Плутонія

БЕЗКОНЕЧНИЙ СПУСК

Північний схил хребта мав зовсім інший характер. Це була безконечна снігова рівнина, яка положисто спадала на північ, і собаки легко тягли нарти вниз по схилу. Але погода погіршала; упертий південний вітер ніс густі хмари, які клубочились майже по поверхні снігу, зовсім заступаючи далечінь. Часто зривалася хуртовина, і тільки тому, що вітер був ходовий, а мороз не перевищував 10–15°, мандрівники могли далі рухатися без особливих труднощів. Розколини траплялися часто, але всі були вузькі і тому їх переходили порівняно легко. Тільки через хуртовину довелося йти дуже обережно, бо свіжий сніг часто зовсім притрушував ці пастки. На кінець дня хуртовина лютувала з такою силою, що на встановлення юрти довелося витратити багато зусиль.

На ранок юрта була занесена снігом по саму покрівлю, і Боровий, який устав раніш від інших для метеорологічних спостережень, відчинивши двері, ткнувся головою в кучугуру. Довелося прокопувати собі вихід. Вибравшись надвір, мандрівники побачили, що всі нарти і собаки зникли — навколо юрти здіймалися тільки великі замети. Але неважко було догадатися, що речі й тварини просто засипало снігом, бо про крадіжку перших і втечу других у цій сніговій пустині годі було й думати. Всім довелося взятися до розкопування.

Почувши голоси людей собаки самі почали прокопуватися з-під заметів, щоб швидше дістати ранкову Порцію їжі. Було цікаво дивитися, як то тут, то там поверхня снігу починала підніматися горбом, крізь який зрештою проривалась з радісним скавчанням чорна, біла або плямиста кудлата голова.

На безконечній рівнині свіжий сніг лежав нетовстим шаром, не більш як на півметра, і скупчився кучугурами тільки навколо перешкод — юрти, нарт і собак. Тому що падав він при сильному вітрі, то не був досить щільний, і хоч лижники не дуже поринали в нього, але нарти й собаки загрузали. Доводилося часто мінятися місцями, бо на передову нарту, що прокладала шлях до інших, припадала найважча робота, і собаки, які тягли її, швидко зморювались. Ці зміни, до яких призводив пухкий сніг, не давали можливості рухатися швидко, а тому, хоч вітер і поменшав, хуртовина перестала, шлях ішов під гору рівним схилом і розколини були зовсім забиті снігом, — за день встигли пройти тільки двадцять два кілометри і зупинилися за п’ятдесят п’ять кілометрів від перевалу. Тут влаштували третій склад.

Уночі хуртовина відновилася з попередньою силою, і вранці довелося знову викопуватися хоча з менш глибоких заметів. Тепер уже шар свіжого снігу на рівнині досягав майже метра, і рухатися стало важче; тому, пройшовши за день лише п’ятнадцять кілометрів, усі так стомилися, що зупинились на ночівлю раніше звичайного часу. Місцевість і погода зберігали свою гнітючу одноманітність.

Увечері хуртовина припинилась, і крізь хмари, що й досі слалися майже на поверхні безкрайої снігової рівнини, інколи показувалося сонце, низько звисле над горизонтом. Картина, яка постала перед очима спостережників, була буквально фантастична: білосніжна рівнина, клуби й клоччя швидко повзучих по її поверхні сірих хмар, що безупинно змінюють свої обриси; в повітрі кружляють стовпи дрібних сніжинок, і то тут, то там, в цій біло-сірій каламутній і рухомій імлі, прориваються яскраво-рожеві відблиски променів сонця, яке то з’являється червоною кулею, то зникає за сірою завісою. Наші мандрівники після вечері довго милувалися цією картиною, поки втома не загнала їх у юрту і в спальні мішки.

На третій день спуску барометри показали, що місцевість лежить уже на рівні моря, а схил рівнини на північ все ще продовжувався.

Коли Боровий, записавши покази барометра, сказав про це своїм супутникам, Макшеєв вигукнув:

— Що ж це? Ми вже з’їхали з хребта Руського, не зустрівши жодного льодоспаду, жодної розколини!

