекрикуючи цей шум.

Я не знав як розуміти її слова.

— Що ти маєш на увазі?

— Треба повертатися назад! Ми більше не можемо залишатися у нульовій точці всесвіту.

— Якій ще нульовій точці! — кричав я, відчуваючи повну маячню. — Якщо ти мені не поясниш, то я залишуся тут. Чуєш?!

— Ніколи пояснювати. У нас є два варіанти: повернутися у твоє теперішнє життя, або перейти до майбутнього життя. Але наступної нашої зустрічі може не бути. Нам не можна розходитися.

Не зважаючи на сильний шум та вібрацію під ногами, від якої починаєш хитатися, я перестав відчувати страх. Зате я отримав гнів. Гнів від того, що я абсолютно нічого не розумію. І схоже немає часу на пояснення. Є лише час для активних та рішучих дій. Проте, не зважаючи на усю отриману інформацію, я відмовлявся вірити у більшість речей. І зовсім не бажав зараз приймати радикальні рішення. Усі перепитії за останній час настільки мені набридли, що я ладен був відмовитися від письменницького успіху, щоб повернутися назад до нормального життя.

— Пішли! — Долина взяла мене за руку. — Поки двері до іншого світу відчинені, ми можемо крізь них пройти.

— Я ще не вирішив, у що мені вірити! — вигукнув я.

— То саме зараз час це зробити. Зараз або ніколи!

Я безпомічно озирнувся і вирішив йти до кінця стежкою химер, ілюзій та аномалій.

Синя субстанція все щільніше почала нас огортати своїми обіймами. Шум припинився, але вібрація під ногами ставала дедалі сильніше, аж поки ми не полетіли. Нас ніби підкинуло кудись уверх.

— Що за фігня? — встиг вигукнути я, коли нас несло у невідомому напрямку синьою субстанцією.

— Думаєш я знаю! — вигукнула у відповідь Долина голосно, щоб її можна було почути крізь вітер.

От тоді я зрозумів, що реальність багатогранна, метаморфозна та швидкоплинна. Немає жодної можливості реально, адекватно оцінити усе те, що з нами відбувалося на той час. А в той час, ми були поглинуті субстанцією, як ящірка поглинає маленьку комаху, що стала на її шляху.