Плутонія

НАПАД ПЕРВІСНИХ ЛЮДЕЙ

Ночувати зупинилися на великій галявині. Юрту на всякий випадок поставили посеред неї, щоб ніхто не напав несподівано з-за кущів. Вартували по черзі Крім того, собаки, очевидно впізнавши юрту, розташувалися на снігу поблизу: до самої юрти Генерал їх ще не пускав.

Під час вартування Каштанова Генерал стривожився, загарчав, потім почав гавкати, не перестаючи. Каштанов помітив, що навколо всієї галявини кущі злегка ворушаться і тріщать. Він негайно розбудив товаришів, які вискочили з рушницями.

Переконавшись, що несподівано напасти не пощастило, люди вийшли з лісу, оточили всю галявину і почали тепер повільно й нерішуче сходитися до юрти. Це були жінки, озброєні списами, а також ножами, які тримали в зубах. За ними видно було дівчаток з дротиками. Але братися до зброї воїни не наважувалися: очевидно, сподівалися взяти чарівників голими руками, як першого разу, щоб примусити їх повернутися до стійбища. Тим-то Іголкін стримав товаришів від негайної стрільби, збираючись побалакати з ордою, але на всякий випадок запропонував замінити кулю в одному стволі кожної рушниці патроном з дрібним дробом.

— Дробом по ногах для них вистачить, — сказав він. — А коли, наперекір сподіванням, це не вплине, тоді вже почастуємо їх кулями.

Коли жінки наблизились кроків на тридцять, Іголкін замахав руками й закричав:

— Стійте, слухайте! Я заборонив вам переслідувати нас Ви не послухалися Наші вогненні стріли готові, і хто насмілиться підійти ближче, буде вражений ними! Забирайтеся назад!

Зупинившись, дикуни вислухали слова матроса і почали перемовлятися. Потім одна з жінок крикнула щось, а решта, на знак згоди з нею, замахала руками.

— Вони запрошують нас двох повернутись до них, орда не може без нас жити. А інші хай ідуть собі, — переклав Іголкін, а потім закричав:

— Чарівники не можуть жити довго з людьми. Ми йдемо на зиму до своїх наметів на великих льодах, а навесні повернемося. Забирайтеся швидше!

Але частина жінок посунулась на кілька кроків уперед, а одна із зброєносиць з юнацьким завзяттям швидко метнула дротик, який пролетів повз праве вухо Каштанова і вп’явся в юрту.

— Ну, нічого не вдієш, треба стріляти, поки вони не посмілішали, — вигукнув Боровий. — Дробом по ногах у різні місця круга, там, де. вони стоять купкою! Раз, два, три!

Гримнуло шість пострілів, і у відповідь на них з різних частин кільця жінок почулися викрики й зойки поранених. Повернувшись кругом, усі кинулись бігти до лісу; багато хто шкутильгав, залишаючи на снігу краплини крові. Дівчина ж, яка пустила дротик у Каштанова, після кількох кроків упала, залишилася лежати нерухомо.

— Ну, що ж далі? — запитав Громеко, коли останні втікачі зникли в кущах. — Чекати ще нападу, чи вони більше не насміляться?

— Я думаю, з них вистачить, — сказав Іголкін. — На всякий випадок зайдемо в юрту, щоб стріла якого-небудь шаленого дівчиська не влучила в нас.

Обережність ця була зайвою. Жінки, виючи, відходили чимраз далі, і незабаром все стихло. Собаки перестали гавкати, кинулися до підбитої дівчини і жадібно лизали теплу кров, яка лилася в рани. Іголкін, а слідом за ним і інші, побігли туди ж, щоб відігнати здичавілих собак.

Оглянувши дівчину, мандрівники побачили, що рана тільки одна на правому стегні, але кров ллється дуже.

— Дивно, дрібний дріб не міг заподіяти такої рани, — зауважив Папочкін.

— Хтось із нас помилково вистрелив із ствола, зарядженого кулею.

— Це я цілився в неї! — сказав Каштанов.

— Бідолашна жива, — сказав Громеко, оглянувши дівчину, — вона тільки знепритомніла від переляку й болю. Куля пройшла крізь м’яку частину ноги, не зачепивши кістки, але дуже розірвала їй мускули.

— Що ж ми робитимемо з нею? Адже всі інші втекли.

— Доведеться взяти її з собою, як полоненицю, а коли одужає, відпустимо на волю.

— Відпускати! — обурився Папочкін. — Ні в якому разі! Ми її доставимо на «Полярну зорю» як прекрасний екземпляр первісної людини, близької до мавпи. Який це буде скарб для антропологів!

Громеко сходив до юрти по перев’язочний матеріал, спинив кров і забинтував рану. Під час цієї операції дівчина розплющила очі і, побачивши себе оточеною чарівниками, вся затремтіла від страху.

