У ГЛИБ ЧОРНОЇ ПУСТИНІ

Після відпочинку пішли далі вгору долиною. На обох схилах тягнулися ті ж таки чорні, похмурі скелі, побиті розколинами то на величезні незграбні куби, то на стрункі, тонкі стовпи. Рослинність понад струмком ставала щораз бідніша, хвощі траплялися рідше, папороть та пальми зовсім зникли і тільки трава та солодка тростина ще обступали береги струмка.

На ночівлю зупинилися біля останнього сухого дерева, щоб скористуватися ним як паливом. Скип’ятили чай і багато пили його з соком тростини, щоб угамувати голод, бо ніякої дичини не попадалося.

Після чаю Макшеєв і Каштанов задумали піднятися на схил долини, щоб оглянути місцевість. Остання являла собою рівнину, що простягалася в усі сторони на далеку віддаль; тільки на півдні, кілометрів за двадцять, над нею підносилась група плоско-конічних гір.

Коли обидва дослідники відійшли на кілька десятків кроків від краю кручі і долина струмка зовсім зникла з очей, вони відчули всю похмуру велич навколишньої пустині.

Чорна гола скеля, усіяна великими й дрібними осколками, що відокремились від неї під впливом високої температури вічно палючих променів, — такий був ґрунт цієї пустині. Ніде ні кущика, ні билинки, сам чорний камінь під ногами до горизонту, небо з червонуватим Плутоном над головою — абсолютна, непрохідна пустиня, що загрожувала вірною смертю з голоду й спраги смільчакові, який наважився б надовго заглибитися в її неосяжні простори.

Від чорного каміння, нагрітого Плутодом, пашіло вогнем, наче з розжареної печі, а зверху пекло пряме проміння Плутона, від якого ніде було сховатися. Тільки гори, що здіймалися на півдні, трохи різноманітили цю жахливу, гнітючу монотонність пустині, бо вони були не чорні, а з багатьма білими, червоними та жовтими смугами й плямами.

Оглянувши місцевість, Каштанов сказав своєму супутникові:

— Я думаю, що нашому проникненню в глиб таємничої країни недалеко звідси лежить край. Долина, якою ми йдемо, очевидно, кінчається там, біля групи гір, і я боюсь, що далі простяглася така ж похмура пустиня, зовсім непрохідна без спеціального спорядження, без великих запасів води, харчів і палива.

— Невже вся остання частина внутрішньої поверхні Землі являє собою таку ж розжарену пустиню?

— Очевидно, що так, принаймні до місцевості поблизу вхідного отвору південного полюса, якщо такий є. Адже вологу, потрібну для рослинності і тваринного життя, внутрішня поверхня дістає через ці отвори. Очевидно, море, яке ми перепливли, є останній резервуар цієї вологи.

— Але, як ми бачили, північні вітри, що тут панують, можуть заносити цю вологу й далі.

— За останній час ми цих вітрів не спостерігали, крім рідких бур з грозами. Очевидно, останні хмари, що приходять з півночі, розряджаються над морем і в найближчій до півдня від нього смузі, а далі над цією розжареною пустинею несеться тільки остача вологи, повітря не насичується нею і дощі неможливі.

— Значить, ми дійдемо тільки до цих гір на півдні?

— Так, дістанемося до них і побачимо, чи правильні мої міркування.

— Що ж робити, якщо на цьому шляху ми не знайдемо потрібних нам сірчистих руд?

— Ці гори, зважаючи на їх форму і колір, очевидно є згаслі вулкани, а на схилах вулканів майже завжди можна знайти сірку. Я майже впевнений, що там ми знайдемо те, що нам потрібно.

— І повернемося назад?

— Я думаю, що треба скористуватися тим, що ми вже пройшли так далеко від моря, і зробити ще екскурсію на південь, щоб переконатися, що пустиня непрохідна. Тоді наша совість буде спокійна — ми зробили все, що в людських силах.

— Але, можливо, що в іншому місці море заходить далі на південь і, отже, дасть нам змогу пройти далі.

— Якщо ми віднімемо у мурахів наші речі, то можемо проїхати понад берегом моря на схід і на захід і переконатися в цьому.

Надивившись на пустиню і пославши на прощання привіт синій поверхні моря та його зеленим берегам, що ледве були помітні на півночі, за краєм пустині, геологи попрямували назад до свого табору. Коли вони спускалися по розколині, ковзаючись на осипах і стрибаючи з брили на брилу, вони почули один за одним два постріли.

— Що це? Невже мурахи зайшли так далеко і напали на наших товаришів? — сказав Каштанов.

— Треба поспішити на допомогу! — відповів Макшеєв.

