Плутонія

ЕКСКУРСІЯ В КРАТЕР САТАНИ

Другого дня всі вчотирьох рушили до головного вулкана, захопивши з собою на всякий випадок одну рушницю, трохи смаженого м’яса та солодкої тростини. Решту майна можна було залишити біля озера під доглядом Генерала, бо в цій пустині тварин зовсім не було і можна було сподіватися, що воно залишиться ціле.

Шлях ішов спершу через низькі гірські чорні горби та гряди потоків лави, далі схилом головного вулкана вздовж величезного потоку, що починався біля вилому кратера. Через півгодини дісталися до нього і почали спускатися вглиб брилами застиглої лави, що являли собою щось ніби сходи для велетнів.

Спуск тривав півгодини і привів на дно кратера, який являв собою майданчик з засохлою потрісканою чорною гряззю. Колись цей майданчик, очевидно, був вкритий водою зниклого озерця. За майданчиком стрімко підносилась протилежна стіна, густо вкрита білими, жовтими і червоними нальотами та натеками. У жовтих нальотах неважко було впізнати самородну сірку у вигляді дрібних і великих кристалів, що містилися в порожнинах лави або вкривали її поверхню нетовстим шаром.

Вийнявши мисливські ножі, мандрівники взялися зскрібати нальоти і відколупувати більші кристали, складаючи видобуток у свої заплічні мішки. Коли мішки були повні, то виявилось, що в кожен з них влізло близько шістнадцяти кілограмів.

— Шістнадцять кілограмів сірки дають понад одинадцять тисяч літрів сірчистого газу, — зазначив Каштанов, — а шістдесят чотири — майже сорок п’ять тисяч літрів. Я думаю, що цього досить для мурашника.

— Більше ми й не можемо понести, — сказав Папочкін, — у нас є ще рушниці та деякі запаси, а нести все це на собі доведеться два дні.

— Дещо можна нав’ючити на Генерала, — запропонуй вав Макшеєв, — він уже видужав, сьогодні цілий день відпочиває і понесе на своїй спині кілограмів тридцять. До озера під гору ми ці тридцять кілограмів донесемо, тому наберімо ще сірки, щоб вистачило.

Поснідавши й відпочивши, мандрівники набрали ще кілограмів тридцять, для яких Макшеєв зняв свою сорочку і зробив з неї мішок. В одній із щілин наскребли також пригоршню кухонної солі.

Під час відпочинку Каштанов напівлежав, прихилившись до стіни кратера, і раптом відчув різкі удари, що йшли з глибини гори.

«Невже вулкан не згас?» — подумав він.

Але, не маючи досвіду у вивченні діючих вулканів, він не надав значення цим звукам і навіть не сказав про них своїм товаришам.

Коли ж закінчили збирати другу партію сірки і всі четверо знову сіли на дні кратера, щоб відпочити перед підйомом і спуском з важким вантажем на плечах, Каштанов згадав про звуки і приклав вухо до скелі. Удари чулися ще ясніше і відчувалося навіть легке двигтіння скель.

— Я, може, помиляюсь! — вигукнув він, схопившись з свого місця. — Але мені здається, що нам тут гаятися нема чого: в надрах вулкана відбувається якась робота. Чи не готується він до вибуху? Послухайте самі!

Приклавши вухо до стінки кратера, всі пересвідчилися в правдивості його слів.

— Може вибуху й не буде; може він станеться через тиждень або через місяць, але я не ручусь, що він не може статися сьогодні! — сказав професор.

— Цілком вірно, і сидіти на дні кратера нема чого, тим більше, що нам треба ще здертися нагору до його країв, — погодився Громеко.

Скинувши важкі мішки на плечі, мандрівники полізли вгору сходами велетнів. Але з ношею йшли не так швидко, як спускалися вниз, і тільки через годину вони були нагорі. Озирнувшись назад, вони переконалися, що їх поквапність була цілком вчасна: з дна кратера підносився тонкий стовп жовтуватого диму, в повітрі запахло сіркою і хлором.

Двигтіння стінок кратера було таке вже велике, що відчувалося під йогами. Треба було поспішати, бо кожної хвилини виверження могло початися вибухом лавової пробки, що забила жерло кратера. Не гаючи часу, мандрівники почали спускатися тією ж дорогою, якою прийшли, і через дві години були біля озера, де Генерал, скучивши за ними, вітав їх радісним гавканням і скавчанням.

Проте вулкан не поспішав починати свою діяльність. Над його вершиною видно було тільки тонкий стовп буруватого диму, що підносився на величезну висоту і там розходився. Біля озера не чути було підземних ударів і все було спокійно.

