Плутонія

В БЕЗПОРАДНОМУ СТАНІ

Так минуло півгодини. Виверження тривало спокійним темпом, і вибухи в кратері були тільки зрідка й слабкі. Але ось вище на схилі, над тим місцем, де сиділи спостережники, почулися глухий шум і шарудіння, яке нагадувало звуки, що бувають на великій ріці під час сильного льодоходу. З цього боку здіймався гребінь з величезних брил лави, очевидно фронт старого потоку, що зупинився на цьому місці.

— Мабуть, пора йти, — сказав Каштанов, підводячись, — лава вже недалеко.

Всі попрямували схилом униз, до місця своєї ночівлі на березі струмка, час від часу обертаючись і озираючись назад, туди, де шум чимраз ставав сильніший. Там, над гребенем старого потоку, вже з’явився фронт нового; але він зовсім не являв собою стіну вогненно-червоної лави, як малювали собі три спостережники, крім Каштанова, який був знайомий з цими явищами. Цей фронт мав вигляд чорного валу з брил різної величини, що посувався вперед під впливом якоїсь невидимої, але страшенної сили.

Брили повільно повзли, насуваючись одна на одну з тріском і скрипом. Одні скочувалися з гребеня вниз, а на місці їх з’являлися нові; інші котилися досить далеко вниз схилом і, натрапляючи на нерівності поверхні старого потоку або брили, з гуркотом вдарялися в них і розбивались. З проміжків між брилами валу раз у раз вихоплювалися струмини та клуби білої пари, подекуди звивалися сині вогники або з’являлися вогненні цятки, наче окремі вуглинки, які ще жевріють у згасаючому, вкритому попелом вогнищі. Але це вогнище рухалося вперед, наче величезне повзуче страхіття під хитким панциром з чорних лусок, що повзло і зригало пекучий подих і отруйні випари.

Тікаючи від брил, що котилися схилом, мандрівники відбігли до русла правої вершини струмка, трохи вище від місця своєї ночівлі; воно являло собою нерівно-горбкувату поверхню, по якій стікали брудні струмочки. Не довго думаючи, мандрівники сміливо пішли вперед, але вже на другому кроці загрузли по коліно у в’язкій грязі. Почулися вигуки невдоволення.

— О, чорт! Ускочили! Ноги витягти не можна, така в’язка трясовина! Наче тісто!

Громеко, який ішов трохи ззаду від інших і загруз не так глибоко, витяг, нарешті, свої ноги з чобіт, залишивши останні в грязюці, а потім з берега русла, ставши на тверду брилу, ледве витяг і чоботи. Інші троє стояли в безпорадному стані і не могли поворухнутися ні вперед, ні назад, наче мухи на липкому папері.

А тимчасом фронт лавового потоку неухильно рухався вперед, і до нього залишалося не більше як двісті метрів угору по схилу. Становище загрузлих ставало трагічним: поблизу не було ні колоди, ні дошки, ні навіть жердини, щоб покласти її на грязь і допомогти товаришам звільнити ноги.

Але Громеко не розгубився. Він швидко накидав кілька плоских грудок лави від берега річки в напрямі до Папочкіна, як найлегшого. Потім скинув з себе мішок з речами, рушницю і верхній одяг, засукав штани вище колін і, діставшись по лаві до зоолога, допоміг йому звільнитися від вантажу; а потім, взявши його під руки, полегеньку витяг з грязі. На Папочкіні були не чоботи, а шнуровані черевики, які не могли злізти з ніг, а тому не залишились в грязі. Далі спільно зробили другу доріжку з плит до Макшеєва і вдвох витягли його, але без чобіт. Каштанова — вищого за всіх і найважчого — витягли втрьох, теж без чобіт.

Тим часом фронт лавового потоку насувався дедалі ближче і вже обпікав мандрівників своїм гарячим подихом. Тим-то ніколи було викопувати глибоко загрузлих чобіт, а доводилося швидше тікати від лави.

Зібравши своє майно, безталанні дослідники побігли понад руслом униз шукати більш надійного місця. Але всюди була та ж зрадлива сіра грязь, в яку вже не рискували лізти.

Так у марних спробах дійшли до місця ночівлі, де в руслі стояло ціле озерце. Води в ньому було мало, але на дні лежала та ж грязь шаром невідомої товщини.

А лавовий потік повільно, але неухильно насувався ззаду.