Подвоївши швидкість спуску, вони через кілька хвилин

досягли підніжжя схилу і побігли до місця стоянки. Але їх тривога була даремна: не мурахи напали на товаришів, а доброзичлива доля послала голодуючим запас харчів.

Сидячи на березі струмка, Папочкін і Громеко помітили чорну тінь, що промайнула над ними. — Вони підвели голови і побачили, що над долиною кружляє великий птеродактиль, увагу якого, мабуть, привернула до себе бляшанка, що блищала на сонці. Не довго думаючи, вони схопили рушниці і вистрелили, коли ящер, описавши нове коло, спустився нижче. Одна куля влучила, і тварина впала. Це був дуже великий екземпляр, завдовжки від голови до кінчика хвоста більш як півтора метра, і тому його тулуб мав багато м’ясистих частин.

Повечерявши добре м’ясом ящера, полягали спати, по черзі вартуючи, бо м’ясо, розкладене на камінні для пров’ялювання, треба було берегти від летючих ящерів, які могли сюди залетіти.

Другого дня продовжували йти долиною вгору. Мандрівники були навантажені запасами сушеного м’яса, а також солодкої тростини й палива, бо побоювались, що всього цього вище по долині вже не буде. Долина справді ставала дедалі пустиннішою і рослинність на берегах струмка траплялася чимраз рідше. Сірчистої руди не знаходили, і тепер Каштанов покладав єдину надію на вулканоподібні гори у верхів’ях долини, до яких на кінець довгого переходу здавалося вже зовсім близько. Трохи не дійшовши їх, долина звузилась і перетворилась на коротку ущелину, що вивела мандрівників в улоговину, розташовану біля самого підніжжя гір.

Мандрівники дуже здивувались, коли на дні улоговини побачили досить велике озеро, скелясті береги якого подекуди були вкриті зеленню. Невеликі хвощі, папороть і тростина росли групами на більш положистих ділянках берега, що переривалися невисокими скелями. Це озеро було зручним місцем для стоянки. Тут мандрівники могли залишити зайвий вантаж, щоб піднятися порожнем на гори і пошукати там сірки або сірчистих руд.

Розташувавшись у тіні папороті, мандрівники задумали покупатися в темній, спокійній воді озера, що скидалося на велике гладеньке дзеркало в рамі чорного дерева з смарагдовими вставками. Папочкін, роздягнувшись першим, сміливо пірнув з головою у воду, але одразу ж виринув і вистрибнув на берег з вигуком:

— Вода гаряча, дух забиває!

Інші почали пробувати воду — хто рукою, хто ногою — і пересвідчилися, що зоолог каже правду.

Громеко вийняв кишеньковий термометр, єдиний уцілілий з інструментів експедиції завдяки тому, що він завжди брав його з собою. Занурений в озеро, він показав 40° за Цельсієм.

— Ну, це ще не так страшно! — сказав ботанік. — Сорок градусів Цельсія дорівнюють тридцяти двом градусам Реомюра, а це температура гарячої ванни, яку цілком можна витримати.

Але гаряча вода в жаркий день не могла освіжити, тому мандрівники обмежилися тільки тим, що помилися добре, використавши замість мила білий пухкий мул, який лежав товстим шаром на дні озера. Він був нагрітий ще більше, ніж вода, і справді ошпарював занурені в нього ноги, зате пінився, наче мило, і добре заміняв його.

— Ось ще несподіване багатство, що залишається без вжитку в цій країні чудес! — сказав Макшеєв, старанно натираючись мулом.

— Еге, спритні люди утворили б величезне підприємство. Цілюще мило з надр землі виліковує від усяких хвороб, починаючи від нежиті і кінчаючи раком, — приблизно так кричали б реклами, якими були б переповнені сторінки журналів, — сміявся Громеко; він іронічно ставився до всіх багатств, що розпалювали дух підприємливості в колишнього шукача золота.

— Коли вже говорити про багатства Плутонії, то не можна забувати й тваринного світу, — вигукнув Папочкін, який сушився на сонці після ванни. — Я б організував акціонерне товариство для вивозу всіх цих «живих скам’янілостей» та постачання ними зоологічних садів і музеїв усіх держав поверхні нашої планети. Таке товариство мало б величезний успіх, більший за ваші гірничопромислові підприємства, бо золото, мідь, залізо — все це є в достатній кількості і там, нагорі, а живих мамонтів, плезіозаврів, птеродактилів там немає.

— Мене цікавить це гаряче озеро, — сказав Громеко, — я вже раніш помітив, що вода в струмку теплувата, але думав, що вона нагрівається в голій долині з чорними скелями. Тепер ясно, що струмок дістає своє тепло з цього озера.

