Плутонія

РУХОМИЙ ГОРБОК

Перші метри шляху довелося прорубувати сокирою через хаос ліан і кущів. Але потім під високим зеленим склепінням величезних евкаліптів, миртових, лаврових та інших дерев, де панував сутінок, підлісок став менш густим. Між групами папороті і стовбурами дерев ґрунт був вкритий мохом різних видів і чудовими орхідеями. Високо вгорі тріщали й цвірчали комахи, а внизу все було тихо. Інколи, нечутно плазуючи, показувалася змія або велика ящірка.

Ближче до підніжжя горба ліс почав рідшати, і червонувате проміння Плутона пробивалось до землі; тут було більше життя, більше кущів, трав і квітів. Мисливці натрапили на стежку, яка вилася між деревами, і йшли нею, сподіваючись, що вона виведе з лісу. Попереду йшов Каштанов, за ним Папочкін, обидва з рушницями напоготові, пильно дивлячись уперед і по боках. Громеко завершував похід і часто відставав, бо збирав рослини, д Раптом Каштанов зупинився і підніс руку на знак уваги: спереду почувся сильний тріск і неголосне воркотання. Потім на стежці з’явилася велетенська дивна на вигляд тварина, схожа на ведмедя, але з довгим пухнастим хвостом і довгою вузькою головою.

— Це — мурахоїд, — прошепотів зоолог. — Види його, відомі в Південній Америці, дуже смирні, незважаючи на страшний вигляд і величезні кігті. Але вони далеко менші від цього екземпляра, адже цей має більш як два метри заввишки.

Тимчасом мурахоїд помітив людей, що заступили йому дорогу, і зупинився, вагаючись.

— Зійдемо з стежки, — прошепотів зоолог. — Хай він пройде повз нас і дасть себе роздивитися краще.

Мисливці відійшли на бік і сховались за групою густих кущів. Мурахоїд постояв ще кілька хвилин, недовірливо вдивляючись у ліс, потім потихеньку пішов уперед, зупиняючись через кожні п’ять-шість кроків і озираючись по боках. Під час такої зупинки Папочкін встиг його сфотографувати збоку, після чого тварина, почувши клацання затвора, кинулась тікати, похитуючись на своїх товстих лапах і витягнувши хвіст; від носа до кінчика хвоста вона мала не менше від чотирьох метрів.

Вийшовши з лісу, мандрівники опинилися біля підніжжя горба, положистий схил якого йшов угору. Каштанов з досадою дивився на цей одноманітний схил, що не обіцяв йому здобичі, тоді як ботанік був захоплений силою силенною незнайомих квітів серед густої трави і почав їх збирати. Раптом геолог помітив біля самого підніжжя горба досить великий куполоподібний горбок, голі схили якого відсвічували металічним блиском.

— Ну, ось і для мене пожива! — вигукнув він, витягаючи молоток і кидаючись майже бігцем до горбка, тоді як Папочкін ловив нову ящірку, що, тікаючи від нього, злізла на невеличке деревце.

Дійшовши до горбка, вражений Каштанов зупинився — горбок був зовсім голий, позбавлений навіть найменшої травички, і вся його поверхня складалася з шестисторонніх пластинок бурого кольору з темними обідками.

Здивований геолог спробував відбити молотком грудочку породи, але молоток відскочив від поверхні горбка.

Сподіваючись, що на вершині буде більше розколин, Каштанов поліз угору, що йому вдалося не зразу: хоч горбок мав тільки метрів три заввишки, але схили його були зовсім гладенькі. Вгорі порода так само не піддавалась, тому геолог вийняв з-за пояса велике зубило, вставив його в борозенку між двома пластинками і почав бити молотком по зубилу, вістря якого поступово заглиблювалося в породу.

Раптом сильний поштовх повалив геолога, який стояв навколішки, і він ледве встиг ухопитися за зубило, щоб не скотитися з горбка. Поштовхи тривали, і Каштанов розгублено озирався, йому здалося, що весь ґрунт почав двигтіти, а дерева захиталися.

— Страшенний землетрус! — закричав він своїм товаришам, які були від нього за сорок кроків. — Ви відчуваєте, які поштовхи?