Шарудіння, шелест і тріск перекочуваних брил, шипіння пари не затихали й на мить. Пахло сіркою з хлором, жара дедалі наростала…

Біля озера, на місці злиття обох вершин струмка, мандрівники перебігли через край старого потоку до русла, що поблизу лівої вершини. Але це русло являло собою таку ж смугу в’язкої грязі. Залишався ще один шлях — іти вчорашньою дорогою вгору понад цим руслом до озера Самітницького, щоб втекти від другого потоку лави, рискуючи наткнутися на перший. Це русло звужувалось між стрімкими кручами столової височини та схилом вулкана, і тут можна було сподіватися знайти вузьке місце, де неважко було б перемостити грязь брилами лави або перестрибнути через неї. Таке місце незабаром і знайшлося, але на другому березі русла здіймалися стрімкі скелі на кілька метрів заввишки. На них не можна було злізти, не можна було також пройти вгору або вниз понад їх підніжжям, бо його облямовувала та сама грязь.

Знесилені біганиною і хвилюванням, мандрівники сіли на брилах біля грязі й понурили голови. Їм залишалося чекати неминучої смерті: або задихнутися в грязі, залізши в неї при спробі перейти через русло, або спектися й згоріти на березі, коли потік лави наздожене їх. І те, і друге було однаково тяжко, і в кожного з людей, які потрапили в це безпорадне становище, виникала думка про самогубство, бо іншого виходу не буде.

Відпочивши трохи, Каштанов помітив, що фронт лави рухається повільніше. Він крикнув, схопившись з місця:

— Ходімо швидше, далі вгору цим берегом струмка. Ми встигнемо пройти повз край лави, вона майже зупинилася!

— Але якщо ми від лави втечемо, то наткнемося на ту, що затопила Самітницьке озеро і повернула, звичайно, вниз руслом! — безнадійним тоном сказав Папочкін.

— Це єдиний шанс для нашого порятунку! — наполягав Каштанов. — По-перше, вище по руслу ми, можливо, знайдемо брід через грязь у такому місці, де кручі лівого берега приступні. По-друге, дуже ймовірно, що обидва потоки лави не зливаються один з одним, а отже…

— Отже, між ними повинен бути більш-менш широкий простір, вільний від лави, — вигукнув Макшеєв, закінчуючи думку.

— Так, і на цьому проміжку ми можемо виждати, поки поверхня грязі не засохне так, що витримає нашу вагу.

— Ура! — закричали Громеко і Папочкін.

Всі підвелися і з новою енергією попрямували на південь, понад руслом, дряпаючись вчорашнім шляхом через рештки старих потоків. Ліворуч над ними, за сотню-дві кроків тягнувся фронт лави, від якого пашіло жаром. Але лава насувалася повільно, і вони поступово збільшували віддаль між собою і цим чорним валом, що ніс з собою смерть. Незабаром можна було помітити, що цей вал загинається вгору, піднімаючись по схилу вулкана. Фронт лави мандрівники обійшли щасливо.

— Ну, від цього ми втекли! — сказав Макшеєв, полегшено зітхнувши.

Русло в деяких місцях так звужувалось, що можна було перестрибнути через грязь. Але скрізь на протилежному березі здіймалася стрімка стіна, що перегороджувала шлях. Доводилося йти далі. Незабаром мандрівники почали підніматися на поверхню найвищого застиглого потоку на західному схилі вулкана, за яким лежала улоговина озера. Піднявшись наверх, вони побачили, що їх шанси на порятунок дуже збільшилися.

Цей старий потік поділив нову лаву на дві частини і сам здіймався між ними плоским горбом. З його гребеня, на якому мандрівники спокійно сіли, можна було бачити спереду під ногами улоговину, де вчора лежало, ніби дзеркало в зеленій рамі, тихе озеро, що так захопило Папочкіна. Тепер на цьому місці не було ні озера, ні пальм, ні трави, а розгорталося поле сірої грязі з окремими калюжами чорної води. Від вулкана на нього насувався фронт другого потоку і, внаслідок стикання гарячої лави з мокрою гряззю, біля підніжжя лунала безперервна канонада невеликих вибухів, що викидали хмарки білої пари.

Хоч від місця, де розташувалися мандрівники, було кроків п’ятсот-шістсот до потоків гарячої лави, але близькість розжарених полів дуже позначалася. Температура була пекельна. Плутон, якого більше не заступали хмари, теж пік немилосердно.

Сидячи без діла на місці, люди мліли від спеки і зняли з себе зайвий одяг. Почали відчувати голод і втому. Ночі не досипали, а потім весь час бігали і хвилювались.

— Ех, — пожалкував Папочкін, — чайку б напитися! Спека нестерпна!

— Спека жахлива, а дров немає! Хіба збігати й поставити чайник на свіжу лаву? — пожартував Макшеєв. — Там він швидко закипить!

— А вода в нас є?

— Води залишилося ще чимало, — сказав Громеко, оглянувши бляшанку.

— Ну, що ж, давайте хоч так підживимося, якщо чаю не буде. Їсти хочеться страшенно!

Всі посідали кружка, дістали в’ялену рибу та галети і з апетитом пообідали, запиваючи врдою.

