Плутонія

НОВА ЕКСКУРСІЯ В ГЛИБ КРАЇНИ

Невдалий підпал мурашника примусив мандрівників негайно залишити стоянку на березі затоки, бо при кожній екскурсії в глиб країни вони рискували зустрітися з розлюченими комахами, що втратили своє житло і блукали всюди. На війну з ними мандрівники повинні були б витрачати всю свою енергію і вогнепальні припаси, яких залишалося не так багато. Та й на самій стоянці вони рискували кожної хвилини зазнати нападу мурахів, який міг закінчитися сумно.

Питання, чи пливти далі вздовж південного берега моря Ящерів на захід, а чи повернутися і пливти на схід, обговорювали дуже палко за раннім сніданком. Нарешті вирішили пливти ще на захід.

Попливли, як і раніше, поблизу берега і незабаром вийшли з затоки. Південний берег і далі був тоскно одноманітний. Пробувши два тижні серед тваринного й рослинного світу юрського періоду, наші мандрівники вже так звикли до нього, що вважали його досить одноманітним. Їм хотілося тепер проникнути далі на південь, з надією зустрінути ще більш давню флору і фауну, зазнати нових пригод і дістати нові враження.

Але цей дальший шлях на південь заступала пустиня. А плавання на захід чи на схід обіцяло їм все ті ж картини юрської природи. І всі почали вже роздумувати, чи не повернути назад на північ.

На березі в кількох місцях помітили мурахів, з чого можна було зробити висновок, що цей рід комах поширений по всьому південному берегу моря Ящерів і вони справді є царями юрської природи.

— Щастя ще, що вони частину часу віддають сну! — зауважив Папочкін. — Інакше від них не було б життя.

— Так, ці тварини гірші від шабельних тигрів і хижих ящерів. Та й другі не завдавали нам і сотої частини тих неприємностей і тривог, що їх ми мали від мурахів, — згодився Макшеєв.

Ночували На пляжі. Вирішили пливти ще один день далі на захід, і коли цього дня не пощастить проникнути на південь, то повернути назад.

Цей останній день приніс бажану зміну. Берег моря незабаром почав дуже відхилятися на південь, зберігаючи той самий характер. Через кілька годин плавання стало видно, що зелена стіна лісу ось-ось закінчиться і далі почнуться скелі.

— Знову та ж столова височина, а на її поверхні Чорна пустиня! — вигукнув Каштанов, вивчаючи в бінокль місцевість, що лежала спереду. В його голосі чулося розчарування.

Але, підпливши до краю лісу, побачили між ним і підніжжям столової височини велику затоку, в глибині якої розгорталася зелена долина. На задньому плані долини здіймалася група високих гостроверхих темних гір.

— Знову вулкани! Але цього разу зовсім недалеко від берега моря! — вигукнув Громеко.

Човни попрямували до південного берега затоки в гирло долини, де видно було рівний майданчик піщаного пляжу.

В долині протікав досить великий струмок, облямований деревами, кущами і галявинами. Намет нап’яли на пляжі. На галявинах понад струмком бачили жуків, бабок, мух, помітили сліди ігуанодона та летючих ящерів, але мурахів не бачили.

Після обіду пішли до вулканів, але з обережності човни, намет і зайві речі заховали в хащі лісу, почепивши деякі з них навіть на деревах. Генерала взяли з собою.

Шлях ішов під гору долиною поблизу струмка. Гаї по його берегах не являли собою непрохідної хащі і перетиналися тропами ігуанодонів. У скелях обох схилів Каштанов визначив породи, що їх вони зустріли значно далі на північ, саме на річці Макшеєва — олівінові з вкрапленнями нікелевого заліза. Але тільки тут ці вкраплення часто перетворювались на великі гнізда, діаметром від половини до одного метра, і складалися з суцільного металу.

— Адже це прекрасний метал для переробки на сталь! — вигукнув інженер. Він зупинився здивований і захоплений перед високою стрімкою стіною, в якій великі й малі гнізда металу тьмяно блищали під промінням сонця, їх тут було багато, і інженер дивився на цю стіну з такою жадобою, з якою діти розглядають солодку булку, добре начинену ізюмом.

— Ех, який колосальний завод можна було б заснувати тут! — бідкався він.

— Незважаючи навіть на мурахів? — з посмішкою запитав Каштанов.

— Незважаючи ні на що! Хіба, коли б треба було розробляти ці скарби, люди зупинилися б перед повним винищенням уїдливих комах? В гонитві за золотом європейці витіснили войовничих червоношкірих, людоїдів-австралійців, бушменів і кафрів. Однієї гармати і кількох десятків гранат досить, щоб знищити всі мурашники цього берега з їх населенням.