— Ще більш дивно, — зазначив Каштанов, — що тут повинен бути берег моря, а отже, край величезного льодового поля, яке спускається північним схилом цього хребта і, за нашими вимірами, має сімдесят кілометрів завдовжки. Тут, подібно до того, що ми знаємо про край антарктичного материка, повинна бути висока круча, льодова стіна на сотню-дві метрів заввишки, а біля її підніжжя — відкрите море або хоча б поля торосів, проталини і серед них окремі айсберги. Адже льодовик рухається, натискує на морську кригу!

Але наступний день не приніс змін. Снігова рівнина і далі мала той же характер і схил на північ; вітер дув у спину мандрівників, ніби підганяючи їх уперед; низькі хмари клубочились і час від часу сипали снігом. Всі сподівались, що спуск от-от закінчиться, поспішали, вдивлялися вперед, обмінювались надіями, що незабаром буде кінець. Але все було даремно. Минала година за годиною, кілометр за кілометром залишалися позаду і, нарешті, загальна втома примусила стати на ночівлю.

Коли юрта була поставлена, всі стовпилися навколо Борового, який встановлював ртутний барометр; усім хотілося бачити його покази, бо на кишенькових анероїдах стрілки вже вийшли за кінець поділок на циферблаті і не показували як слід тиску повітря.

— За приблизним обчисленням, ми спустилися вже на чотириста метрів нижче від рівня моря, — вигукнув метеоролог, — якщо тільки на Землі Нансена в цей час немає незвичайного щодо величини антициклону[8]. Барометр показує вісімсот міліметрів.

— Як мені відомо, — зазначив Каштанов, — антициклонів з таким тиском на землі не буває. Крім того, з того часу, як ми перебуваємо на Землі Нансена, погода не змінювалась і зовсім не схожа на погоду при антициклоні.

— В такому разі, що ж це таке? — вигукнув Папочкін.

— Очевидно, земля не закінчилася і північна її частина являє собою дуже глибоку западину, що йде нижче від рівня моря на сотні метрів.

— Хіба це можливо? — запитав Громеко.

— Чому ж ні! На землі відомі подібні западини, наприклад, долина Йордану і Мертве море в Палестині, западина Каспійського моря, Люкчунська улоговина в Центральній Азії, відкрита російськими мандрівниками, нарешті дно озера Байкалу в Сибіру, що лежить нижче від морського рівня більш як на тисячу метрів.

— Западина Мертвого моря теж чималенька, дно його на чотириста шістдесят п’ять метрів нижче від рівня океану, — додав Макшеєв.

— В усякому разі відкриття такої глибокої западини на полярному материку буде дуже цікавим і важливим результатом нашої експедиції, — закінчив Боровий.

На загальне здивування, спуск тривав і наступного дня тією ж рівниною і при тій самій погоді.

— Ми ліземо в якусь бездонну діру, — жартував Макшеєв. — Це не плоска западина, а швидше воронка, можливо, кратер згаслого вулкана?

— Але тільки нечуваних на землі розмірів, — зазначив Каштанов. — Ми спускаємося в цю воронку вже чотири дні, і діаметр цього кратера, очевидно, досягає трьохсот кілометрів або й більше; вулкани такої величини відомі тільки на Місяці. На наше нещастя, протягом усього спуску ми не зустріли жодної скелі, ані найменшого виходу гірської породи, що з’ясували б нам походження цієї западини. Схили кратера повинні складатися з різних лав і вулканічних туфів[9].

— На північному схилі Руського хребта і на його гребені ми бачили базальти і базальтові лави, — нагадав Папочкін. — Деякі вказівки на вулканічну природу цієї западини ми маємо.

— Кратери згаслих вулканів, заповнені до країв снігом і льодом, відомі на Алясці, — додав Макшеєв.

Увечері цього дня і ртутний барометр відмовився служити: його трубка вщерть заповнилася ртуттю. Довелося дістати гіпсотермометр[10] і відзначити тиск повітря за температурою кипіння води. Він відповідав глибині восьмисот сорока метрів нижче рівня океану.

