Плутонія

КРАЇНА ДИМУЧИХ СОПОК

Після полудня ходовий вітер дав змогу розпустити всі паруси, і «Полярна зоря» з подвоєною швидкістю понеслась до Камчатки, яку вже видно було на горизонті. Незабаром зрівнялися з мисом Лопатка, а потім перед очима мандрівників простягнулася лінія вулканів-сопок. Одні були конічні, інші притуплені, з’єднані одна з одною рівними гребенями невисоких хребтів. Сніг, що вкривав стрункі конуси сопок та гребінь проміжного хребта, яскраво білів на темному фоні неба. Місячна ніч дала змогу безпечно ввійти у вузькі ворота Авачинської бухти. Прибравши вітрила, «Полярна зоря» тихим ходом пройшла між високими скелями воріт і. опинилася в великій бухті, на берегах якої жоден вогник не виказував присутності людини. Було вже за північ, і маленьке місто Петропавловськ давно спало. Спокійні води бухти відсвічували сріблом при яскравому світлі місяця, а на півночі, в далечині, підносився стрункий конус Авачинської сопки, ніби білий привид на темному фоні неба. В повітрі відчувався легкий морозець. Здавалося, що Камчатка ще в обіймах зимового сну.

Через годину судно кинуло якір за сотню кроків від берега, біля сонного містечка. Брязкіт ланцюгів розбуркав собак, і нічну тишу порушили гавкіт і виття, на які, проте, ніхто з городян не звернув уваги. Цей концерт повторювався не раз і, очевидно, був звичним явищем.

Вранці мандрівники прокинулися від біганини й метушні, що почалася на палубі. Навантажували вугілля, прісну воду, провізію. Всі поспішили нагору. Яскраве сонце піднялося вже високо над горами, і місто ожило.

Після довгого плавання всім хотілося відчути під ногами твердий ґрунт: тому поснідали нашвидку і, щоб переправитися на берег, скористувалися шлюпкою, яка йшла за провізією. Там уже все населення Петропавловська, від малих до старих, що ледве пересували ноги, зібралося, щоб подивитися на судно та його пасажирів, почути останні новини з далекої батьківщини, довідатися, чи не привезено потрібних їм товарів.

Позаду юрби на положистому схилі розташувалися в мальовничому безладді убогі хатки городян, серед яких своєю величиною і солідністю вирізнялися будівлі: міської школи, лікарні, новий будинок губернського управління та кілька торговельних складів.

Мандрівників вразила відсутність чого-небудь схожого на вулиці. Хатки були розкидані так, як спало на думку будівельникам і господарям: одні стояли лицем до бухти, інші боком, а то навіть і навскоси. Навколо кожного будинку розташувалися комори, хлівці, повітки для худоби, вішалки для юколи. В багатьох місцях лежали ще купи й поля брудного снігу, з-під якого до моря текли струмки каламутної води, і прохожим доводилося перестрибувати через них, бо ні тротуарів, ні містків не було.

Всіх вразила майже повна відсутність свійських птахів і дрібних тварин. Це пояснювалось тим, що їздові собаки, без яких на Камчатці існувати не можна, знищують всяку дрібну живність, особливо під кінець зими, коли вичерпуються запаси юколи і собак тримають надголодь. Цих собак, красивих і мохнатих звірів різної масті, було видно навколо всіх будинків. Одні грілися на сонці у мальовничих позах, інші порпалися в покидьках, треті загризалися або гралися один з одним. Мандрівники з цікавістю розглядали цих тварин, родичі яких повинні були взяти участь в експедиції «Полярної зорі» під час пересування по снігах і кризі невідомої землі. На Камчатці зимовий шлях закінчився і настало повне бездоріжжя, а тому собаки користувалися тепер заслуженим відпочинком і незаслуженим великим постом, що був помітний по їх запалих боках і голодних поглядах.

Незважаючи на зиґзаґи, які доводилося постійно робити між будинками та їх прибудовами, мандрівники менш як за півгодини обійшли все місто і вийшли за його межі, де ботанік сподівався зібрати весняну флору. Але його сподівання не справдились — скрізь лежав ще глибокий сніг, і тільки на більш крутому косогорі, що встиг відтанути, було знайдено молоде листя анемонів[5]. Весна на Камчатці, внаслідок великої кількості снігу, що випадає взимку, і впливу холодного Охотського моря, починається пізно, і земля звільняється від снігу тільки наприкінці травня. Але зате і осінь затягується до половини або кінця листопада.

З високої околиці міста розгортався чудовий вид на всю Авачинську бухту, оточену кільцем гір, які подекуди круто спадали темними урвищами до гладіні вод, подекуди ж збігали положистими схилами, розрізані долинами річок, що вже звільнилися від пут зими.

Кільце гір відступало від берега бухти тільки на заході, де видно було низовинну дельту річки Авачі. Біля гирла річки можна було розпізнати хатки однойменного селища, єдиного, крім Петропавловська, жилого місця на березі цього чудового басейну, який має близько двадцяти кілометрів у поперечнику, може вмістити флоти всіх великих і малих держав. Він прекрасно захищений від моря і, незважаючи на це, вражає глядачів своєю безлюдністю. На його гладкій поверхні не білів жоден парус; зате порослі лісом гори, що обступили його, біліли ще під зимовим покривом.

