Плутонія

НЕПОЯСНИМЕ ПОЛОЖЕННЯ СОНЦЯ

Після вечері метеоролог установив свій кип’ятильник, бувши впевненим, що після такого довгого й небезпечного спуску на протязі сорока п’яти кілометрів ртуть покаже принаймні 130°, і зниження буде близько десяти тисяч метрів, тобто рекордним за весь час. Він навіть заздалегідь обчислив висоти для точок кипіння від 130 до 135°, щоб приголомшити ними своїх супутників. Яке ж було його здивування, коли термометр показав тільки 120°.

— Моя колекція знову побільшала! — сказав він урочисто. — Ви, звичайно, не маєте сумніву в тому, що ми сьогодні їхали весь час і дуже швидко під гору?

— Ну, звісно! Ясно! Вода вгору не тече! — почулись голоси.

— Так. А ось гіпсотермометр показує, що ми їхали нагору і піднялися за день на тисячу сімсот метрів з чимось. Як вам це сподобається?

Після того, як всі на власні очі пересвідчилися, що Боровий не жартує, останній сказав:

— Очевидно, йдучи і далі все вниз, ми незабаром виберемося з цієї дивної западини, можливо біля самого північного полюса!

— А я думаю, що треба чекати якоїсь катастрофи! — загадковим тоном промовив Громеко. — В таємничій ямі відбувається незвичайне розрідження повітря, тиск падає, віщуючи ураган, циклон, тайфун, смерч або щось подібне. А поки настане ця пертурбація, щоб перенести її спокійно, я пропоную всім розсудливим людям залізти в спальні мішки!

Усі, навіть Боровий, засміялися і зробили так, як радив лікар. Але метеоролог спершу оглянув, чи міцно забиті кілки, чи добре натягнуті вірьовки, що тримали юрту. Він, справді, боявся якоїсь атмосферної катастрофи, спав неспокійно, прокидаючись і прислухаючись, чи не посилився вітер, чи не починається очікуване явище. Але все було спокійне, вітер гув рівномірно, як завжди, товариші стиха хропли, собаки спросоння гарчали або вищали. І Боровий клав голову на подушку, намагаючись відігнати тривожні думки й заснути.

Вранці він раніше за всіх вийшов з юрти, щоб відлічити покази інструментів, поставлених на ніч. Інші мандрівники лежали ще в спальних мішках.

Раптом повстяні двері юрти піднялися; метеоролог, блідий, з виряченими очима, повернувся у юрту і промовив, запинаючись:

— Коли б я був один, то більше не мав би сумніву в тому, що я з’їхав з глузду остаточно.

— Ну, що таке знову? В чому справа? Яка катастрофа сталася? — запитували одні перелякано, інші — іронічно.

— Хмари або туман майже розвіялись, і сонце, розумієте ви, полярне сонце стоїть у зеніті! — прокричав Боровий.

Всі кинулись до виходу, штовхаючи один одного і на ходу одягаючись.

Над льодовою рівниною клубочився легкий туман і крізь нього то яскравіше, то тьмяніше світив червонуватий диск, що стояв просто над головами, а не низько над горизонтом, як слід було полярному сонцю о п’ятій годині ранку на початку червня під 80° північної широти.

Усі стояли, задравши голови вгору, і дивилися мовчки на це дивне сонце, що перебувало не на відповідному місці.

— Дивна ця місцевість, — Земля Нансена, — промовив Макшеєв не то трагічним, не то іронічним тоном.

— А чи не місяць це? — зробив припущення Папочкін. — Може тепер повний місяць?

Боровий заглянув у кишеньковий довідник.

— Тепер справді повний місяць, але тільки цей червоний диск не схожий на місяць — і світить дужче і гріє помітно.

— Може на Землі Нансена… — почав Макшеєв, але Каштанов перебив його:

— В полярних країнах улітку місяць ніколи не буває в зеніті: або його зовсім не видно, або він стоїть дуже низько.

— А якщо це не місяць і не сонце, то що ж це таке?

Але відповісти ніхто не міг. Усі далі висловлювали здогади і відкидали їх. Потім поснідали і зібралися в дорогу. Термометр піднявся до +8°. Туман то густішав, заступаючи червоне світило, то розріджувався, але світило стояло незмінно в зеніті, не рухаючись з місця. Шлях, як і раніше, ішов вниз льодовою рівниною понад берегом великого струмка. Схил ніби ставав більш положистий.

Собаки бігли дружно, мандрівники сиділи на нартах, часом зіскакуючи, щоб полагодити упряж або влаштувати місток через більш глибоке русло.

А як тільки сонце пробивалося крізь клуби туману, всі підводили голову й дивилися на це дивне світило, що мало таке протиприродне положення на небі.

В обід зробили звичайний привал.

Про полудень, проте, говорив тільки годинник, сонце ж стояло в зеніті і, здавалося, не мало наміру змінювати свого місця.

— Чим далі в ліс, тим більше дров! — бурчав Боровий. — Сонце і під 80° північної широти повинне переміщатися по небу, а не стояти на одному місці! Адже ж Земля крутиться!

Під час привалу він визначив висоту сонця; вона дорівнювала 90°.

— Можна подумати, що ми перебуваємо під тропіком у день літнього сонцестояння або екватором під час рівнодення! — сказав він після спостереження. — Яку широту накажете записати? Хоч убийте, я не розумію, де ми перебуваємо і що навколо нас діється. Думки в голові плутаються і все здається якимось дивним сном!

Усі, власне, поділяли це почуття Борового і зовсім не могли пояснити собі цього незрозумілого явища, що своєю загадковістю перевершувало всі інші: суперечливі покази інструментів, постійний вітер з однієї сторони, непроглядні хмари, ненормальне тепло, червонувате світло і колосальна западина з глибиною більшою, ніж усі відомі на землі.

Під час обіду і відпочинку висловлювали всілякі здогади про катастрофи, що сталися з Землею відтоді, як вони на «Полярній зорі» і Землі Нансена були відрізані від останнього світу.