— Ми сьогодні вранці зробили велику помилку, за яку тепер і розплачуємося, — сказав Каштанов.

— А саме?

— Тікаючи від грязьового потоку, що наближався, нам треба було б одразу перейти через струмок на той берег, а не лізти нагору. Ми тепер були б уже на березі моря і не тікали б від лави та грязі.

— Правда, з того берега шлях до моря був вільний.

— Ну, не зовсім! Адже долиною промчав подвійний грязьовий потік і, очевидно, всю її залив.

— І захопив би і нас у цій долині!

— Але ми могли б піднятися нагору, на Чорну пустиню, і йти до моря горою.

— Так, схибили! Спохвату хто ж міг передбачити всі наслідки. Тоді здавалося найправильнішим — швидко піднятися вище, щоб втекти від потоку.

— Ні, коли б на нашому місці були люди, добре знайомі з діючими вулканами, вони б краще розміркували, в який бік треба кинутися!

— А я думаю, — зазначив Папочкін, — що ми зробили велику помилку вже вчора, коли залишилися ночувати біля підніжжя вулкана. Адже вже тоді були ознаки, що виверження почалося.

— Але ж ми залишилися, щоб побачити це виверження!

— От і побачили! Я принаймні задоволений на все життя і далі триматимуся далі від цих неспокійних гір. Сатані я пожертвував свою рушницю, а Воркунові…

— Воркунові ми з Макшеєвим пожертвували свої чоботи, а це далеко дошкульніше. У вас чоботи на ногах, а ви бурчите! Нам же доведеться босоніж топати до моря по розжареному камінню Чорної пустині.

— Ваша правда, в мене краще становище і я мушу замовкнути.

— Що ж нам тепер робити?

— Що робити? Тільки й залишається лягти спати, якщо можна за’снути на цьому твердому, нерівному камінні.

— Спробуємо. Але по черзі одному з нас доведеться вартувати, щоб стежити за вулканом. Він може встругнути ще яку-небудь штуку.

— Скільки ж будемо спати?

— А скільки дозволить Воркун.

— Це максимум. А мінімум — поки не підсохне грязь у руслі так, що можна буде перейти через нього.

Так і зробили: троє абияк задрімали на брилах лави, четвертий не спав, стежачи за станом вулкана і висиханням грязі. Незважаючи на жар від потоків лави та на припікання Плутона, грязь висихала повільно, і тільки годин через шість вона стала прохідною.

Зібравши пожитки, мандрівники попрямували до русла і один за одним, по черзі, перейшли без пригод через грязь. Потім полізли розколиною, деручись з брили на брилу, з уступу на уступ, підсаджуючи один одного, і через півгодини вибралися на поверхню Чорної пустині. Там вони були вже в безпеці і могли зітхнути вільно.

Папочкін став лицем до вулкана, зняв шляпу, вклонився і промовив:

— Прощай назавжди, старий Воркуне! Спасибі за твоє частування і увагу до нас.

Всі посміхнулися. Каштанов вигукнув:

— Ех, коли б мені чоботи, не пішов би я зараз звідси!

— А що б ви робили тут?

— Чорною пустинею можна пройти далі на південь і подивитися, що є за вулканом.

— Та ж пустиня! Це видно і звідси.

— Крім чобіт, у нас не вистачає і харчів, — зауважив Макшеєв.

— І майже немає води! — додав Громеко, струсонувши бляшанку.

— Ваша правда! Треба поспішати до моря. Але це чорне каміння пустині, страшенно розжарене. У мене таке почуття, ніби я стою на гарячій плиті. А товсті шкарпетки за час біганини по лаві майже порвалися.

— Доведеться розідрати наші сорочки і обмотати ними ноги, — запропонував Макшеєв. — Іти босоніж зовсім неможливо.

Під час цієї розмови і він, і Каштанов увесь час пританцьовували, піднімаючи навперемінку то одну ногу, то другу, щоб дати їм охолонути. Тепер вони зняли з себе сорочки, обгорнули ними ноги, обв’язали їх ремінцями від рушниць і, востаннє глянувши на оповитий чорними хмарами вулкан, бадьоро пішли пустинею на північ. Іти було легко: поверхня пустині була зовсім гладенька, являючи собою подекуди голу масу зелено-чорної стародавньої лави, вигладжену вітрами, а подекуди вкриту дрібними уламками. Як і в пустині навколо вулкана Сатани, тут теж не було ознак будь-якої рослинності. Чорна рівнина простягалась до горизонту. Вгорі чисте небо і в зеніті червонуватий Плутон, що заливав цю рівнину своїм промінням. Воно відбивалося від гладенької поверхні і мигтіло мільйонами зеленуватих вогників. Мандрівникам доводилося заплющувати або примружувати очі, щоб не стомлювати їх цією масою світла і блиску.

