Плутонія

ЗНОВУ В ЮРТІ

До свого горба на краю льодів мандрівники прибули в останньому тижні грудня. Тут вони вирішили відпочити й відзначити Новий рік, успіх експедиції на південь та звільнення полонеників. Харчів і дров було заготовлено достатньо, і поки що не було погреби відлучатися в ліс або тундру.

Розчистили майданчик, поставили юрту і прокопали в снігу, що лежав шаром завтовшки понад метр, траншею до складу, собачої галереї та метеорологічної будки. Далі можна було відпочивати. В юрті горіло невелике вогнище, було тепло й затишно. Всі шестеро в проміжках між трапезами, прогулянками та сном розмовляли, розповідаючи про свої пригоди та пригадуючи різні епізоди з подорожі на південь або з життя в орді.

Кату була безмовною учасницею цих розмов і проймалася дедалі більшою повагою до білих чарівників, які мали в своєму розпорядженні так багато дивних речей. Її нога почала підгоюватися, і вона могла вже потроху ходити. Часто заставали її біля юрти, коли вона сиділа напочіпки, з поглядом, зверненим на південь, де на горизонті виднілася темна смуга лісів. Її, очевидно, вабило до свого племені

Іголкін умовляв Кату залишитися з ними і потім поїхати разом через льоди в теплу країну, де вона побачить усі чудеса, створені білими людьми. Але вона вперто хитала головою і все говорила:

— Я ліс, намет матері, сестри, м’ясо, криваве м’ясо, полювання, весело!

Мандрівники все-таки сподівалися, що поступово вона звикне до них і, зрештою, згодиться їхати. Яким тріумфом для експедиції був би живий екземпляр первісної людини!

Коли морози посилились, вона почала мерзнути, але відштовхувала одяг, який їй пропонували. Виходячи з теплої юрти на повітря, вона закутувалась тільки в свою ковдру. В роботах — прибиранні намету, митті посуду, відновленні траншеї в снігу, підношуванні дров — вона не брала ніякої участі, вважаючи це справою чоловіків. Вона запитувала в Іголкіна, скільки в нього дружин, чи ходять вони на полювання, чи велика орда, до якої належать білі чарівники, і з недовір’ям хитала головою, коли той розповідав про життя європейців, про міста, моря, кораблі і ін. Єдиною її роботою в проміжках між їжею та сном було вистругування паличок для дротиків і вирізування з м якого дерева шелюгових дров дуже грубих фігурок мамонтів, носорогів, ведмедів і тигрів. Вона зробила собі цілу колекцію цих ідолів, поклонялася їм і все просила в Іголкіна крові, щоб вимазати їх. Але мандрівники на полювання не ходили, в тундрі не видно було ні звірів, ні птахів, і її бажання не можна було задовольнити.

В січні почали робити невеликі екскурсії на нартах, щоб привчити до запрягання собак, які вже принадилися, звикли до колишніх господарів і жили в льодовій галереї під горбом, крім Генерала, що залишався при юрті як вартовий. Коли собаки звикли до запрягання, почали робити екскурсії по тундрі на більші відстані, їздили до краю лісів по дрова, запас яких кінчався. В ці екскурсії ходили по черзі вп’ятьох з трьома нартами, залишаючи кого-небудь одного в юрті вартувати Кату.

Одного разу в кінці січня черга залишитися вартовим у юрті припала Папочкіну. Кату завжди уважно стежила за тими, що їхали в бік лісу, і не могла дочекатися, поки вони повернуться. Вона сподівалася, що вони натраплять на яку-небудь дичину і привезуть їй свіжого кривавого м’яса, за яким вона нудьгувала. Але надії її були марні, бо ніякої дичини не зустрічалося.

Просидівши години дві після від’їзду товаришів у юрті біля вогню, Папочкін з нудьги задрімав і, очевидно, проспав досить довго. Коли він прокинувся, Кату в юрті не було. Він вибіг надвір і побачив уже далеко на півдні, серед білосніжної рівнини, чорну точку, яка чимраз віддалялася. Полонянка взяла його лижі, на яких навчилася ходити, і він не міг переслідувати її без лиж по глибокому снігу. Вона захопила також свою ковдру, початий копчений окіст, що висів у юрті, великий ніж і коробок сірників, з якими навчилася поводитися.

Повернувшись надвечір, товариші взнали про втечу Кату і дуже розгнівалися. Папочкіну довелося вислухати чимало докорів за своє ротозійство. Але переслідувати втікачку годі було й думати: вона встигла відійти дуже далеко, і треба було споряджати навздогін за нею цілу експедицію, рискуючи все-таки не наздогнати. Кату втекла порожнем і звикла під час полювання проходити до ста кілометрів за день; експедиція ж з нартами могла пройти навряд чи й половину цієї віддалі. Йти ж відвойовувати дівчину у її родичів, всупереч її бажанню, не було рації.

На щастя, до втечі встигли сфотографувати Кату кілька разів спереду, збоку і ззаду, а також обміряти за всіма правилами антропології, зняти гіпсову маску з її обличчя і зробити відбитки рук та ніг.

Рушити назад через льоди, щоб застати нагорі вже досить довгий день і дістатися на початок літа до південного берега Землі Нансена, можна було не раніше, як в кінці березня або навіть на початку квітня. До від’їзду залишалося ще майже два місяці. Цей час вирішили використати для тренування людей і собак у більш тривалих екскурсіях з нартами. За останні дні понад краєм лісів почали помічати свіжі сліди оленів, певно північних, а також мускусних биків і вовків. Тим-то, коли відійти на віддаль одного-двох днів шляху від юрти, можна було розраховувати на полювання. Свіже м’ясо було дуже потрібне і людям і собакам: шинка надто набридла, та й її внаслідок ненажерливості Кату дуже поменшало. Доводилося берегти запас шинки для дороги, а до від’їзду для харчування добувати дичину. На ці екскурсії ходили по черзі втрьох з двома нартами і наметом, тоді як троє людей і одна запряжка собак залишалися в юрті, відпочиваючи від попередньої поїздки.