Всі помітили, що ввечері стало трохи темніше. Проміння північного сонця, очевидно, не проникало безпосередньо в цю глибоку западину. Мандрівники були здивовані ще більше, коли довідалися, що компас цього дня теж відмовився служити; його стрілка крутилася, тремтіла і не могла заспокоїтися і показати положення півночі. Доводилось керуватися напрямом вітру та загальним схилом рівнини, щоб, як і раніше, їхати на північ. Неспокій компаса Каштанов теж приписав вулканічній природі западини, бо відомо, що великі маси базальту впливають на магнітну стрілку.

Але другого дня мандрівники за кілька кілометрів від місця ночівлі натрапили на несподівану перешкоду: снігова рівнина вперлася в пасмо льодових скель, що тягнулися в обидві сторони впоперек шляху, скільки можна було окинути оком. Скелі подекуди підносилися стрімко на десять-п’ятнадцять метрів, подекуди ж являли хаос великих і дрібних крижин, нагромаджених одна на одну. Здиратися на ці купи і без вантажених нарт було важко. Довелося зупинитися для розвідки. Макшеєв і Боровий здерлися на найвищу купу і переконалися, що попереду, наскільки сягає око, тягнуться такі ж купи і скелі.

— Це не схоже на пояс торосів морської криги, — сказав Макшеєв, повернувшись до нарт. — Тороси не тягнуться на кілька кілометрів завширшки без перерви.

— Очевидно, ми досягли дна западини, — сказав Каштанов, — і цей хаос зумовлений натиском величезного льодовика північного схилу хребта Руського, яким ми спускалися.

— Виходить, усе дно западини зайняте хаосом крижин, — зазначив Боровий. — Інші схили її теж повинні бути вкриті льодовиками, що спадають на дно.

— А тому, що западина має колосальну величину, її досі не встиг заповнити лід, який заповнив кратери вулканів Аляски, — додав Макшеєв.

— Але нам треба так чи інакше перебратися через це дно, щоб продовжувати подорож на північ і виявити розміри западини та характер протилежного схилу, — сказав Каштанов.

— Найлегше йти вздовж підніжжя хаосу, щоб обігнути його по дну западини до протилежного схилу, — запропонував Громеко.

— А що, як ця западина — не кратер вулкана, а долина між двома хребтами? — зауважив Папочкін. — Тоді вона може тягнутися на сотню-дві кілометрів і ми не встигнемо пройти через усю Землю Нансена.

— І куди йти вздовж підніжжя хаосу, направо чи наліво, щоб обігнути його? — запитав Боровий.

— Підемо наліво; можливо, ми зустрінемо таке місце, де хаос дасть змогу перейти раніше на той бік без особливих труднощів.

Погодившись на цьому, мандрівники далі рушили наліво, тобто на захід, орієнтуючись за вітром, бо компас, як і раніше, не міг заспокоїтися і показати, північ. Ліворуч від них підіймалася снігова рівнина з ледве помітним похилом, праворуч підносилися льодові нагромадження і скелі; низькі хмари заступали небо і навіть зачіпали за вершини більш високих крижин. Приблизно опівдні помітили місце, де хаос крижин здавався ніби прохідним; купи були нижчі, подекуди було видно проміжки. Тут зупинились, щоб влаштувати четвертий склад, а Боровий і Макшеєв без нарт попрямували в глиб льодового пояса на розвідку. Надвечір вони повернулись і повідомили, що пояс має близько десяти кілометрів завширшки, що він прохідний, хоч і не без труднощів, і що за ним починається рівний підйом на протилежний схил западини.

Щоб перебороти пояс, мандрівники витратили два дні серйозної роботи. Часто доводилося прорубувати стежки через нагромаджені крижини і протягати одну за другою нарти спільними зусиллями людей і собак. Ночували, не ставлячи юрти, притулившись від вітру, за величезною крижиною, що стояла прямовисно. Собаки поховались по розколинах і ямах між брилами. Але після важкої роботи всі спали міцно, незважаючи на стогін і завивання вітру, що гув у хаосі на різні голоси.

Другого дня дісталися на другий бік перепони. На ночівлі Боровий запалив спиртівку гіпсотермометра з цілковитою певністю, що він покаже ту саму висоту, як і перед льодовим поясом, тобто близько дев’ятисот метрів нижче від рівня моря. Але коли він вставив термометр у трубку кип’ятильника, ртуть піднялася до 105°, далі до 110° і все ще піднімалася вгору.

