Плутонія

УЩЕЛИНА ПТЕРОДАКТИЛІВ

Гирло ущелини було широке, і на його дні звивався струмок, облямований групами папороті. На круті схили рослинність не піднімалась; вони були голі, скелясті, червонуватого, чорного або жовтого кольору. Каштанов і Макшеєв поспішили до скель. Громеко заходився шукати нові рослини понад берегами струмка, а Папочкін — ловити величезних метеликів.

Перша скеля, до якої підійшли геологи, була темно-червоного кольору. Каштанов сподівався знову побачити в ній залізну руду, але, відбивши грудочку і роздивившись її крізь лупу, він похитав головою і промовив:

— Це щось новеньке!

Кілька грудочок, відбитих в інших місцях, мали такий самий характер, але тверді й гладенькі скелі не давали можливості відбити більшого зразка. Тоді обидва геологи спільними зусиллями почали розбивати брилу тієї ж породи, що лежала біля підніжжя. Нарешті вона дала тріщину і розпалася надвоє; в ядрі блиснули жилки і гнізда білого металу.

Каштанов нахилився і вигукнув здивований:

— Самородне срібло, очевидно, в суцільній червоній срібній руді.

— Знову мільйонні багатства! — посміхнувся Макшеєв.

Після знаходження суцільної золотої жили, значення якої так розкритикував його вчений товариш, Макшеєв ставився трохи презирливо до дарів мінерального царства цієї чарівної країни.

Посуваючись далі понад підніжжям скелі, геологи незабаром дісталися місця, де темно-червоний колір змінювався чорним з жовтими і червоними плямами та жилками. Тут знову був суцільний магнітний залізняк. Трохи далі більш зруйновані, зриті долинами скелі були яскраво-жовтого і зеленувато-жовтого кольору. В них Каштанов упізнав свинцеві вохри та окиснені свинцеві руди, в яких на глибині міг бути масивний свинцевий блиск.

Ще далі вгору ущелиною на схилі підносилась велика скеля, що привертала до себе увагу своїм темно-зеленим кольором. Здалека здавалось, що вона вкрита мохом або лишайниками. Від цієї скелі молоток відскакував з дзенькотом, і ледве вдалося відбити невеликі грудочки, які ще більше здивували Каштанова.

— Самородна мідь суцільною масою, з поверхні окиснена, — сказав він.

— Ну й багатства в тутешній стороні! — вигукнув Макшеєв — Якої руди хочеш, та й є. Хоч став тут універсальний металургійний завод!

— Так, коли на зовнішній поверхні нашої планети руди не вистачатиме для зростаючих потреб людства, йому, хоч-не-хоч, доведеться спуститися сюди за потрібними металами. Тоді і крига, і тумани, і хуртовини, — це все буде дрібницею для людини.

— Або ж люди просвердлять тунель-шахту з Європи чи з Америки через земну кору, щоб дістатися найкоротшим шляхом до цих величезних запасів! — пожартував Макшеєв.

В цей час над геологами, що захопилися оглядом викопних багатств, швидко пронеслась велика тінь і одночасно почувся вигук Громека:

— Остерігайтесь летючого ящера!

Обидва схопились за рушниці і піднесли голови. Вгорі, метрів за двадцять над ними, ширяла величезна тварина темного кольору. По її льоту неважко було впізнати летючого ящера з породи птеродактилів. Він був значно більший від тих, яких бачили на березі моря, — розмах крил його становив близько шести метрів. Нахиливши вниз голову з величезним дзьобом, ящер визирав собі здобич і здивовано дивився на незнайомих двоногих істот.

Але мисливцям ніколи було чекати, поки він збагне, в чому справа, бо ящер, коли б він кинувся з такої висоти на свою жертву, міг би вбити або дуже поранити її кігтями чи зубами. Макшеєв швидко націлився і вистрелив. Птеродактиль метнувся вбік, натужно замахав крилами, відлетів і сів на виступі скелі, де почав мотати головою, розтуляючи і стуляючи зубату пащу.

— Мабуть, його трохи влучило! — зазначив Макшеєв, не наважуючись стріляти ще раз, бо тварина сиділа надто далеко.

В цей час на галявинці, де зупинились зоолог і ботанік, почувся голосний крик і слідом за ним постріл.

З-за ряду хвощів і папороті, що відмежовували русло струмка від підніжжя скель, вилетів другий птеродактиль, який ніс у своїх лапах якийсь великий темний предмет. Вирішивши поквапно, що ящер поніс одного з товаришів, вистрелив у свою чергу і Каштанов. Розбійник махнув крилами, випустив ношу і сам полетів перевертом за стіну дерев.

