Покарання

Розділ 41

— Прийшов час довести справу до кінця, — сказала Долина. — Оскільки, це не реально, то спалений рукопис завершить це зло.

— Ти цього не зробиш! — вигукнув Психотроп-Маг. — Ні, я забороняю тобі це робити! Ти все одно помреш. І заплатиш мені за все.

— А що ти мені зробиш, га? Ти і в матеріальному світі був покидьком, і зараз ще більший покидьок та сволота. Дивися, — вона піднесла запальничку до зошитів і полум’я вогню почало жадібно поглинати сторінки списані синьою ручкою, розповсюджуючи попелястий дим, який стовпом йшов у небо. — Твоя сила зникає.

— НІ! ВИ ВСІ ПОМРЕТЕ! Я ТАК НЕ ЗДАМСЯ!

Вогонь швидко знищував рукопис і мені було боляче дивитися на це, відчуваючи, як моя творчість зникає на очах. Проте, це допомагало позбутися потойбічного темного духа.

Далі все відбулося із феноменальною швидкістю світла.

Синя субстанція в одну мить поглинула Долину і дівчина зникла із матеріального світу назавжди, але вона встигла зменшити темні сили Психотроп-Мага. Я вирішив тікати і почав шукати очима Зоряну, щоб забиратися із цього страшного місця.

— Ось вам мій подарунок на останок, — зловісно промовив дух.

Він підкинув Зоряну у повітря. За якусь мить, мені здалося, що вона зараз впаде на міст і розіб’ється на смерть. Проте, все сталося інакше: дівчина пролетіла за мостом і впала прямо у річку, розбризкавши краплі води на всі боки. Із переповненими жахом очима я дивився униз, не в змозі зрушити з місця. Психотроп-Маг почав танути у повітря, але він свою помсту, схоже, здійснив.

Я ще раз глянув униз, але дівчина не винирнула на поверхню. Тоді я зрозумів, що треба негайно рятувати її. Я скинув куртку та, не роздумуючи, стрибнув у воду. Політ був не довгим, але ілюзія уповільнювала час і здавалося, що я лечу декілька хвилин. Я пішов під воду і відчув сильний біль у лівій руці. Ймовірно, я її зламав, коли вдарився об залізний поручень. Але зараз це не мало жодного значення.

Опинившись під водою, я почав шукати Зоряну, щоб їй допомогти. І в одну мить усе зрозумів: це не Долина боялася води, а я. Сильна паніка охопила мене і я хотів відразу дихати. Ледве стримавши себе, я поплив уперед. Під водою було дуже темно та холодно. Я майже нічого не бачив, зате відчував сильне тремтіння від холоду та страху, що у купі заважали мені. Я навіть не знав, що робити і як її шукати у цій темряві і вже вирішив виринати на поверхню, щоб самому не потонути. Проте, я пересилив свої страхи та пірнув ще глибше до самого дна, де панувала така темрява, якої я не бачив ніколи в своєму житті: повне відсутність будь-яких відтінків окрім чорного.

На щастя світлу блузку на дівчині я помітив майже відразу, як опинився біля самого дна річки. Вона сиділа на самому дні із широко розплющеними очима, які дивилися у вічність.

Ні. Цього не може бути. Тільки не вона!

Я підплив до неї і взявши її здоровою рукою, почав виринати на поверхню. Останні секунди знаходження під водою були страшенно важкими і здавалося, що я зараз наковтаюся води та потону разом із нею. Усвідомлення відповідальності за себе та за дівчину додало мені впевненості та відкрилося друге дихання. Як тільки я виринув на поверхню, то почав тяжко дихати, хапаючи повітря ротом і відчуваючи солодкий присмак такого бажаного життя. Голову дівчини я тримав над водою. Вода була дуже холодною, а хвора рука у мене страшенно боліла, обмежуючи швидкість плавання. Проте, я не збирався здаватися і повільно, але упевнено плив до берега. Але з кожним рухом мені здавалося, що до берега ще дуже далеко і я ні на йоту не наблизився до суші, де панує порятунок. Темна, майже крижана вода забирала у мене багато сили, а поламана рука майже заніміла у цій воді. Я сподівався, що це зніме трохи біль і гребти буде легше, але біль від цього стала лише якоюсь тупою та ниючою. Ліва рука навіть розпухла і стала вдвічі товщою, ніж права.

Пливти ще було далеко, тому я вирішив трохи перепочити. Я підплив до бетонної опори, яка була більше метра у діаметрі і поклав дівчину на неї, звісивши ноги у воду. А сам намагався вилізти, але було дуже слизько та темно і в мене це ніяк не виходило. Тоді, я полишив цю ідею і наблизившись до дівчини спробував намацати пульс. Здається, я його не відчував. Я ще встиг подумати про штучне дихання, але з цим треба було поспішати і я не дуже вмів таке робити.

Правда, заради коханої дівчини я навіть не вагався.

Але мої усі надії могли припинитися в одну мить.