— Стій, стій! — скрикнув Боровий. — Куди ти лізеш, хочеш розбити скло?..

— Що таке? В чому справа? — почулись вигуки.

Всі схопилися і скупчились навколо приладу, що стояв на одному з дорожніх ящиків.

— Це щось небачене, нечуване! — вигукнув Боровий уривчастим від хвилювання голосом. — Вода кипить у цій проклятущій дірці при температурі +120°.

— А це значить?..

— Це значить, що льодовим поясом ми спустилися в якусь безодню. Я зараз навіть не збагну, скільки тисяч метрів нижче від рівня моря відповідають цій температурі кипіння. Заждіть, треба довідатися в таблицях.

Він присів на свій спальний мішок, витяг з кишені довідник для визначення висот, покопався в таблицях і на полях почав щось обчислювати. У цей час супутники один по одному підходили до приладу, щоб пересвідчитись, що термометр справді показує +120°. Світлий стовпчик зупинився біля цього ділення, і сумнівів бути не могло.

Мовчанка, що панувала серед вражених здивуванням людей, порушувалася легким клекотінням води, яка кипіла в приладі.

Але ось почулося глибоке зітхання Борового і потім виголошені урочисто такі слова:

— За приблизним обчисленням, цій температурі кипіння при +120° відповідає від’ємна висота в п’ять тисяч сімсот двадцять метрів.

— Не може бути! Ви помилились, — почулись вигуки.

— Перевірте самі! Ось вам таблиці! В них, звичайно, немає даних для цієї температури кипіння, якої ніхто ніколи не спостерігав поза лабораторіями. Доводиться обчислювати приблизно.

Каштанов перевірив обчислення і сказав:

— Цілком вірно. За ці два дні, дряпаючись через крижини, ми спустились на чотири тисячі дев’ятсот метрів протягом якихось десяти-дванадцяти кілометрів.

— І не помітили такого спуску!

— Лізли вниз з висоти Монблану і нічого не знали! Це щось неймовірне!

— І незрозуміле! Доводиться думати, що льодовий хаос — це льодоспад на крутому урвищі, який веде з кратера в жерло цього величезного вулкана.

— З якого нам доведеться тепер видиратися таким же льодоспадом на другий бік!

— А мені незрозумілі і ця густа пелена хмар, і цей вітер, що вперто дув з півдня вже стільки днів безперестану, — сказав Боровий.

Але припущення про другий льодовий пояс не справдилося. Другого дня шлях ішов по сніговій рівнині з положистим підйомом; через це і завдяки теплій погоді рухатися стало важче. Термометр показував трохи вище нуля, сніг розмокав і липнув до полозків нарт, собаки тягли весь час повільним ходом. До вечора ледве зробили двадцять п’ять кілометрів. Що місцевість підіймалася — сумнівів не було, і, встановлюючи гіпсотермометр, Боровий був упевнений, що він покаже меншу глибину, ніж напередодні.

Але вода не закипала довго; нарешті пішла пара і Боровий вставив термометр. Трохи згодом почувся його вигук:

— Це чорт зна, що таке! Це… це… — він вибухнув прокльонами.

— Що таке? В чому справа? Термометр тріснув? — почулись голоси.

— Я сам трісну або збожеволію в цій дірці! — лютував метеоролог. — Подивіться самі, хто з глузду з’їхав — я чи термометр?

Всі схопилися й підійшли до гіпсотермометра. Ртуть показувала +125°.

— Ми сьогодні підіймалися, а не спускалися? — тремтячим голосом запитав Боровий.

— Звичайно підіймалися! Цілий день підіймалися! Які можуть бути заперечення!

— А вода кипить на 5° вище, ніж учора біля льодового бар’єра! І це значить, що ми сьогодні не підіймались, а спустилися приблизно на тисячу чотириста тридцять метрів.

— І перебуваємо, виходить, на сім тисяч сто п’ятдесят метрів нижче від рівня океану, — швидко обчислив Макшеєв.

— Але ж це ні з чим не в’яжеться! — засміявся Папочкін.

— Повірити в крутий спуск льодами ще можна було, — додав Каштанов, — але повірити, що ми спустилися майже на півтора кілометра, коли шлях явно йшов угору схилом, це суперечить здоровому розумові.