Геологи кинулися щодуху в цей бік, щоб подати допомогу товаришеві, який упав з висоти кількох метрів. Але, пробившись крізь гущину, вони наскочили на Громеко і Папочкіна, які бігли їм назустріч.

— Ви обидва живі й цілі? Хто ж із вас щойно випав з кігтів ящера?

Товариші дружно зареготали.

— Ящер поніс тільки мій плащ, в який я загорнув зібрані рослини і поклав на галявині. Він, очевидно, вважав, що то якесь падло, — пояснив ботанік.

— А я стріляв йому вслід, але, мабуть, не влучив! — додав зоолог.

Заспокоївшись з приводу долі товаришів, геологи пішли разом з ними туди, де ще тріпотів підстрелений ящер. При наближенні людей він схопився на ноги і кинувся їм назустріч, махаючи одним крилом і тягнучи друге, очевидно перебите.

Він біг перевальцем, як качка, витягнувши вперед величезну голову, роззявивши пащу і злісно квакаючи. М’ясистий наріст на його переніссі налився кров’ю і став темно-червоним. Ящер досягав майже людського зросту і, незважаючи на рану, міг бути небезпечним ворогом, а тому довелося докінчити його другим пострілом.

Поки Каштанов і Папочкін вивчали птеродактиля, Макшеєв і Громеко пішли шукати вкрадений плащ. Вони оглянули галявину до підніжжя скель, лазили по хащі, але нічого не знайшли.

— От так халепа, куди ж він подівся? — бурчав ботанік, витираючи піт, що заливав йому очі. — Не міг же він проковтнути мого плаща!

— Я добре бачив, як ящер випустив його після пострілу, — підтвердив Макшеєв.

В цей час другий птеродактиль, що досі сидів на виступі скелі, знявся в повітря, спланував до верховіть хвощів і підчепив на одному з них якийсь темний предмет, з яким полетів далі.

— Чорт зна що! — вигукнув ботанік, — це знову мій плащ. Ми шукали його на землі, а він був на деревах.

Макшеєв уже цілився в ящера, що пролітав повз них, але раптом плащ розгорнувся, сніп рослин посипався вниз, а налякана тварина випустила з кігтів свою здобич. Мисливець опустив рушницю.

— В цих птеродактилів, очевидно, небагато розуму, якщо вони тягнуть неїстівне, — сказав Громеко, йдучи до плаща, що впав на землю.

— А може вони розумніші, ніж ви гадаєте. Чи не хотіли вони викрасти ваш плащ і ваше сіно, щоб влаштувати своїм дітям більш комфортабельне гніздо? — пожартував Макшеєв.

— Сіно? З якою ви неповагою висловлюєтеся про мої ботанічні збірки! А щоб довести розум ящерів, чи не скажете ви, що він схопив мій плащ, щоб одягти своїх голих дітей?

— Ні, цього я не скажу! — розсміявся Макшеєв. — Хіба що летючі ящери були царями юрського періоду і стояли на дуже високому ступені розвитку. Але навіщо ви набрали стільки однакових рослин? — додав він, побачивши, що ботанік підбирає розкидані по галявині стебла, схожі на комиш.

— А от догадайтесь, що це таке? — відповів Громеко, подаючи своєму супутникові одну з стеблин.

— Якийсь комиш, на мою думку, товстий і досить колючий. Його можуть споживати хіба тільки які-небудь ігуанодони.

— Ви відгадали, ігуанодони їдять його дуже охоче, але і ми не відмовимося від цього комишу.

— Невже? Хіба він придатний для супу?

— Ні, не для супу, а для чаю. Ось розламайте стебло.

Макшеєв переламав стебло, з якого витекла якась прозора рідина.

— Покуштуйте сік цього нікудишнього комишу.

Сік був липкий і солодкий.

— Невже це цукрова тростина?

— Якщо не цукрова тростина, що росте тепер на поверхні нашої планети, то, в усякому разі, цукрова рослина.

— Як же ви догадалися, що вона солодка?

— В роті молодого ігуанодона, якого задушив хижак на галявині, я бачив стебло якоїсь рослини; на дотик вона здалася мені липкою. Я почав шукати, де вона росте, і знайшов її багато понад струмком і, звичайно, покуштував сік. Наші запаси цукру кінчаються. Можна замінювати цукор соком цієї тростини і навіть виварювати з неї цукор. Як бачите, моє сіно в деяких випадках стає у великій пригоді!

Повернувшись до забитого птеродактиля, Громеко показав і іншим товаришам свою знахідку, з-за якої сталася пригода з плащем. Всі схвалили його план і вирішили, повертаючись назад, нарвати якнайбільше тростини, щоб спробувати виварити цукор.

Мисливці пішли далі ущелиною, на дні якої протікав струмок, облямований вузькою смугою дрібних хвощів і жорсткої трави.