Над зеленою долиною коли-не-коли пролітали туди й назад великі птеродактилі, виглядаючи здобич; очевидно, десь поблизу на неприступних скелях було їх гніздище. Нападати на людей вони не наважувались, але, коли Генерал надто випереджав мандрівників або відставав від них, над ним з’являвся ящер і кружляв у повітрі, вичікуючи зручного моменту для нападу. Громеко двічі стріляв у летючого хижака і за другим разом підбив його. Поранену тварину залишили борсатися на верховітті великої папороті.

Зустріли стадо ігуанодонів, які відпочивали на галявині біля підніжжя скель, але полювання на них відклали до повороту, щоб тепер не навантажувати себе м’ясом.

Через три години спокійного ходу досягли того місця, де долина круто повертала на захід. Далі її правий схил утворювався з укосів групи вулканів. Шлях став важкий, доводилося раз у раз продиратися лавою, дряпаючись по її чорних брилах.

На маленькій галявинці, де було зручне місце для ночівлі і кілька сухих хвощів для вогнища, склали принесені з собою запаси та речі, щоб, не беручи з собою нічого зайвого, обслідувати місцевість.

Між краями двох широких потоків лави, що спадали з вулкана, лежало невелике озеро, на півсотню метрів у діаметрі. Навколо нього росли групи невеликих пальм, хвощів та вузькою смугою тростина. Струмок витікав з цього озера, пробиваючись по лаві нижнього потоку. Поверхня озера була гладенька, як дзеркало, і відображала в собі до найменших подробиць і зелену раму, і чорні потоки лави, і похмурі кручі столової височини.

— От прекрасне місце для самітника, який захотів би піти назавжди від суєти мирської! — вигукнув Папочкін. — Він збудував би собі хатину під захистом чорної стіни і жив би собі, споглядаючи ясне небо, вічне сонце і величний вулкан на березі мирного озера в тіні пальм.

— І одного чудового дня загинув би під градом каміння або під потоком лави, викинутим цим зрадливим вулканом, — зауважив Каштанов.

— Або ще раніше помер би з голоду, бо, як мені здається, ці пальми не дають їстівних плодів, а тростина не солодка, — додав Громеко.

— І не видно ніякої дичини! — сказав Макшеєв.

— Які ви нікчемні реалісти, не даєте навіть помріяти! Самітник міг би завести посів, садок, город. Вода є, а на старій лаві прекрасно росте виноград і…

Зоолог не встиг закінчити останнього речення, бо з боку вулкана, головну вершину якого заступили ближчі нагромадження лави, почувся гуркіт, ніби грім, і через кілька хвилин навколо мандрівників упали дощем чорні лапілі (камінці).

— Ось вам! Його величність застерігає, що він не дасть самітникові вирощувати виноград на старій лаві… — засміявся Макшеєв.

— Огляньмо озеро і повернімося назад до наших речей. Там менш небезпечно, — запропонував Каштанов.

Поки мандрівники спускалися лавою до озера, гуркіт повторився і знову посипалися лапілі.

— Вулкан сердиться на непроханих гостей! Він боїться, що ми викрадемо скарби з його кратера, як викрали сірку з кратера Сатани перш ніж він устиг прокинутися.

— Назовімо цей вулкан Воркуном! — запропонував Громеко.

Цю назву схвалили і занесли на карту, яку накидав Каштанов. Озеро дістало назву Самітницького, а струмок, що витікав з нього, ім’я Папочкіна.

— Ось ми і увічнили ваші надхмарні замки! — сміявся Макшеєв, записуючи ці назви.

Вода в озері була холодна і прісна, на смак навіть нагадувала зельтерську, бо з неї при легкому підігріванні виділялися пухирці вуглекислоти.

Обійшовши озеро навкруги і натрапивши на зручне місце, мандрівники з задоволенням викупалися в його живлючій воді й узнали, пірнаючи, що глибина його не більша як три метри. Ні риби, ні водяних рослин, ні комах у ньому не було.

Повертатися на місце стоянки було ще рано, тому вирішили зійти на столову височину. Це було неважко, бо верхній потік лави впирався в обрив височини, і брили являли собою щось ніби велетенські сходи. Отже, здираючись З брили на брилу, мандрівники швидко опинилися нагорі.

На сході під їх ногами, в глибокій ямі лежало озеро, а за ним здіймалися чорні зриті схили Воркуна, над яким панувала його крутобока вершина. З неї вився стовп чорного диму, який підносився в спокійному повітрі на величезну висоту. На південь, захід і північ розгорталася Чорна пустиня, така ж самісінька, як і навколо групи вулкана Сатани. На півночі вона впиралася в синю гладінь моря, а в інші сторони йшла до горизонту.

— Воркун значно вищий від Сатани, і схили його конуса крутіші, — зауважив Каштанов.

— А виверження, що почалося вже, не дасть нам змоги вилізти на його вершину, — додав Макшеєв.

— Побачимо завтра. Сірки нам тепер не потрібно, і ми можемо піти звідси у перший-ліпший момент.

Спустившись знову до озера тим же шляхом через потоки лави, мандрівники за годину опинилися на місці своєї стоянки.