— Якщо тільки ми не всі збожеволіли, то я з вами згодний! — похмуро відповів Боровий.

В цей час Громеко та Іголкін, що виходили з юрти погодувати собак, повернулися, і перший з них сказав:

— Ще один дивний факт! Сьогодні помітно світліше, ніж учора біля льодів.

— А вчора було світліше, ніж по той бік бар’єра, — додав Макшеєв.

— Цілком вірно! — підтвердив метеоролог. — Найтемніша ніч, немов петербурзька біла ніч, була перед льодовим бар’єром. Ми гадали, що перебуваємо на дні западини, і послаблення світла було зрозуміле: проміння полярного сонця не може проникати так глибоко.

— Але тепер ми спустилися незрівнянно глибше, а ніч далеко світліша!

Довго ще обговорювали всі ці суперечливі факти, але, нічого не з’ясувавши, поснули. Вранці Боровий перший виліз із юрти, щоб зробити свої спостереження.

Вітер, як і раніше, дув з півдня і ніс низькі сірі хмари, що заступали місцевість за сотню-дві метрів. Термометр показував — 1°, ішов сніг.

— Сьогодні треба перевірити, йдемо ми вгору чи вниз, — запропонував Макшеєв. — У нас серед інструментів є легкий нівелір і рейки.

Далі йшла та ж снігова рівнина, але сніг трохи підмерз і йти було легше. Схил був невеликий, але безсумнівно вгору, і кілька нівелювань, зроблених протягом дня, підтвердили те, що бачило око і що показували собаки своїм ходом.

За день пройшли двадцять три кілометри, бо нівелювання забрали чимало часу.

Як тільки поставили юрту, Боровий вийняв свої прилади; кип’ятильник показав +128°.

Боровий смачно вилаявся і сплюнув.

— Єдине пояснення — це те, що в цій прірві не прикладеш фізичних законів, встановлених для земної поверхні, і треба виробляти нові, — сказав Каштанов.

— Легко сказати: виробляти, — гнівався Боровий. — Наспіх їх не виробиш! Сотні вчених десятки років працювали, а тут все йде нанівець, ніби на іншій планеті. Я не можу примиритися з цим і готовий подати у відставку.

Всі зареготали при цій вихватці метеоролога, який все-таки взявся до обчислень і оголосив, що за день піднялися, тобто спустилися, на вісімсот шістдесят метрів, і місце лежить на дев’ять тисяч метрів нижче від рівня моря.

— Я заглянув у посібник з фізики, — сказав Каштанов. — Виявляється, що вода кипить при 120°, коли тиск в дві атмосфери, і при 134°, — коли тиск у три атмосфери. Зараз ми сприймаємо тиск приблизно в дві з половиною атмосфери.

— Зрозуміло, що при такому тискові почуваєш себе погано і голова йде обертом, — сказав Боровий похмуро.

Інші підтвердили, що вже з тієї ночі, яку провели серед льодів бар’єра, самопочуття погіршало, відчувається тиск у грудях, важкість у голові, млявість рухів; сон неспокійний, з кошмарами.

— І собачки теж почувають себе погано, — заявив Іголкін. — Вони ніби ослабли, і тягнуть гірше, хоч підйом некрутий. Я гадав, що вони просто пристали, а воно справа ось у чому!

— Цікаво перевірити пульс у всіх, — запропонував Громеко. — У вас нормальний скільки, Іване Андрійовичу?

— Сімдесят два, — відповів Боровий, простягаючи руку лікареві.

— Ну от, а тепер сорок чотири! Різниця відчутна. Серце при такому тискові працює повільніше, а це відбивається й на самопочутті.

— Що ж, якщо спуск триватиме, то серце зовсім перестане працювати? — запитав Макшеєв.

— Ну, не до центра ж Землі ми спускатимемося! — засміявся Громеко.

— А чому ні? — пробурчав Боровий. — Ця дивовижна воронка, можливо, йде до самого центра Землі. Я тепер всьому повірю. Не здивуюсь навіть, коли ми вийдемо з неї серед льодів південного полюса.

— Це вже, вибачте, дурниці! — зауважив Каштанов. — Ні наскрізної дірки через земну кулю, ні воронки до центра бути не може. Це суперечило б усім даним геофізики і геології.