Зійшовши до берега, наші мандрівники стали свідками цікавої картини. Біля води стояли, зв’язані по парі, тридцять собак, призначених для експедиції. Їх обступили кілька матросів і натовп цікавих людей, але вони були дуже неспокійні — скавчали, гризлися і пробували втекти. На воді біля берега стояв великий незграбний човен, куди збиралися вантажити цю зграю. Коренастий чоловік, оголений до пояса, очевидно каюр, тобто собакогон, схопив за зашийок пару тварин, що пручалися й скавчали, відніс їх у човен і посадив біля корми. Але щойно він повернувся до них спиною, щоб іти за другою парою, як розумні собаки, яким, очевидно, не подобалась подорож по воді, вискочили на берег і змішалися з іншими. Це повторилося кілька разів на загальну розвагу глядачів. Не допомагали ні стусани, ні покрики, — собаки не хотіли залишати своєї батьківщини. Каюр у нестямі лаяв собак російськими й камчадальськими поганими словами, глядачі реготали і подавали різні поради, собаки вили, — лемент був неймовірний.

Нарешті каюр придумав дотепний, хоч і не дуже приємний для кудлатих пасажирів, спосіб посадки. Він відпихнув човен кроків на п’ять від берега, дав у руки його причала одному з матросів, і потім почав кидати собак по парі через воду в човен, незважаючи на їх опір. Звиваючись у повітрі, собаки падали на дно, дерлися передніми ногами на борт і вили несамовито, але стрибати у воду все ж не наважувались. Коли човен був повний неспокійними парами, які й далі продовжували стрибати та скавчати, його підвели носом до берега. Матроси і каюр швидко вскочили і взялися за весла. При першому ж помахові весел зграя, немов зачарована, стихла і мовчала протягом усієї переправи. Але тільки-но човен стукнувся об корпус «Полярної зорі», як концерт відновився з подвоєною силою. З берега було видно, як собак парами піднімали на палубу в кошику, спущеному з борту судна на вірьовці, і як каюр носив їх у відведену загороду, де добра порція юколи примусила їх примиритися з своєю долею.

Метушня на палубі, брязкіт якірного ланцюга і скавчання стривожених собак рано розбудили другого дня мандрівників, які не полінувалися зійти нагору, щоб востаннє глянути на містечко і його жителів, які зібралися на березі проводжати судно. Під вигуки «ура», «щасливої дороги», що супроводжувались маханням шапками і хустками, та під виття собак «Полярна зоря» зробила плавний поворот і на повний хід попрямувала через бухту до воріт. Берег швидко відступав у далечінь і одночасно з тим на задньому плані з-за найближчих до міста гір почав випливати сніжно-білий конус Авачинської сопки. Тонким, прозорим струмочком з її вершини вився димок.

— Задиміла наша сопка! — почувся голос за спиною мандрівників, які стояли біля борту і милувалися красивою картиною.

Всі оглянулися. Це був той енергійний чоловік, що напередодні перекидав собак у човен. Тепер він був одягнений у кухлянку — куртку з оленячого хутра шерстю наверх. Вузький і трохи косий проріз його карих очей, випнуті вилиці, смуглявий колір обличчя, приплесканий ніс і ріденькі чорні вусики одразу виявляли його монгольське походження. Він, посміхаючись, дивився на мандрівників.

— Це новий член нашої експедиції — Ілля Степанович Іголкін, начальник тридцяти собак і каюр передньої нарти, який навчить нас керувати цими неспокійними тваринами, — сказав Труханов, вітаючись з каюром.

— Наші собаки дуже спокійні, пане начальнику! — відказав той. — Вони вже вгамувалися. Адже залишати батьківщину нікому не охота, тому вони й вили.

Коли Іголкін відійшов до собак, Труханов передав товаришам відомості про цього члена експедиції. Іголкін був родом із Забайкалля, з бурят-козаків якоїсь станиці на кордоні Монголії, і брав участь у війні з Японією, після якої залишився у Владивостоку. Завезла його на Камчатку наукова експедиція, і йому сподобалась країна димучих сопок, її привілля, рибні багатства, полювання на ведмедів. Він знайшов тут другу батьківщину, швидко пристосувався до своєрідних умов тамтешнього життя і став відомий усьому Петропавловську, як спритний каюр і провідник любителів полювання. Взяти участь в експедиції Труханова його спокусила висока плата, видана йому за рік наперед, що дала йому можливість збудувати будинок і придбати худобу та знаряддя промислу.

Через годину після підняття якоря «Полярна зоря» входила вже у ворота Авачинської бухти, що тягнуться на п’ять з чимось кілометрів. Праворуч біля входу, проти стрімких скель мису Бабушкіна, з моря чорнів брилою величезний Бабушкін камінь, близько ста метрів заввишки, з плоскою вершиною, дуже зручною для гніздування морських птахів.

Сотні чайок, бакланів та інших пернатих, сполоханих шумом машини, закружляли навколо цієї скелі, сповнюючи повітря різкими криками.

Обігнувши мис Дальній з маяком, «Полярна зоря» круто повернула на північний схід і попрямувала понад східним берегом Камчатки, поступово віддаляючись від нього.

Два дні спостерігати не було чого. Крім того, дув холодний норд-вест, наносячи то дощ, то крупу або сніг. Море було неспокійне, і теплі каюти більше приваблювали, ніж мокра палуба.

Нарешті вітер ущух, але зате з’явилась плаваюча крига і тумани. Два дні йшли тихим ходом, щоб не наскочити на крижане поле. Коли вияснилась погода, праворуч показався берег скелястого острова Св. Лаврентія, а ліворуч — мис Чукотський. На захід від останнього, на березі глибокої бухти Провидіння, була факторія; там для експедиції було складене вугілля, завезене завчасно зафрахтованим судном. «Полярна зоря» віддала якір, і почалося вантаження вугілля. Після тижневого плавання всі поспішили на берег. Але берегові скелі не давали простору для екскурсії, а сніг ще вкривав схили, і тільки невелика площа навколо факторії була вільна від нього.