Плутонія

ЗАГАДКОВИЙ СЛІД

Одного разу після вечері Громеко і Макшеєв пішли ловити рибу на м’який піщаний укіс, що жовтів на березі серед зів’ялої, побитої морозами трави. Макшеєв уже закинув вудку і стежив за поплавцем, як раптом помітив на піску поруч з відбитком свого чобота ясний слід босої ноги людини.

«Дивно, — подумав він, — я ніби ще не роззувався, та й лікареві навряд чи потрібно було це робити при такій холодній погоді».

Він нахилився і почав розглядати слід. Слід залишився від лівої ступні великого розміру і був більший навіть від сліду чобота інженера, нога якого була не з малих. Ступня була плоска. Людина, що залишила слід, очевидно, завжди ходить боса. Але найбільше привертало увагу те, що всі п’ять виразно відбитих на піску пальців були дуже довгі, а великий палець далеко відхилявся від решти. Здавалося, що це був слід не ноги, а величезної руки з дуже довгою долонею.

Трохи далі Макшеєв побачив слід і правої ноги, але більша частина його була вже вкрита водою і згладжена нею. Очевидно, суб’єкт перебрів річку, бо слідів назад під укіс не було видно.

— Михайле Гнатовичу, а йдіть сюди на хвилину! — гукнув Макшеєв.

— В чому справа? Почекайте трохи, в мене клює! — відповів ботанік.

— Киньте вашу рибу, йдіть, подивіться, я знайшов щось цікаве.

— Ну, що таке? Рака, хіба, чи черепаху?

— Ні, слід босої людини на піску.

— Не може бути!

Громеко залишив свою вудку і побіг. Роглянувши з здивуванням слід, він погодився, що форма ноги, яка залишила слід, дуже дивна.

— Чи не мавпа пройшла тут? — висловив він здогад.

— Тут, у субполярній місцевості, серед модрин і беріз?

— Хто зна! Якщо мамонти і носороги, близькі родичі яких тепер живуть там, на поверхні землі, тільки в теплому кліматі, можуть жити тут у північних лісах і тундрах, то чому не може бути і мавпи, яка пристосувалася до цього клімату?

— Може і ваша правда. Треба покликати сюди зоолога і геолога, вони краще розміркують.

— Ловіть собі рибу, а я поїду за ними.

Громеко поплив до місця стоянки і привіз товаришів.

— Це величезна мавпа! — зробив припущення геолог.

— А я гадаю, що швидше мавпоподібна людина, — сказав зоолог. — Дивіться, вона йшла тільки ногами, не спираючись на руки. Мавпа, спускаючись досить круто до води, мабуть, стала б і на руки, але слідів рук не видно.

Уважний огляд місцевості виявив на обох берегах стежечку, а в річці неглибокий брід. На стежці сліди видно було менш ясно, але з віддалі між ними можна було зробити висновок, що суб’єкт був на зріст не менш як сто вісімдесят сантиметрів.

— Що ж ви виявили? — запитав Макшеєв, коли вони підійшли до нього.

Поки товариші вивчали сліди, він і Громеко стали знову ловити рибу.

— Найпевніше, що сліди залишила мавпоподібна людина, яка йшла добре пробитою стежкою до відомого їй неглибокого броду через річку, — сказав Каштанов.

— Отже, сюди в Плутонію раніше за нас забралися якісь люди?

— І, до того ще, ходять босоніж, хоч уже падає сніг! Переходять спокійнісінько вбрід через крижану воду! — вигукнув ботанік.

— Чи не які-небудь дикуни? Недарма в них форма ноги майже не відрізняється від мавпячої.

— Не хотілося б зустрітися з ними! Вони, мабуть, людоїди.

— Ну, мурахи нас не подолали, хоч перешкодили нашій роботі, а з дикунами ми б так-сяк упоралися.

Тепер доводилося особливо пильнувати, щоб не зазнати нападу зненацька. Під час відпочинку по черзі вартували, і весь наступний день пильно дивилися по сторонах.