— Он як! А з суперечностями всім законам метеорології, що їх ми вже спостерігаємо, ви примиряєтесь? Ось побачите, і закони вашої геології полетять ще шкереберть.

Каштанов розсміявся.

— Метеорологія, Іване Андрійовичу, наука легковажна, — сказав він жартома. — Вона має справу з несталим середовищем атмосфери, з її циклонами і антициклонами, причини яких досі неясні. А геологія заснована на міцному базисі — твердій земній корі.

— Міцний базис! — скипів Боровий. — Поки його не трусоне добрий землетрус, при якому перший-ліпший геолог втратить голову, коли не гірше щось трапиться!

Усі зайшлися сміхом.

— І потім, — продовжував метеоролог уїдливо, — ви знаєте які-небудь два-три кілометри в глиб земної кори, а говорите про стан надр! І скільки голів, — стільки гіпотез про природу цих надр. На думку одних — ядро Землі тверде, на думку інших — рідке, на думку ще інших — газоподібне. Розберіться тут!

— Розберемося з часом! Кожна гіпотеза, якщо вона обґрунтована, є ще один крок до пізнання істини. А щодо надр, то ви неправі. Тепер сейсмологія, тобто вивчення землетрусів, дає нам нові способи узнати більше про стан земного ядра.

— Цікаво, що буде завтра? — закінчив він. — Тепер щодня можна чекати якихось фактів, на перший погляд незрозумілих, але які складаються в загальний ланцюг причин і наслідків, коли в них розберешся.

Другого дня йшла далі та ж снігова рівнина, але вже не так підіймалася вгору; вітер, як і раніше, дув з півдня, низькі хмари клубочились і слалися майже по поверхні землі, заступаючи далечінь. До полудня підйом рівнини став зовсім непомітний, а надвечір він перейшов на спуск, — собаки побігли швидше, і лижники ледве встигали за ними. Температура трималася трохи нижче нуля, і шлях був легкий. Раптом Боровий, що йшов як завжди попереду, замахав руками і закричав:

— Стійте, зачекайте! Я боюся, що ми збилися з шляху!

Всі підбігли до нього. Він тримав у руках компас і пильно дивився на нього.

— В чому справа? — запитав Каштанов.

— Ми йдемо не на північ, а на південь, назад до льодового пояса. Дивіться, північний кінець стрілки показує не вперед у напрямі нашого шляху, а назад.

— Коли ж ви помітили це?

— Щойно. Адже відтоді, як компас почав пустувати, я перестав вірити йому, і вів караван за вітром, який увесь час уперто дме з півдня. Але мене тепер збентежив новий похил рівнини, бо з воронки ми не могли ще вибратися. Я вийняв компас і побачив, що він перестав пустувати і показує напрям шляху на південь, а не на північ.

— Але вітер дме, як і раніше, нам у спину!

— Він міг змінитися протягом ночі.

— Ні, — сказав Макшеєв, — вітер не змінився. Ми весь час ставимо юрту дверима за вітром, тобто на північ, щоб не завівало. Сьогодні вранці, я пам’ятаю це добре, юрта стояла ще за вітром.

— Значить, він змінювався поступово протягом сьогоднішнього дня, ми описали півколо і пішли назад.

— Або ж компас якимось чином перемагнітився!

— Хоч би визирнуло сонце та показались зірки, щоб перевірити, куди ми йдемо, — бідкався Боровий.

— В усякому разі треба зупинитися на ночівлю і перевірити з компасом у руках кілька кілометрів нашого шляху, що його ясно видно з слідів на снігу, — сказав Каштанов. — Якщо ми кружляли, — це виявиться швидко.

Поставили юрту; Макшеєв і Громеко побігли по слідах назад. Боровий скип’ятив гіпсотермометр, який показав майже те саме, що й напередодні. Невеликий підйом протягом першої половини дня, очевидно, був зрівноважений спадом протягом другої половини. Через дві години наші слідопити повернулися. Вони перевірили десять кілометрів шляху, що йшов увесь час прямою лінією за напрямом вітру. Тому вирішили, що останньому можна більше вірити, ніж компасові, і що треба йти і далі за вітром.

