Плутонія

СТРАХОВИЩНІ ЯЩЕРИ І ДИВНІ ПТАХИ

Перша ночівля була на великому острові, значна частина якого теж мала степовий характер, і тільки понад берегом подекуди тягнулися групи кущів і зарості комишу. Намет поставили на північному краї острова, звідки було видно ріку, що поділялася на два рукави, кожний не менше, як на сто кроків ширини.

Після вечері якийсь шум порушив спокій навколишньої природи. З протилежного берега річки почулися протяжні крики, що нагадували голоси натовпу людей, які інколи приглушувались голосним уривчастим гавканням і завиванням.

Із зеленої хащі вискочило, ламаючи комиші і розсуваючи кущі, невелике стадо червонуватих, з білими плямами чотириногих, які кинулись у воду і попливли до острова. Слідом за ними вискочила зграя перистих хижаків, які, виючи й гавкаючи, теж попливли, намагаючись наздогнати і відбити одну тварину, що відстала і, очевидно, знемагала.

Через кілька хвилин переслідувані тварини видерлися на острів і пробігли дуже близько від намету. Вони були схожі на коней, хоч майже зовсім не мали гриви.

Тварина, що відстала, теж встигла допливти до острова раніше від хижаків, але на крутий укіс берега могла насилу вилізти, і нагорі її оточили переслідувачі, виючи й гавкаючи. Зібравши останні сили, вона била їх передніми й задніми ногами, хапала зубами, але нерівна боротьба з дюжиною ворогів не могла тривати довго. Хижаки, ухиляючись від ударів, не випускали жертву з свого кола, вичікуючи, поки вона знесилиться остаточно.

У боротьбу встряли люди; три постріли в зграю хижаків поклали двох із них і примусили решту швидко втекти. Але знесилена жертва вже не могла скористуватися несподіваним порятунком. Коли мисливці підійшли до неї, вона вже конала. На її шиї зяяла велика рвана рана, очевидно, зроблена зубами одного з хижаків при першому ж нападі на табун, — це й було причиною слабості жертви, яка на бігу поступово сходила кров’ю.

Оглядаючи забитих хижаків, мисливці переконалися, що тварини належали до примітивних ссавців. Вони були завбільшки з сибірського вовка, але тулуб, як і довгий, тонкий хвіст нагадував швидше котячу породу. Шерсть на спині і боках була темно-бура, з жовтими поздовжніми смугами, а на череві — жовта. Зуби були майже однакові, всі швидше нагадували ікла.

Жертва хижаків заслуговувала на назву коня тільки з великими застереженнями. Вона була на зріст не більша за великого осла, але граціозніша від нього, бо тулуб тримався на тонких ногах, кожна з яких закінчувалась не одним копитом, як у справжніх коней, а чотирма. Причому, тільки середнє копито було дуже розвинене, а решта — зачаткові.

Вивчаючи цього дивного коня, Каштанов і Папочкін прийшли до висновку, що перед ними первісний кінь, родоначальник сучасних коней, який своїм виглядом більше схожий на американську ламу.

Другого дня так само була степова місцевість, справжні савани або прерії, з високою травою, з хащами і групами кущів та дерев по берегах тихої ріки і численних островів. На одному з великих островів мандрівники помітили стадо титанотеріїв — тварин, які являли собою щось середнє між гіпопотамом і носорогом.

Мандрівники хотіли причалити трохи нижче за кущами, щоб підкрастися і здобути одного з титанотеріїв, але натрапили на ще цікавішого звіра, представника найдавніших товстошкірих — четверорогого носорога, який заліз передніми ногами у воду, щоб вгамувати свою спрагу. Коли пліт наблизився до нього, він підвів свою потворну голову і широко роззявив пащу, ніби хотів проковтнути або, принаймні, обплювати непроханих гостей. З боків верхньої щелепи стирчало двоє довгих жовтих іклів; на переніссі між маленькими очима здіймалися поруч два невеликі роги, обернені назовні, а за вухами стирчали ще два тупі роги, наче якісь обрубки.