Почувши цей окрик, Громеко і Папочкін здивовано переглянулись. Вони не відчували ніяких ознак землетрусу. Але, глянувши в бік, де знаходився Каштанов, вони були вражені: горбок з геологом повільно пересувався схилом горба.

Після хвилинного вагання обидва побігли навперейми цьому дивному рухомому горбкові, основи якого не було видно з-за густої трави. Підбігши ближче, Папочкін вигукнув, сміючись:

— Та це велетенська черепаха! Петре Івановичу, ви їдете на черепасі!

В цей час горбок повернувся в бік переслідувачів, які побачили досить довгу шию з відворотною головою, що вистромилася з-під нього; вона була не менша бичачої і зверху втикана дрібними щитками. В роззявленій пащі видно було пластинчасті зуби.

Каштанов, зрозумівши в чому справа, залишив своє зубило забитим у панцер черепахи, зслизнув з неї і швидко відскочив набік. Він помітив тепер величезний хвіст, схожий на товсту колоду. Хвіст швидко рухався і, вдаривши, міг перебити ноги.

Тварина, відчувши себе вільною, побігла вздовж горба, її голова і хвіст сховалися в траві. Вона знову напрочуд нагадувала рухомий голий горбок.

Обмінявшись жартами з приводу цікавої пригоди геолога, якому жива черепаха здалася кам’яним горбом, а її рух — землетрусом, Каштанов сказав товаришам:

— Я думаю, між іншим, що це була зовсім не черепаха, а гліптодон, тварина з родини панцерних, що водилася на землі в пліоценову епоху третинного періоду поруч з величезними мурахоїдами, велетенськими лінивцями, мастодонтами і великими носорогами. Багато останків цих тварин знайдено в Південній Америці.

— Величезного мурахоїда ми, дійсно, зустріли в лісі, — нагадав Папочкін.

— Ця зустріч мене й навела на висловлену думку. Адже коли ми в більш північному поясі, поблизу границі льодів зустріли в живому стані такі скам’янілості, як мамонта, довгошерстого носорога, первісного бика, печерного ведмедя, велетенського оленя, які на землі жили в післятретинний час, то немає нічого дивного в тому, що далі на південь, де так тепло, збереглися форми ще більш давнього часу — пліоцену[22].

— А ще далі на південь, розвиваючи вашу думку, ми повинні зустрітися з ще давнішою фауною — міоценовою, еоценовою, крейдяною, юрською і т. д.? — запитав зоолог з деякою недовірою.

— Мене це зовсім не дивує, — зазначив Громеко. — З того часу, як ми відкрили цей дивний внутріземний світ, я перестав дивуватися чому завгодно і готовий вітати ігуанодонів, плезіозаврів, птеродактилів, трилобітів[23] та інші палеонтологічні чудеса.

— В такому разі шкода, що ми не підстрелили мурахоїда і гліптодона! Чим ми зможемо довести їх існування? Гліптодона я навіть не сфотографував.

— Можливо ми зустрінемо їх ще раз.

— До речі, час поновити запас м’яса, — сказав Громеко, — інакше завтра доведеться їсти саме свиняче сало.

За час цієї балачки мисливці повільно піднялися схилом горба і досягли його гребеня, вздовж якого тягнулися вузькою смужкою досить густі кущі, між якими, на велику втіху Каштанова, були невеликі виходи гірських порід. Геолог негайно пустив у діло свій молоток, але Папочкін, який проліз уже крізь кущі, зупинив його окриком:

— Тихше, на тому схилі звіринець травоїдних.

Каштанов перестав стукати, сховав добутий зразок у кишеню і поліз крізь кущі; Громеко йшов за ним.

На південному схилі горба, ще більш положистому, вони побачили різноманітних тварин, що мирно паслися. Найближче до них була родина носорогів, дуже відмінних як від тих, що живуть в Індії та Африці, так і від довгошерстого носорога. Це були товсті, приземкуваті, коротконогі тварини, схожі швидше на невеликих гіпопотамів; але форма голови і короткий товстий ріг самця виявляли їх породу. У самки замість рога була тільки велика мозолеподібна гуля. Малятко, що гралося біля матері, було схоже на велику ліверну ковбасу; щоб дістатися до джерела молока, воно лягало на землю і боком пролазило під черево матері, яка, пересуваючись, придушувала його, що викликало невдоволене хрюкання скривдженого маляти.