І цього разу нічної темряви так і не настало; тьмяне світло під покривом хмар не змінилося.

Наступного дня похил місцевості вниз став більш помітний. Температура піднялася трохи вище нуля, сніг розмокав, і шлях, незважаючи на спуск, став важчий. Після полудня з’явилися калюжки і невеликі струмки, які звивалися між нерівностями і, нарешті, зникали в забитих снігом розколинах. Для ночівлі довелося вибрати підвищений майданчик і окопати юрту рівчачками, щоб відвести воду танучого снігу.

Встановлюючи гіпсотермометр, Боровий був певний, що він покаже ще більше число градусів, ніж напередодні, бо цілий день тривав спуск на дно загадкової западини. Але термометр показав 126°, і від’ємна висота місцевості, незважаючи на спуск, не збільшилась, а зменшилась на п’ятсот сімдесят метрів. Метеоролог, зовсім розгубившись, вибухнув нервовим сміхом.

— Новий сюрприз, нове непорозуміння! Сьогодні вранці ми вирішили не вірити компасам, тепер доводиться поставити під сумнів і гіпсотермометр!

Знову всі мандрівники зібралися навколо приладу, що пустував, перевіряли його покази; кип’ятили воду ще й ще раз, але результат діставали той самий. Незважаючи на очевидний спуск, в якому сумнівів не могло бути, бо струмочки текли в тому ж напрямі, тиск повітря не збільшувався, а зменшувався, в той час як у минулі дні, навпаки, при підйомі тиск не зменшувався, а збільшувався. Здавалося, що закони фізичних явищ, вироблені поколіннями вчених на підставі спостережень на земній поверхні, тут, у цій западині полярного материка, були непридатні або набули зовсім іншого значення. Нез’ясованих явищ більшало.

Всі були зацікавлені й схвильовані, але зрозуміти, пояснити ніхто не міг. Залишалось тільки сподіватися, що найближче майбутнє дасть ключ до роз’яснення загадки.

— Але що за снігова пустиня! — зазначив Папочкін. — Після зустрічі з мускусними биками на перевалі через хребет можна було сподіватися, що наступні дні дадуть мені і Михайлові Гнатовичу яку-небудь наукову здобич. Проте з того часу ми йдемо трохи не дванадцять днів, пройшли більш як двісті п’ятдесят кілометрів… і зовсім нічогісінько, крім снігу й льоду.

— І навіть Петро Іванович, якому досі щастило найбільше щодо колекцій, нічим не поживився, — додав Громеко.

— Один тільки Іван Андрійович колекціонує! — сміючись сказав Макшеєв.

— Я? Що ж я зібрав за цей час? — здивувався Боровий.

— Колекцію незрозумілих фізичних явищ, — відповів за Макшеєва Каштанов, догадавшись, на що той натякає.

— Це дуже дивна колекція, але зате легка на вагу, не те, що ваше каміння! — сміявся Боровий. — Вона наших нарт не придушить!

— Але може бути і дуже ваговитою, з погляду наслідків експедиції. Адже кожному дослідникові хочеться знайти що-небудь особливе, раніш невідоме! Вам пощастило досі більше, ніж нам.

Наступного дня спуск тривав і став навіть ще помітніший. Льодова рівнина почала розпадатися на плоскі ували. В западинах між ними текли струмки, сніг розмок, і йти на лижах стало важко: лижі ковзалися, роз’їжджалися в сторони. Тому спосіб пересування змінили: люди посідали на нарти, по двоє на кожну, і собаки тягли їх швидко вниз по схилу; лижники палками спрямовували нарти і стримували забігання їх на нерівних місцях.

Звернули увагу на те, що хмари клубочаться так само низько, як і раніше, але мають не сірий, а червонуватий колір, ніби їх освітлює призахідне, але невидиме сонце.

Льодова пустиня йшла в усі сторони до недалекого горизонту і теж здавалася червонуватою. Це дивне освітлення на дні глибокої западини, куди не могло заглянути низьке полярне сонце, теж належало до колекції непояснимих явищ, яку збирав Боровий.

Цього дня зупинилися на гребені увалу поблизу великого бурхливого струмка з чистою водою, яка звільнила від потреби розтоплювати сніг для супу і чаю.