— Ми, безумовно, перебуваємо біля підніжжя старих вулканів, — пояснив Каштанов, — і в озеро виходять із нагрітих ще надр вулкана гарячі джерела.

— Треба обстежити це озеро навкруги і виявити ці джерела, — сказав зоолог.

— От ви і візьміться за це вдвох з Михайлом Гнатовичем, поки вариться вечеря, а ми підемо на розвідку до вулкана, — запропонував Каштанов.

Одягнувшись після «ванни», він і Макшеєв обійшли західний край озера, з якого витікав струмок, пробиваючись між наваленими чорними брилами, і почали підійматися на зовсім голі і вкриті чорним щебенем горби, що лежали біля підніжжя вулкана. Перейшовши через них, розвідувачі опинилися біля підніжжя першої великої гори, на крутому схилі якої можна було побачити потоки лави, що виливалася в різний час із кратера на вершині гори і застигала на поверхні то заокругленими хвилями, то хаотично нагромадженими одна на одну брилами.

Розглядаючи більш старі потоки, поверхня яких подекуди була жовта, червона і біла, Каштанов пояснив своєму супутникові, що тут є вохра, нашатир і сірка[33].

— Ну от і сірка, що нам так потрібна! Але тільки тут її небагато і збирати важко, а в кратері, сподіваюсь, знайдемо її більше.

Здираючись по брилах потоку, розвідувачі через годину досягли вершини гори. Вона була плоска, і в центрі її зяяла чорна прірва з майже вертикальними стінками.

— Ось і кратер, досить солідних розмірів.

— На нашу біду, зовсім неприступний.

— Обійдемо його навкруги, може знайдеться зручне місце для спуску.

Вершина гори теж складалася з застиглої брилової лави. З неї розгортався широкий вид в обидві сторони. На півночі біля підніжжя горбів лежало озеро в своїй зелено-чорній рамі. Воно мало форму майже правильного круга і, можливо, теж являло собою кратер ще більш старого вулкана. На схід і захід спадали величезні потоки лави, що поступово губилися у вигляді гряд і стін чорних скель на поверхні пустині. На півдні здіймалася трохи вища друга гора, очевидно головний конус вулкана, що заступала вид далі. З першою горою вона була з’єднана вузькою скелястою сідловиною.

Обійшовши кратер з заходу і пересвідчившись, що з цього боку спуститися в нього теж неможливо, розвідувачі пройшли сідловиною на другу гору. Її вершина мала теж глибокий кратер, але розірваний на південний схід великою виїмкою, від якої вниз по схилу йшов величезний потік лави, очевидно продукт останнього вибуху вулкана.

Ця виїмка у валі кратера давала змогу спуститися на його дно без особливого риску.

Тепер вид на південь був відкритий. Зовсім близько від головного вулкана підносилося ще кілька низьких вулканів з заваленими кратерами, а за ними до горизонту простягнулася та ж чорна пустиня, якій, здавалося, не було краю.

— Так, далі на південь, у глиб Плутонії тут ходу немає! — вигукнув Макшеєв, впиваючись своїм гострим поглядом у далечінь. — Кілометрів на сто не видно нічого, крім чорного каміння.

— І екскурсувати в цей бік нема чого! — додав Каштанов. — Оглянемо вулкани, наберемо сірки — і назад до мурашника відбивати наше майно.

Вид з вершини гори справив на них гнітюче враження.

Під ногами спостерігачів простяглася група чорних гір, покраяних глибокими ущелинами, наче зморшками, з жовтими, білими й червоними плямами, ніби набризканими велетенською щіткою недосвідченого маляра. Далі навкруги йшла чорна рівна пустиня без єдиної ознаки життя, безрадісний простір якої під червонуватим промінням Плутона мав особливо зловісний характер.

— Це царство смерті жахливіше, ніж полярні снігові пустині! — вигукнув Каштанов.

— Так, коли б злий дух існував, то кращого місця для перебування йому не знайти! — підтвердив Макшеєв.

— Ви подали добру думку. Назвемо цю місцевість пустинею Диявола.

— А ці вулкани — троном Сатани. Мені так і ввижається зловісна картина: в ті дні, коли Плутон меркне і настає червонуватий присмерк, із кратера вилітає злий дух, схожий на велетенського птеродактиля, кружляє над цими горами і над пустинею, сповнюючи повітря своїм завиванням, купається в хвилях гарячого озера, відпочиває на чорних високих скелях, милуючись своїм царством…

Оглянувши місцевість і помітивши найзручніший пункт для спуску в кратер, розвідувачі пішли до озера, вибираючи найбільш прямий шлях від головної вершини, щоб другого дня вчотирьох іти за сіркою.

Загрузка...