Але поки причалювали до берега і пробивалися обережно крізь кущі, щоб сфотографувати цю цікаву тварину, вона відійшла від річки й побігла важкою риссю. Переслідуючи її з надією, що вона зупиниться, Каштанов і Папочкін помітили на сусідній галявині тварину надзвичайної величини, яка стояла біля високого дерева і обривала на ньому листя на висоті близько п’яти метрів. Формою тіла і кольором шкіри вона скидалася на колосального слона, спина якого була на чотири метри від землі; але голова і довга шия різко відрізняли її від слонів: голова, порівняно з масою тулуба, дуже невелика, нагадувала голову тапіра з видовженою верхньою губою, що нею тварина дуже швидко захоплювала листя цілими пучками.

— Що за страховище! — прошепотів Папочкін. — Тіло слона, шия коня, голова тапіра і поведінка жирафи.

— Я гадаю, — сказав Каштанов, — що нам пощастило побачити рідкого представника підродини безрогих носорогів, останки якого нещодавно знайдено в Белуджистані, чому цей велетень, найбільший із сухопутних ссавців, дістав назву белуджитерія. Він жив наприкінці олігоцену або на початку міоцену.

— Справді велетень! — здивувався зоолог. — Мені здається, що я можу, не пригинаючись, хіба тільки нахиливши голову, пройти під його черевом.

— А коли поставити біля нього дорослого індійського носорога, то спина останнього буде теж на рівні черева цього велетня, і носоріг здаватиметься його малятком.

— Яка шкода, що не можна стати біля нього для масштабу при фотографуванні, — сказав Папочкін, роблячи знімки. — Хоч тварина ніби смирна, але я б побоявся наблизитися; випадковим рухом ноги вона може перебити кістки.

— Сфотографуйте дерево разом з твариною; висоту дерева ми потім визначимо.

Спостережники вичікували, поки белуджитерій[24] не відійшов на бік, і з допомогою гірничого компаса визначили висоту дерева, а також виміряли сліди ступнів, які порівняно із зростом тварини були невеликі.

Надвечір того ж таки дня на березі великого острова помітили пару корифодонів, великих товстошкірих, які формою тіла скидалися на титанотеріїв.

Побачивши пліт, самець підняв голову і роззявив величезну пащу, в якій на кожній щелепі було по двоє досить довгих і гострих іклів.

Висісти на острів для полювання не пощастило, бо трохи нижче на березі сидів хижак, пожираючи якусь здобич. Побачивши пліт, він підвівся і грізно заричав.

Ця тварина мала величезне тіло на низьких і досить тонких ногах. Морда в неї була довга, схожа на морду хорта. Своєю величиною звір не поступався перед найбільшим тигром, тим-то мандрівники не наважувались наблизитись до нього.

Таким чином, цього дня не пощастило здобути жодної з цих нових тварин.

Наступного дня на берегах річки і на островах коли-не-коли бачили коней, титанотеріїв, четверорогих носорогів, антилоп, хижих креодонів та інших тварин. Загальний вигляд фауни, на думку Каштанова, виявляв її приналежність до первісних часів третинного періоду.

Після обіду причалили для екскурсії в глиб степу, щоб ознайомитися з його характером далі від річки.

Біля одного з озер натрапили на тварину, що викликала в мандрівників особливу увагу. Як і інші травоїди, вона мирно паслася, поїдаючи соковиті стебла. Це заспокоїло мисливців, що взялися було за рушниці, коли, пробиваючись крізь кущі до берега озера, вони раптом побачили страховище. Навіть Генерал, що вже звик до різноманітних і незвичайних тварин і зразу відрізняв хижака від травоїда, дуже злякався і, скавчачи, притискався до ніг Макшеєва.

— Носоріг надзвичайної величини, — прошепотів останній, зупиняючись у кущах, щоб не налякати страховища або не роздражнити його.