Вона була невисока на зріст, але струнка, ще не мала ні масивних форм, ні міцної мускулатури, як дорослі жінки. Тіло її ззаду було вкрите коротким, але досить густим чорним волоссям. На обличчі, долонях і підошвах волосся не було. Голова була вкрита недовгим, злегка хвилястим волоссям. Форма ступні була ніби проміжною між людською і мавпячою, з дуже розвиненими пальцями; великий палець далеко відступав від решти.

Розглянувши обличчя дівчини, Боровий вигукнув:

— Адже це Кату, моя приятелька!

— Хіба ви розрізняли їх одну від одної? — запитав Каштанов. — Скільки я міг помітити, вони всі схожі одна на одну.

— Це тільки на перший погляд, а коли придивитися, то різниця є, і ми багатьох знали на ім’я, особливо підлітків і дітей. Кату мені часто приносила м’ясо, корінці і взагалі ласі, на її думку, шматочки, виявляючи цим свою прихильність.

— Тим-то вона й насмілилася пустити стрілу в одного з викрадачів її милого! — засміявся Макшеєв.

— Атож, на чотири сантиметри лівіше — і я залишився б без ока, — промовив Каштанов.

Перев’язавши рану, Кату хотіли перенести до юрти, але вона почала вириватися з рук і голосити, викрикуючи щось. Іголкін розібрав, що вона просить, щоб її залишили померти на місці, а не несли в намет і там не з’їли.

— Чому з’їли? — здивувався Громеко. — Хіба вони людоїди?

— Так, забитих або тяжко поранених на полюванні чи в бійці вони спокійнісінько з’їдають.

— Так ви її заспокойте, скажіть, що ми її не з’їмо, а покладемо в наметі спати. А коли вона одужає, пустимо до своїх.

Матрос ледве переконав її, а Боровий взяв її руку, після чого вона заспокоїлась і дала перенести себе. В юрті її поклали на постіль, де вона швидко заснула, не випускаючи руку Борового.

Тому що призначений на ночівлю час уже минув, стали збиратися в дорогу; розпалили вогнище, поставили чайники, почали снідати. Іголкін, який виходив з юрти набивати чайник снігом, помітив, що на краю лісу бродять ще собаки, які, очевидно, прибігли з людьми і відстали тепер від них. Можливо, що вигляд юрти нагадав їм про ту смачну юколу, якою їх колись годували, і вони почали пригадувати своїх колишніх господарів. На посвист матроса зібралося ще дванадцять собак. Отже, з Генералом та тими п’ятьма першими, що приєдналися до мандрівників, можна було так-сяк запрягти всі три нарти.

— Чим же ми годуватимемо їх? — запитав Іголкін. — Адже утримати їх біля юрти і приручити можна тільки годівлею.

— Ми взяли харчів на місяць, — сказав Громеко. — Днів через сім-вісім дістанемося до горба. Отже, є запас шинки, з якого можна давати їм.

— Багато давати не треба! — додав Боровой. — Вони побіжать упорожні слідом за нами, сподіваючись на обід і вечерю.

Собакам після сніданку дали обрізки, кістки і по шматку м’яса, а потім почали укладатися. На одну нарту з повстю і жердинами юрти поклали Кату, а на другу — всі речі. По снігу можна було вже пересуватися на лижах, а тому, хоч вантаж і збільшився, йшли швидше, ніж напередодні. Коли валка рушила і Кату побачила, що її везуть не в ту сторону, де було стійбище її орди, а в протилежну, вона скрикнула, зіскочила з нарти і кинулася бігти, але, зробивши кілька кроків, упала. Коли її оточили і хотіли покласти на нарту, вона почала пручатися, билася кулаками і намагалася вкусити.

З пояснень Іголкіна, вона, як видно, зрозуміла, що її відвезуть назад до стійбища і там відпустять, а тимчасом чарівники хотіли завезти її з собою до великих льодів. Довелося зв’язати їй руки і прив’язати до нарти, щоб запобігти новим спробам втекти. Бідолашна Кату тремтіла від страху і схлипувала, бо була цілком певна, що її неминуче з’їдять.

Цього дня з обіду вже перейшли на русло річки, де сніг, ущільнений вітрами, лежав не таким товстим шаром; на ньому нарти і лижі грузли менше, ніж на тропі в лісі. Тому далі посувалися досить швидко, і за день пройшли знову п’ятдесят кілометрів.

На ночівлі вартували по черзі, але все було спокійно. Кату цілий день нічого не хотіла їсти, і на ночівлі її довелося залишити зв’язаною під наглядом вартового. Побачивши блискучі ножі, якими білі чарівники різали шинку за обідом і вечерею, вона вся тремтіла і з жахом стежила за рухами рук, очевидно, ждучи, що ось-ось настане черга зарізати й її.

Так тривала подорож на північ. На восьмий день вийшли в тундру, а під обід дісталися до горба. Кату поступово заспокоїлася за свою долю, звикла до чарівників і почала брати сиру їжу. Від чого-небудь вареного чи смаженого вона з огидою відмовлялася. На третій день шляху їй розв’язали руки, а на п’ятий і ноги, коли вона пообіцяла, що не втече.