Доли всі скинули мішки з сіркою, Папочкін схаменувся, — він забув свою рушницю в кратері чи на вершині, де двічі зупинялись для відпочинку. Повідомивши про це товаришів, він сказав, що вернеться зараз до вулкана за рушницею.

— У нас є ще три рушниці, а в мурашнику четверта запасна, отже, можна обійтися й без тієї і нема чого наражатися ще раз на небезпеку, якої ми уникли, — зазначив Каштанов.

— Вулкан тільки димить, — стояв на своєму зоолог, який дуже любив свою двостволку, що відзначалась правильним боєм. Засмучений своєю забутливістю, він додав: — Поки ви відпочинете, я встигну збігати.

— Лізти в кратер димуючого вже вулкана не можна, бо ви задихнетеся від отруйних газів. А найпевніше, що ви залишили рушницю саме на дні кратера. Отже, ваша витівка однаково нездійсненна, — переконував Каштанов.

— Ні, я пригадую, що швидше залишив рушницю над краєм кратера ще перед спуском, щоб не носитися з нею даремно вниз і вгору по скелях. А добігти до краю кратера не так уже довго й небезпечно, — твердив зоолог.

— Виверження може статися кожної хвилини. Не знаю навіть, чи розважливо ми робимо, залишаючись до сніданку на березі цього озера; чи не краще відійти далі від вулкана?

Але всі дуже стомилися від сходження і спуску з важкою ношею на спині. Вигляд вулкана не викликав особливих побоювань, а озеро було на віддалі близько двох кілометрів по прямій лінії від кратера, тобто порівняно далеко. Отже, можна було сподіватися, що його берегам безпосередня небезпека не загрожує. Тому вирішили ночувати біля озера, маючи намір бути присутніми хоч на початку такого грандіозного явища, як виверження вулкана.

Тиша тривала тільки години чотири. Сплячих мандрівників раптом розбудив страшенний гуркіт і коливання ґрунту. Їм здалося, що їх підкинуло в повітря і що вони падають в озеро.

Всі скочили на ноги, злякано озираючись: ґрунт двигтів під ногами, і дерева на березі озера хиталися в різні боки.

Вершина вулкана була оповита густою завісою чорного диму, яку розтинали, наче блискавки, розжарені камені, що вилітали з кратера.

Виверження почалося.

— Де ж Папочкін? — вигукнув Макшеєв, помітивши, що їх тільки троє.

— Чи не кинуло його поштовхом в озеро? Він лежав найближче до його берега, — висловив здогад Громеко.

Але поверхня води була вкрита тільки маленькими брижами, що їх, очевидно, викликав струс ґрунту. Кругових хвиль, які б показували, що у воду щойно впало важке тіло, не було видно.

— Чи не побіг він з переляку вниз долиною?

— А чи не пішов він все-таки до кратера за своєю рушницею? — зазначив Каштанов.

Останнє припущення здавалося найбільш правдоподібним, бо зоолог був людиною впертою. Він, очевидно, виждав, поки його товариші поснули, і пішов до вулкана.

Поклики й шукання навколо озера виявились марними. Довелося визнати, що зоолог пішов за рушницею.

— Добре, якщо він ще не дійшов до вершини вулкана, коли виверження почалось, — зазначив Каштанов. — Інакше він безумовно загинув.

— Що ж нам робити? — вигукнув Макшеєв. — На мою думку, треба бігти до нього на допомогу!

— Зачекаймо деякий час, — запропонував Громеко. — До дна кратера і назад — три-чотири години ходу. Якщо він пішов о дев’ятій, коли ми тільки поснули, він через півгодини або годину повинен повернутися.

— А за цей час діяльність вулкана покаже, чи можна піднятися до кратера без великого риску!

— Але це ж жахливо! — сидіти, нічого не роблячи, на місці і чекати, замість поспішити на допомогу товаришеві!

— Так, це жахливо, але ми можемо врятувати його тільки в тому разі, коли він ще не дійшов до кратера і тільки поранений каменем, що вилетів з кратера. Якщо ж Папочкін під час вибуху був на вершині або в самому кратері, то він безумовно загинув, коли не від каміння, то від газів. Пробуючи тепер дістатися до вершини вулкана, ми товариша не врятуємо, а рискуємо долею всієї експедиції. Дивіться, що там робиться!

Останні слова Каштанов промовив, побачивши величезний клуб пари, що вихопився з кратера вулкана.