Вони пішли на північний схід, щоб вийти в пониззя струмка, де тільки й можна було знайти зручне місце для спуску з височини. Через три години наблизилися до краю кручі і почали шукати відповідну розколину. Долина, яка ще напередодні являла собою зелений оазис, тепер була зовсім спустошена грязьовим потоком; дерева були повалені, кущі повиривані й занесені потоком, галявини вкриті гряззю. Тільки де-не-де біля підніжжя кручі уціліли клаптики зелені. Побачивши цю сумну картину спустошення, мандрівники згадали, що по дорозі назад вони збиралися пополювати на ігуанодонів у пониззі долини.

— Вони, мабуть, втекли до моря!

— Або загинули в грязі.

Останнє припущення справдилося. Трохи далі мандрівники звернули увагу на те, що над долиною кружляли птеродактилі, ніби вороння над падлом. Підійшовши ближче, вони побачили, що на дні долини відбувається кривавий бенкет. Із грязі великими горбами виступали трупи кількох ігуанодонів, на яких усілися десятки летючих ящерів. Вони рвали своїми зубатими дзьобами м’ясо і нутрощі, сварилися й билися, проганяючи один одного, злітали вгору і знову сідали. Вереск і квакання не припинялися ні на хвилину.

— Ось і наша дичина! — сказав Громеко, побачивши цю огидну картину. — Що ми тепер робитимемо?

— Ми можемо підстрелити птеродактиля, — запропонував Макшеєв.

— Після того, як вони наїлися падла? Щиро дякую!

— Але ж ми вже їли їх.

— Не знаючи, що вони живляться і падлом. Та і їли тільки тому, що іншого м’яса не було, коли нас пограбували мурахи.

— Але тепер у нас теж немає м’яса.

— Є в’ялена риба в човнах, та й свіжої наловимо в гирлі річки.

— Ви забуваєте, що річки вже немає, — сказав Каштанов. — Та і вся затока моря, мабуть, переповнена гряззю, яку приніс потік. Отже, риба або подохла, або пішла далі в море.

— Боюсь, що в нас і прісної води не буде, — зазначив Громеко.

— Вірно, адже річки немає.

— А я боюся, чи не загинули всі наші речі, сховані в хащі. Вони лежали недалеко від річки і невисоко над її рівнем. Якщо грязьовий потік був такий же навальний у гирлі долини, Як і вище, він міг все понести в море, або, в кращому разі, залити гряззю.

Це припущення Макшеєва дуже збентежило всіх і, забувши про птеродактилів, вони поспішили далі. Проте Папочкін все-таки встиг сфотографувати цей бенкет птеродактилів.

Недалеко від гирла долини знайшовся крутий і вузький яр, яким пощастило спуститися вниз. Усім хотілося бігти, щоб швидше дістатися до моря. Та ба. Грязь, розлита скрізь, хоч і нетовстим шаром, ще недосить засохла, і ноги загрузали або прилипали на кожному кроці. Вже здалека було видно, що грязьовий потік і в гирлі попрацював добре. Річка в пониззі протікала вузьким коридором між стінами хвощів і папороті. Тепер там була прокладена широка просіка, а повалені дерева занесло гряззю. Але й поза цією смугою, по якій пронеслася основна маса води, потік попрацював: увесь ліс у гирлі долини був затоплений брудною водою, що скрізь залишила після себе товстий шар грязі.

Загрузаючи в цій грязі, мандрівники, нарешті, дісталися до берега затоки і ахнули. Замість чистої голубої води, вони побачили бурі помиї, на поверхні яких плавало листя, гілки, сушняк, кущі й цілі стовбури, викинуті потоком у море. Макшеєв і Громеко побігли до хащі, де були сховані човни і речі, майже впевнені, що все знесло, бо сліди спустошення видно було скрізь. Навіть пляж поблизу гирла річки був укритий шаром грязі.

— Ура! — почувся їх вигук з лісу. — Все ціле, йдіть на допомогу…

Речі уціліли завдяки тому, що були складені в човни, а останні прикриті наметом і плотом і, крім того, міцно прив’язані до дерев. Всі зітхнули з полегшенням і почали відкопувати човни та перетягувати їх і речі на берег моря, де, далі від гирла річки, знайшлася місцинка, не вкрита гряззю. Але тому що річка висохла, доводилося забиратися з цього куточка, який напередодні так зачарував усіх. Пливти далі на захід було ризиковано, бо в цю сторону південний берег моря являв собою голі скелі столової височини — Чорної пустині, і не було надії знайти прісну воду.

— Не маючи запасу води, ми не можемо їхати на захід, тоді як на сході нам відоме джерело, біля якого ми ночували, — закінчив Громеко обговорення питання, куди пливти.