Незабаром тіснина перетворилась на справжню щілину, все дно якої було вкрите водою. Стало темно, похмуро і вогко. Мисливці йшли один за одним: попереду Макшеєв з рушницею в руках, позаду Каштанов, який випробовував молотком скелі.

Але ось спереду стало світліше, з’явилася зелень. Щілина швидко розширилась і перетворилась на досить велику улоговину, оточену скелями. Скелі знизу були стрімкі, а вгорі відступали уступами в усі сторони, утворюючи амфітеатр. Дно улоговини вкривала соковита й зелена трава, а в центрі було озеро, з якого й витікав струмок.

— Пху, як тут смердить! — вигукнув Громеко, тільки-но мисливці підійшли до озера.

— Справді, тхне дуже погано, ніби падлом! — підтвердив Макшеєв.

— Часом чи не мінеральне це озеро, наприклад, з сірчаними джерелами? — сказав Папочкін, нахиляючись до води.

Мисливці почали оглядатися навкруги і звернули увагу на дивне шипіння, що чергувалося із звуками, які нагадували писк, коли водять пробкою по склу. Ці звуки чулися згори, з стін улоговини, але нікого не було видно.

В цей час над галявиною промайнула велика темна маса і сіла на один з уступів, звідки назустріч їй вереск і писк почулися особливо голосно.

— Птеродактиль! — вигукнув Макшеєв.

— Очевидно, тут гнізда летючих ящерів, — догадався зоолог.

— Ну, от вам і джерело смороду! Ці тварини, мабуть, дуже неохайні.

Ящер, що сів на уступ, незабаром знявся і, помітивши в улоговині людей, почав кружляти над нею, уривчасто квакаючи. На скелях писк і шипіння одразу припинились.

— Ач, замовкли малята!

— Цікаво було б добути яйця та молодих пташенят з гнізд, — сказав зоолог.

— Спробуйте лишень здряпатися на ці кручі, а потім помірятися силою з батьками. Вони вам покажуть, де раки зимують!

— Е, та тут їх багато! — вигукнув Каштанов, показуючи на другого птеродактиля, що виліз з-за уступа, тоді як ще два вже ширяли в повітрі.

— Що ж, почнемо стрільбу? — запропонував Макшеєв, якому хотілося загладити свій промах.

— Навіщо? Одного ми вже добули і оглянули, а набої треба берегти, — застеріг Каштанов.

— І краще дамо відбій; наліво, кругом! — поки всі гніздища не стривожилися, — сказав ботанік, якому перебування в смердючій улоговині було дуже не до смаку.

Над галявиною літало і квакало вже кілька ящерів, і мисливці вирішили, що краще послухатися поради Громека. Ідучи до виходу в щілину, вони біля підніжжя стіни помітили цілі купи кісток різної величини, змішаних з послідом птеродактилів.

— Ми потрапили в помийну яму гніздища ящерів! — пожартував Макшеєв.

— Вони влаштувалися тут в безпечному місці, це — справжня фортеця.

— Мабуть, на їх яйця і дітей нападають інші ящери, — пояснив зоолог. — Зверніть увагу, що хоч це й плазуни, але поведінка в них уже пташина.

— Цілком вірно. Крила дали їм можливість змінити спосіб життя своїх далеких предків.

— А все-таки шкода, що ми не могли взнати, як побудовані їх гнізда і які на вигляд яйця та малята, особливо насиджені яйця.

— Я думаю, що яєць вони не висиджують, як птахи, — зазначив Каштанов, — а покладають цей обов’язок на сонце, як інші плазуни.

— Не журіться, ми десь знайдемо ще яйця ігуанодонів або плезіозаврів, — заспокоював Громеко зоолога.

— Якщо вони будуть свіженькі, зробимо собі колосальну яєчню. Уявляю, які великі яйця цих тварин; одного вистачить на всіх! — жартував Макшеєв.

Повернувшись назад через ущелину на галявину до підніжжя височини і набравши по дорозі солодкої тростини, мандрівники попрямували до місця, де був забитий хижий ящер.

Тут спостерігалося велике пожвавлення. В повітрі шугали туди й назад летючі ящери різної величини; трупи цератозавра і ігуанодона були вкриті цими тваринами. Відриваючи шматки м’яса від туш, одні пожирали їх на місці, інші ж несли на південь, до гірських ущелин, де, очевидно, були їх гніздища. Вереск, квакання й шипіння роздирали вуха.

При наближенні людей вся зграя, що справляла гульбище на трупах, сполохалася. Одні знялися й почали кружляти над галявиною, інші, перевалюючись на своїх коротких ногах і тягнучи напіврозпущені крила, відбігли набік. Вони, очевидно, наїлися так, що їм важко було літати. Папочкін встиг сфотографувати два моменти цього сполоху.