Ще одна страшна річ чекала на нас.

Раптом я почув плеск води позаду себе і водночас відчув небезпеку, яка над нами надвисала. Я обернувся і помітив якесь гниле дерево, що несло течією у моєму напрямку. Я навіть здивувався, звідки воно з’явилося і чому спричинило такий шум у воді. Як раз місяць відображав частину берега на воді і я помітив, що це дерево рухається дуже швидко. Та й вітер дув за іншим напрямком. Це дерево ожило, щоб мене знищити. Я сподівався, що Психотроп-Маг зник. Всі ілюзії та жахливі кошмарні фантазії повинні були зникнути разом із рукописом. Але це чудовисько пливло на мене.

Дерево?

Ні, я помилявся.

Пройшло ще кілька секунд, поки здогадка блискавично промайнула у моїй свідомості.

Жах миттєво почав полонити мій тверезий розум.

Це був крокодил.

Я не вірив своїм очам, поки він трохи не наблизився до мене і тоді я зрозумів, що це точно величезний крокодил кілька метрів завдовжки із величезною пащею та страшними зеленими очима, які вже мене пожирали. Плисти не було сенсу з моєю хворою рукою. Та й навіть з обома здоровими руками, ця страшна рептилія мене наздогнала б. Тому, залишалося гідно зустріти свою смерть і усе закінчиться.

Але поза усяку ціну я хотів жити. Я підтягнув ноги непритомної Зоряни на бетонну опору та сам спробував на неї залізти. А крокодил вже був досить близько. Я пересилив біль і заліз на опору. Рука заболіла так, що здавалося вибухають мільйони клітин. Стояти було дуже не зручно та слизько, але я міцно тримався на ногах та сподівався, що цей крокодил попливе собі далі.

Крокодил не поплив собі далі. Крокодил підплив до нас і намагався залізти на опору. Я зрозумів, що зараз він це зробить і тоді нас з’їдять живцем. Треба було якось від нього рятуватися та захищатися. Але чим можна захиститися від цієї смертельно-небезпечної тварюки? Голими руками його не візьмеш. Тоді як врятувати себе та Зоряну? І як взагалі крокодил взявся у нас в Україні у річній воді?

Проте, в мене не було часу над цим розмірковувати. Дух, створений моєю уявою зник, але з’явився тепер цей крокодил, який хоче поживитися свіжою здобиччю, насолодитися смачним м’ясом. Крокодил облив опору з усіх боків і несподівано зробив стрибок. Він трохи не розрахував і перелетів опору, пірнувши у воду. Але він встиг зачіпити мене хвостом так сильно, що я аж втратив рівновагу. Розмахуючи руками, я намагався встояти на місці, але було дуже слизько і я полетів також у воду, тільки з іншого боку. Темні води миттєво зімкнулися над моєю головою. У мене навіть виникла божевільна ідея пірнути до самого дна і сподіватися, що крокодил мене не знайде, та я забував, що знаходжуся на його стихії. Це його світ і тут діють його правила. І на глибині йому легше зі мною справитися.

За одну мить я виринув на поверхню і ковтнувши трохи повітря, швидко поплив до бетонної опори, яка вже не видавалася цілком безпечною, а навпаки була смертельною пасткою. Майже допливши до цілі, я панічно озирнувся і помітив, що крокодил ось-ось мене наздогнав і готується відкрити пащу. Я зрозумів, що діяти ніколи і це кінець. Аж раптом, я пригадав, що у мене за поясом є складний ножик. Я вихопив його із-за поясу джинсів та відкривши лезо, приготувався захищатися.

Від першої атаки мені вдалося пірнути униз і зачепити лапу крокодила ножем. Хоча, я розмахнувся з усієї сили, це майже не зупинило його. Він тільки розлютився і знову кинувся на мене. Коли він відкрив пащу я вдарив ножем по язику. А потім розмахнувся вдарив навмання по шкірі, але випадково потрапив у око, яке відразу витекло, як розбите яйце. Крокодил заревів і пірнув у воду, відступивши. Багато темної крові почало розчинюватися у річній воді. Він міг ще повернутися, тому я виліз на опору і спробував зробити штучне дихання дівчині.

На щастя, вона лише втратила свідомість та наковталася трохи води. Тому, через пів години, ми зняли мокрий одяг на обсихали, не зволікаючи на численну атаку комарів.

— Остапе, все вже закінчилося? — спитала вона.

Я уважно вдивлявся у риси обличчя Зоряни у цю місячну ніч.

— Так, тепер усе позаду. Ми вільні.

Я полегшено зітхнув, відчуваючи катарсис на душі. Я зумів перемогти свою наркотичні марення і тепер чудово розумів, що ніякої Долини та Психотроп-Мага не існує. На щастя, я переміг темну частину своєї душі та позбувся її тепер.

Через годину, ми опинилися у моєму помешканні, де на нас чекала міцна чорна кава, пара бутербродів та тепле розстелене ліжко для двох закоханих людей, яких доля звела разом.