Трохи далі на схилі паслося стадо великих слонів. Розглянувши їх у бінокль, Каштанов сказав, що це, напевне, мастодонти; вони відрізнялися від мамонта довгими й прямими бивнями, спадистим лобом і більш довгим тулубом.

Поруч з ними ходило кілька антилоп надзвичайної величини, буро-жовтих з чорними плямами, як у леопарда, з довгими шаблеподібними рогами. Вони пересувалися стрибками, бо задні ноги були значно довші від передніх; Громеко спершу думав, що це величезні зайці.

На узліссі були ще дивніші тварини, схожі почасти на жирафу, почасти на верблюда. На перших вони скидалися дуже довгою шиєю і головою з невеликими ріжками, а ознаками верблюда були бурий колір і форма тулуба з невеликим горбом. Пара цих тварин, в яких Каштанов упізнав родоначальника верблюда і жирафи, ходила понад узліссям, вільно зриваючи гілочки і листя на висоті чотирьох метрів від землі.

Найцікавішою здобиччю мисливцям здавалися антилопи та верблюдо-жирафи; тому вони й поділилися на три партії: Каштанов пішов обходом до верблюдо-жираф, Папочкін — до антилоп, а Громеко повинен був сфотографувати носорогів і мастодонтів.

Громеко, якого спокусив вигляд маленького носорога, що був, на його думку, вартий рожна, вистрелив і поклав на місці маля, яке нічого не підозрівало. Його батьки, замість того щоб тікати, як сподівався мисливець, обнюхали труп, а потім з голосним хрюканням кинулися на ботаніка, який мав необережність виступити з-за кущів. Він сховався знову в кущі і встиг відбігти кілька кроків убік, як на тому місці, де він щойно стояв, затріщали люто розламувані гілки, і обидва носороги, топчучи кущі і розкидаючи їх мордами в сторони, з’явилися на гребені горба й побігли далі. Але, помітивши, що ворог зник, вони повернули назад і помчали туди, де хитання кущів виказувало присутність мисливця.

В цей час поблизу антилоп пролунав постріл Папочкіна, і стадо цих тварин помчало вгору схилом; туди ж кинулись і мастодонти, піднявши хоботи і тривожмо трублячи. Становище Громеко ставало безпорадним: з одного боку, йому доводилося стежити за носорогами і тікати від них назад і вперед крізь кущі, а з другого — насувалася небезпека від антилоп і мастодонтів. Але ботанікові прийшла щаслива думка: помітивши, що антилопи і мастодонти біжать угору по схилу з різних сторін, але приблизно до того ж місця гребеня, він, замість того щоб перебігати від носорогів назад і вперед крізь кущі, побіг тепер униз схилом у проміжок між антилопами і мастодонтами, сподіваючись, що ті або інші затримають його переслідувачів. Цей розрахунок справдився: розлючені носороги, прорвавшись знову крізь кущі, зіткнулися — один з мастодонтами, другий — з антилопами. Сталося замішання: перший був збитий з ніг і затоптаний, другий — погнав антилоп і сам побіг за ними, а Громеко лишився переможцем на полі бою.

Передихнувши від шаленої біганини, він піднявся знову до кущів, знайшов свою рушницю, яку кинув, тікаючи від носорогів, а потім почав шукати свою здобич — маленького носорога, через якого зазнав стільки страху. Знайти його було неважко, бо круглу тушу, що нагадувала добрий бочонок, видно було здалека серед притоптаної трави. Потім він попрямував до своїх товаришів, і вони разом, добре навантаживши себе шкурами, черепами і м’ясом, рушили назад до стоянки, де Макшеєв уже турбувався, що їх так довго не було. Він сам хоч і сидів на місці, але не залишився без здобичі. До намету підкрадався хижак, який, очевидно, збирався з’їсти Генерала, але замість того сам потрапив під кулю. Це була тварина, схожа на вовка, але з дуже великою головою, з котячою будовою тіла і з порівняно довгою гривою на голові й шиї. Каштанов виявив, що це повинен бути пліоценовий предок сучасних вовків.