Наївшись, ящери не нападали на людей, які порушили їх трапезу, а тільки розтинали повітря різкими звуками, що означали, як видно, їх невдоволення.

Забравши в хащі сховані окороки ігуанодона, мисливці пішли через ліс тим же сухим руслом. Наближаючись вже до улоговини, Громеко, який ішов попереду, раптом зупинився і показав своїм супутникам на глибокі відбитки величезних ступнів у вологому піску русла.

— Це не ігуанодон, — зауважив Папочкін. — Тварина йшла на чотирьох ногах. Дивіться, ось сліди задніх ніг з трьома пальцями, а ось сліди передніх з п’ятьма!

— І ступні мають іншу форму і більшу величину, ніж у ігуанодонів, — додав Каштанов.

— А чи можна за ступнею визначити, хижа це чи травоїдна тварина? — запитав Макшеєв.

— Я думаю, що вона травоїдна. Пальці закінчуються не кігтями, а щось ніби копитами, якими хапати не можна

— А ось і відбиток хвоста, більш короткого й тонкого, ніж у ігуанодона, — сказав зоолог, показуючи на борозну, що вилася між відбитками ніг.

— В усякому разі тварина дуже велика і, очевидно, вона десь тут поблизу нашого озера, бо зворотного сліду немає, — сказав Громеко.

— Отже, тримайте рушниці напоготові і будьмо обережні! — застеріг Макшеєв.

Повільно, крок за кроком, мисливці посувалися вгору руслом, пильно вдивляючись уперед. Але ніхто не з’являвся, тільки бабки й жуки ширяли й літали над верховіттями хвощів та папороті. Пройшовши вузьким зеленим коридором до скель, мисливці зупинилися у нерішучості.

Прошепотівши товаришам, щоб вони зачекали, Макшеєв пробіг по ущелині і потім подав сигнал, щоб інші приєдналися до нього. В улоговині всі сховалися за деревами біля її входу і могли спостерігати цікаве видовище.

На галявині паслося страховище, яке своїми розмірами і своїм дивовижним виглядом перевершувало все, що мандрівники до цього часу бачили в Плутонії — країні вимерлих велетнів.

Тварина досягала восьми метрів завдовжки і чотирьох метрів заввишки. Передні ноги були набагато коротші від задніх, і масивний тулуб, похилений вперед, закінчувався дуже маленькою головою, схожою на голову ящірки. Вздовж спини йшли двома рядами щитки або пластинки, що стирчали вгору і трохи набік, наче крильця. Чотири пари найбільших з них здіймалися над тулубом, три пари маленьких — над товстою шиєю і дві пари — над хвостом. На менш масивному і коротшому, ніж у ігуанодонів і цератозавра, хвості було ще три пари довгих шипів нижче від пластин. На голій зморщеній шкірі страховища місцями були порозкидані бородавкоподібні горбки: на шиї й голові — густіші і дрібніші, на тулубі та хвості — рідші і більші Темнобурі плями і розводи на брудно-зеленому фоні шкіри посилювали відворотний вигляд тварини.

Вона спокійно паслася на березі озера, захоплюючи пучки солодкої тростини і дрібних хвощів своєю великою пащею, розміри якої ніяк не відповідали маленькій голові.

Під час руху тулуба щитки на спині злегка помахували, наче крильця.

— Як крильця амура! — прошепотів Макшеєв.

— Гарний цей амур юрського періоду! — засміявся Громеко. — Я ніколи не міг собі уявити, що можуть існувати такі страховища.

— Цей жахливий вигляд, щитки, шипи, бородавки, розводи — все це засоби для відстрашування ворогів цієї мирної і, очевидно, цілком лагідної тварини, — сказав зоолог, який уже зробив кілька знімків. — А як звуть цього амура? — звернувся він до геолога.

— Це, звичайно, стегозавр, найоригінальніший з того ж загону динозаврів, до якого належать і ігуанодони, і цератозавр, і трицератопс, якого ми бачили раніше. У верхньоюрський час існувало кілька родів цих страховищ, останки яких були знайдені в Північній Америці.

Надивившись на ящера, мисливці зробили з своєї засідки постріл, що луною відбився від скель, а потім разом закричали дикими голосами.

Злякана тварина прожогом кинулась тікати, перевалюючись, наче іноходець; причому, спинні щитки вдарялися один об один, голосно ляскаючи, як кастаньєти.

Коли вона зникла з очей, мисливці вийшли з своєї засідки, набрали води з озера і попростували вниз руслом до своєї стоянки, смакуючи наперед обід із смаженого молодого ігуанодона та відпочинок на березі спокійного моря.