Але ще через день плавання припинилося. З півночі налетіла затяжна хуртовина, річка замерзла і навіть вкрилася шаром снігу сантиметрів на п’ятнадцять.

Щоб не залишати човнів і не тягти майно на собі, вирішили зробити полозки, поставити на них човни з речами і, притримуючись русла річки, де не заважали ні кущі, ні дерева, тягти їх за собою по снігу. Але йти без лиж свіжим пухким снігом і тягти за собою важкі сани було не легко. Тим-то за день проходили тільки кілометрів 12–15. Плутон більше не показувався з-за густої пелени хмар, і температура падала до п’яти і навіть десяти градусів нижче нуля. В тонкому наметі і тонкому одязі було дуже холодно, і тому під час відпочинку по черзі вартували, щоб підтримувати вогонь біля входу в намет. У боротьбі з холодом і снігом зовсім забули про первісних людей. А проте більше й не натрапляли на їх сліди. Все живе, як видно, відкочувало на південь, і рідкі ліси білим саваном обгорнула зимова тиша.

Тільки на восьмий день після початку подорожування на санях поріділий ліс закінчився,\ на північному горизонті з’явилися білі ували — кінець льодів, а на фоні їх ледве можна було розглядіти темну точку — юрту на горбі, який майже зливався з рівниною тундри.

Залишився ще десяток кілометрів важкого шляху, а потім — побачення з товаришами і відпочинок у теплій юрті після багатьох тижнів мандрування. Через три години вони були тільки за кілометр від неї і кожної хвилини чекали, що почують гавкіт собак, що з юрти вибіжать люди і кинуться їм назустріч з нартами і лижами. Але нікого не було видно, ніхто не гавкав, і юрта, наполовину заметена снігом, самотньо чорніла на вершечку горба, ніби її залишили мешканці. У мандрівників поставали тривожні запитання, якими вони зверталися один до одного.

— Невже вони сплять цілісінькі дні?

— Чому ж не видно і не чути собак?

— Чи не трапилося що-небудь погане?

Напружуючи всі сили, мандрівники прискорили свій рух по глибокому й пухкому снігу рівнини, в якому нога загрузала майже по коліно.

Ось горб уже зовсім близько, але на ньому, як і раніше, все було тихо й порожньо. Біля його підніжжя мандрівники зупинилися і в один голос закричали:

— Ей-ей, Боровий, Іголкін! Вставайте, зустрічайте!

Повторили поклик ще й ще раз, але відповіддю була та ж гробова тиша. Мандрівники не на жарт стривожилися.

— Якщо наші товариші не померли, то їх мовчання можна пояснити тільки тим, що вони поїхали куди-небудь на нартах полювати на великого звіра, — сказав Макшеєв. — Тим більше, що нема й собак.

— Але ми вже цілий тиждень не бачили жодної дичини, — відказав Папочкін.

— Тим-то вони й пішли кудись далі на південь.

— А чи не пішли вони нам назустріч, бачачи, що нас так довго немає? — висловив здогад Громеко. — Після того, як похолодало і пішов сніг, вони повинні були згадати, що ми пішли в літньому одязі і без лиж.

— Це мало правдоподібно, бо вони знали, якою річкою ми попливли, а розминутися на ній з нами вони не могли, — зазначив Каштанов.

— Я думаю, що в юрті ми знайдемо розв’язання загадки, — сказав Макшеєв. — Але спершу обійдемо весь горб, щоб подивитися, чи немає яких-небудь слідів, що їх ми можемо ненароком затоптати.

Залишивши сани біля підніжжя, всі четверо пішли навколо горба, уважно розглядаючи поверхню снігу. Але ніяких слідів, ні свіжих, ні старих, на цій поверхні не виявили, і можна було думати, що відколи сніг укрив землю, ніхто не піднімався на горб і не спускався з нього.