Але тварина тільки на перший погляд нагадувала носорога, бо мала маленький ріг на переніссі. Пара ж великих рогів, що стирчали на лобі і були спрямовані вперед, робили її схожою на деяких биків; усім же іншим вона була відмінна від носорогів і від биків. Голова, порівнюючи з тулубом, була непропорційно велика, досягаючи трохи не двох метрів у довжину. Задня частина черепа розширювалась у плоский і широкий гребінь, який можна було прийняти за величезні розчепірені вуха, але насправді це була тільки прикраса верхньої половини шиї, захищена дрібного лускою, а по зовнішньому краю — гострими зубцями. Цей комір, безумовно, збільшував вагу і без того величезної голови і заважав підводити її вгору.

Передні ноги були значно коротші від задніх, тому тварина рухалася, високо піднявши свої крижі. Коли голова і ноги цієї тварини ховались у високій траві, вона нагадувала цілий горб, що досягав майже п’яти метрів у висоту. Масивний тулуб її був вкритий панцером із круглих пластинок, більших на спині та з боків, менших на крижах, ногах і череві. Тулуб закінчувався недовгим, але товстим хвостом, що служив підпорою для задньої частини тіла. Від кінця морди, що являла собою гострий дзьоб, до початку хвоста тварина мала близько восьми метрів.

— Ну й страховище, ну й страховище! — шепотів Громеко, розглядаючи, як і всі інші, незвичайну тварину, що повільно пересувалася, немов горб, понад берегом озера, пожираючи траву й кущі.

— Що це за звір? — запитав Папочкін.

— Це, певно, трицератопс, представник роду динозаврів, — відповів Каштанов, — до якого належали різні велетенські ящери.

— Так це плазун! Хіба були рогаті плазуни? — вигукнув Макшеєв.

— Загін динозаврів представляє дуже різноманітні форми як хижих, так і травоїдних ящерів, великих і дрібних, що жили, починаючи з тріасу і кінчаючи крейдою.

— Отже, ми вже опинилися в крейдяному[25] періоді! — вигукнув Папочкін. — І чим далі ми будемо пливти річкою, тим більше повинні зустрічати таких страховищ.

— Добре, якщо вони будуть такі ж смирні, як цей! — зауважив Громеко. — А наскочити на хижу тварину таких розмірів, щиро дякую! Розшматує раніше, ніж встигнеш вистрелити.

— Великі тварини звичайно вайлуваті! — відмовив Каштанов. — На мою думку, шабельні тигри далеко небезпечніші від цих велетнів.

— Треба було примусити його підняти голову, — сказав Папочкін, — або виманити на чистіше місце. Я вже зробив два знімки, але на обох не видно ніг і кінця морди.

— Чи не вистрелити в нього? — запропонував Макшеєв.

— Ні, він або злякається і втече, або кинеться на нас. Таке громаддя, мабуть, і розривна куля не швидко повалить з ніг.

— Пустімо на нього Генерала!

Собаку, що тремтів і гарчав, після довгих умовлянь і підштовхувань пощастило примусити напасти на страховище. Люто гавкаючи, Генерал кинувся в його бік, зупинившись все-таки на чималій віддалі. Але ефект нападу собаки був зовсім несподіваний. Страховище ринуло в озеро, розбризкуючи цілі потоки води, і зникло в скаламученій, мулкій пучині.

Всі розсміялися, побачивши цю ганебну втечу, а Генерал, гордий перемогою, підбіг до берега і почав шалено гавкати на каламутні хвилі, що розходилися колами. Через деякий час серед озера з’явилися два роги і комір ящера, який вистромив голову, щоб подихати, Папочкін, що тримав апарат напоготові, змушений був сфотографувати тільки голову, бо ящер, ковтнувши повітря і бачачи, що його дивні переслідувачі стоять на березі, знову занурився у воду.

На другому озері Генерал вигнав із густих заростів цілу зграю дивних птахів. Вони були завбільшки з доброго лебедя, але мали довше тіло, коротшу шию і дуже довгий і гострий дзьоб, усаджений гострими й дрібними зубами. Птахи прекрасно плавали й пірнали, ловлячи рибу. Одного з них пощастило підстрелити.

Розглянувши його, Каштанов вирішив, що це має бути гесперорніс, зубатий безкрилий птах крейдяного періоду, близький будовою тіла до сучасних пінгвінів. Крила його були в зачатковому стані і зовсім ховалися в м’якому, волосоподібному оперенні.